Свято не настає саме по собі. Для цього обов’язково потрібна фея–хрещена, як у історії з Попелюшкою, чи чарівна паличка, як у казці про Гаррі Поттера, — тобто рушійна сила, яка б започаткувала увесь святковий процес. Оскільки казка — це рефлексії з життя, відповідно такі чарівні речі мають бути і в нашій реальності. «УМ» спробувала знайти українських чарівників, які створюють святковий антураж: пишуть казки, малюють чарівні картини, роблять смачний шоколад і незвичайні іграшки. Цікаво, що багато з них сприймають своє чародійство не як чудо, а як звичайну роботу. Хто ж сперечається, казка — це нелегка праця.
Леся Воронина,
— Ви пам’ятаєте свою першу казку? Для мене це була «Курочка ряба». Пригадую, як я старанно повторювала за мамою : «А мишка бігла, хвостиком зачепила, яєчко впало і розбилось...» І кожне слово тут було чарівне. Це була казка–замовляння, казка–колисанка і наш із мамою секрет, бо тільки ми знали, що та мишка дуже хитра. У неї плюшевий м’якенький ніс, смішні колючі вуса і довгий хвостик, яким вона що хоче, те й зробить. І в кожній казці головним був не сюжет, а те, що дитина сама ставала творцем — ми могли вигадувати власні історії, кожного вечора до нас приходили все нові й нові персонажі: добрі й вередливі, хитрі й довірливі. Напевно, саме тоді, в дитинстві, з’явилося це дивовижне відчуття радості від повноти буття, від того, що світ навколо тебе безмежний і непередбачуваний. І дивом був кожен Новий рік, чудові блискучі кульки, сніжинки й звірята, якими прикрашали ялинку, і лялька, що вміла заплющувати очі й казати «мама». А, головне, відчуття любові й захищеності, таке потрібне дитині.
У мене є така секретна гра–тестування. Коли я вперше зустрічаюся з людиною і не можу її зрозуміти, то починаю уявляти, якою вона була в дитинстві. Ось, наприклад, цей похмурий дядечко–начальник раптом уявляється мені восьмирічним хлопчиком з веснянками на носі. Він не може й хвилини встояти на місці, йому обов’язково треба виміняти складаного ножа на модель гоночної машинки. А є люди, які, здається ніколи не були дітьми, — такі собі «біороботи». Мені їх шкода, бо їхній світ неймовірно нудний, і в ньому є тільки одна барва — сіра.
У шаленому вирі буденних проблем часом варто підвести голову й у побачити, як сніжинки кружляють навколо вечірніх ліхтарів, або весняного ранку відчути терпкий запах тополиних сережок, що лежать під ногами фіолетовим килимом.
Для мене писання казок, фантастичних історій чи пригодницьких повістей є спробою гармонізувати цей «дорослий» і часто несправедливий світ. Колись я розповідала ці історії своєму синові Жені й ми разом вигадували все нові й нові пригоди, де добро завжди перемагало, а зло можна було подолати не тільки силою м’язів, а неймовірною відвагою й... сміхом. Адже я глибоко переконана, що людина, яка вміє фантазувати й із усмішкою дивитися на себе й на світ, — по–справжньому щаслива.
Євгенія Гапчинська,
— Я не сприймаю свої роботи як щось казкове. Можливо, вони такими вже стають через деякий час після закінчення... Ось дивлюся і бачу, що в кожного героя є свій характер: один шкодний, інший — ніжний. Інколи мені здається, що це хтось робив за мене, що у цьому є навіть якась загадка. Хоча у мене немає мук творчості, я сприймаю свою роботу як улюблену справу.
Насправді все це створюється дуже просто. Телефонують мені люди, замовляють зробити ось це, і я сідаю робити. У результаті отримую велике задоволення. За ту роботу, що мені не подобається, я не беруся. Так з’явилися книжки для видавництва «А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА», серії для журналу Vogue, чашки Lipton, мої власні книжки, які ми робимо з чоловіком: «Йога для ангелів», «Трирічна Мона». Приміром, серії сумок, подушок, футболок виникли після того, як люди бачили роботи, що я робила для себе, а потім почали замовляти собі.
Я не вважаю себе вигадником у житті. Люблю свята без сценаріїв, тому завжди захоплювалася людьми, які уміють зробити свято з дня народження. А я люблю, щоб мене не чіпали, люблю спокійне спілкування, готувати і сидіти у теплих шкарпетках. На Новий рік прикрашаю дитині ялинку, дарую подарунок, а потім сідаю за роботу. Цей період для мене — можливість попрацювати, коли всі відпочивають.
