Мати і син під час побачення в колонії. (Фото автора.)
...Галина Кирилівна досі пам’ятає той день, коли забрали Яшу. Випроводжаючи 14–річного сина в школу, навіть не підозрювала, що чекати його додому доведеться впродовж багатьох років. Яшу забрали просто з уроку англійської. Батькові, який працював у школі, навіть нічого не сказали. Коли він дізнався і вибіг на вулицю, міліцейська машина вже поїхала. Перше побачення з сином батьки отримали аж через два роки. Вже після судового процесу, який закінчився для хлопця найтяжчим, як для неповнолітнього, покаранням — 15 роками позбавлення волі за вбивство дев’ятирічної Яни Попович. Коли в 2005 році заарештують «пологівського» маніяка Сергія Ткача, він, зокрема, візьме на себе й це вбивство.
«Нема такого дня, щоб я не вмилася слізьми. Влітку хоч на городі більше роботи, це відволікає, а як настають довгі зимові вечори — я сам–на–сам зі своїми думками. Подивлюся фотографії сина, як згадаю це все, й не можу втриматися», — втирає сльози Галина Попович, з якою ми розмовляємо у неї вдома. Батьки Яші нині мешкають у селі під Житомиром. Сюди родина переїхала кілька років тому, оскільки в Пологах їм життя вже не було.
Біда у ці дві сім’ї, які є родичами і доти нормально ладнали, прийшла 23 вересня 2002 року. Того дня зникла Яна Попович. Дівчинку знайшли тільки наступного дня в очереті річки Конка за територією покинутої цегельні. Яків, який доводиться Яні дядьком, теж брав участь у пошуках. Його залучили, оскільки хлопчик жив поряд і добре знав місцевість. Саме він запропонував пошукати дівчинку в очеретах.
А через три тижні хлопця затримали, звинувативши у вбивстві племінниці. Мати й досі не вірить, що син міг таке вчинити. «Яша ріс звичайною дитиною, непогано вчився, мріяв стати військовим, як батько, — розповідає Галина Кирилівна. — Відвідував