Олександр Ющенко
— Професійним Дідом Морозом я працюю вже третій рік. До цього щороку поздоровляв своїх діток із новорічними святами, а потім мені запропонували спробувати цю роль у Палаці «Україна». Взагалі я не професійний актор, я — офіцер запасу, а от тепер — ще й штатний Дід Мороз. Коли мої діти були маленькі, то вірили в Діда Мороза. Але через кілька років один синок підріс і розсекретив мене: «Це не може бути Дід Мороз, тому що в нього годинник, як у нашого тата!».
Головне для мого казкового героя — бути добрим, усміхненим, дарувати дітям подарунки, адже Новий рік — це те свято, на яке вони чекають цілий рік. І Дід Мороз має їм віддячити за їхнє терпіння. Скажу вам чесно, що подарунки — це найважливіше у моїй роботі. Одного разу на ялинці в Палаці до мене підійшов хлопчина і почав смикати за бороду, мовляв, я не справжній. Але коли я йому вручив подарунок, він повірив, бо «так міг зробити тільки Дід Мороз».
Я думаю, що всі діти вірять у Діда Мороза. І я вірив. Уявляєте, навіть ходив дивитися на нього у Палац «Україна».
Іван Малкович,
— У житті завжди знаходиться місце справжній казці, і тут ми маємо велику надію на дітей. Але зараз такий час, що казка стає банальною, якщо говорити про те, що йде з екранів.
У нас дома свято починається ще з дня народження молодшого сина — у листопаді. І вже тоді йому пахне Новим роком, хоча хлопцю ось виповнилося 14 років. Перед Миколаєм ми співаємо пісні про Миколая: є у мене одна така гарна пісенька. Граємо у якісь ігри. От на днях я в черговий раз зламав руку — грав у хокей, але, незважаючи на травму, продовжував гру, бо це все новорічний настрій — його не можна збивати навіть переломом. Вдома вже стоять ялинки — ми з дружиною вирішили, що вони мають бути всюди. Тобто ми гідні приказки: від Миколи до Йордана — українська Рамадана.
Ви питаєте, що допомагає робити казку? А це невідомо. Коли беруся за чергову книжку, то ніколи не певний, що з цього вийде щось добре — від перших пошуків художника і до вдосконалення тексту, до самої обкладинки. Це все важка робота, яка полягає в тому, щоб читач не підозрював, як ми над кожним елементом скурпульознили. Пригадую, як ми робили «Снігову королеву». Тоді ще не було спеціалістів, не було потрібних сканерів, але ж хотілося якнайкраще передати обкладинку! І від усієї цієї напруги мені почали снитися жахливі сни: що я приїжджаю на фабрику, а мені дають зовсім іншу книжку. Але врешті наша «Снігова королева» вийшла такою, яку відзначили багатьма нагородами. Ще у планах у мене є кілька книжок, які я не можу зробити впродовж 15 років. Це були би чарівні книжки! Чекаю дива.
Наталя Дубова,
— Якось напередодні Різдва мені захотілося відійти від стандартів і зробити друзям непередбачувані подарунки. На одному англійському сайті я натрапила на новорічні шоколадні фігурки. Подумала: а чого я не можу таких змайструвати? Тим паче що на шоколаді зналася з дитинства: моя тітка працювала в кондитерському цеху і щоразу привозила величезні бобіни чорного гіркого шоколаду. Оскільки мені більше смакує бельгійський шоколад, то перші цукерки були саме з нього. Сьогодні, коли я маю власний цех і магазин, теж надаю перевагу бельгійському шоколаду, а інколи — французькому.
Усі мої знайомі дуже тішаться, коли я приходжу до них у гості. Бо ж знають, що принесу пригорщу хорошого настрою за власним рецептом. Але найбільше гостинцям радіє чотирирічна доця Софійка. От приходить до мене в цех і каже: «Мамусю, зроби мені мишку». І я придумую форму для доці, а виходить, що мишка поповнює колекцію наших виробів. До Різдва у ній ще має з’явитися вертеп, зараз чекаємо на відповідну форму з Голландії. Ця новинка для шоколадниць має стати професійним святом.
Звичайно, я і вдома атмосферу свята створюю завдяки шоколаду. Хотіла б ялинку прикрасити шоколадними іграшками, та, на жаль, вона розтане або доця з’їсть всі іграшки ще до Нового року. Тому цукерки будуть тільки на святковому столі. А от у майстерні ми прикрасили шоколадними іграшками ялинку, а також змайстрували шоколадного Діда Мороза. Ці речі створюватимуть у магазині шоколадну казку.
Марина Дебчинська,
— Справді, наша робота — приносити радість не лише на свята, а й у будні. Адже на будь–яку подію в житті можна подарувати квіти: навіть попросити пробачення чи сказати «дякую». Одного разу молодик замовив нам композицію «Пожежа кохання», сам придумав дизайн — у вигляді справжнього багаття, навіть вугілля попросив додати. Те, що вийшло, йому дуже сподобалося, не знаю, як його дівчині, але людина втілила свої почуття і бажання.
На Новий рік і Різдво ми пропонуємо композиції зі свічками, тому що свічки приносять не лише тепло і світло, а й мир і спокій у родину. Пропонуємо прикрасити дім саморобними ялинками, яких у нас близько 200, є й оригінальна етнічна — із соломи, схожа на український дідух. Дух Різдва чудово передають ангелочки: у вікторіанському стилі, порцелянові, класичні. А ще, пригадуєте, у 70–ті роки була традиція купувати щороку кілька новорічних іграшок — від цього ялинка ставала такою домашньою. У нас є такі іграшки — у вигляді ведмедів, сніговичків, дідів морозів.
Гадаю, свято можна зробити рукотворним — треба тільки трохи уміння. Це ж не важко прикрасити ялинку вручну: зібрати шишки, повісити цукерки й мандаринки. Кожен може нафантазувати свої оригінальні ідеї.
Наталя Резанова,
— Наша казкова робота почалася з бажання щось створювати. Гадаю, кожна людина має творчу натуру, і ця творчість повинна знаходити вихід. Зараз я відчуваю, що знаходжуся на своєму місці. Уперше я це зрозуміла, коли на одній виставці побачила, як люди реагують на наші іграшки: підійшов до нас похмурий такий чоловік, а коли взяв до рук нашого равлика, то відразу засміявся — смішна й добра іграшка змінила його настрій. Такі епізоди внутрішньо спонукають майстра.
Покупці, що до нас приходять, — це люди, які прагнуть оригінальності. Адже техніка вовняних іграшок багатогранна — можна робити як іграшкові речі, так і прикладні: прикраси, капці, шалики, шапочки. Зараз ми пропонуємо сніжинки, декоративні ялинки з кокосового волокна, тигрів, різні ялинкові прикраси — ліхтарики, сердечка, кульки, сніговиків. У нас є казкові герої: Оле Лукойє, Царівна–жаба, східні чарівники. Коли люди приходять і кажуть: «Ой, які ці іграшки чудові!», — напевно, це і є казка.
Казку можна зробити рукотворною, але вона має бути короткостроковою і не часто повторюватися. Її варто робити періодами: щоб надихнути і підтримати. Такі миті спонукають людину до хорошого, доброго.
Як би хто не ставився до 8 Березня, настання весни й любові до жінок ніхто не відміняв. І чотири вихідні з цього приводу в людей уже на носі. А що може бути кращим відпочинком і подарунком, до речі, ніж подорож. «УМ» склала орієнтовний тур-лист, де і за яку ціну можна провести святкові вихідні. >>
Чи не з перших днів весни перед кожним чоловіком постає питання, що ж подарувати коханій, мамі чи колезі у Міжнародний жіночий день. Кожен хоче виділитись, приємно здивувати оригінальністю подарунку та підібрати саме те, чого бажає жіноча душа. >>
Це варто спробувати хоч раз у житті! На заздрість усім, хто в мороз боїться вилізти з теплої шуби, хто злякано тупцює біля ополонки, широкими очима дивлячись на тих, хто заходить у воду. Журналiсти «УМ» цього року пiшли купатися на Водохреще в Гiдропарк. >>
У Санта Клауса нині — гаряча пора. Цими днями «найноворічніший» дідусь планети вирушає з рідного лапландського міста Рованіємі у свою щорічну навколосвітню подорож. Запрягає в сани вірного помічника — оленя на ім’я Рудольф Червоний Ніс, завантажує подарунки... Замовлення на них Санта збирає з кінця листопада. >>
Стараннями передусім наділених владою авантюристів сталося так, що за право представляти інтереси Святого Миколая в Україні впродовж останнього десятиліття неодноразово спалахували непримиренні конфлікти. >>
Багато хто знає, що відбулося майже 2000 років тому. Утім за стільки років на первісний сенс свята нашарувалося стільки нових тлумачень і видозмін пасхальних звичаїв, що межа між християнським і язичницьким ледь не стерлася. Тож «УМ» дізнавалася, що саме відзначаємо у свято Воскресіння. >>
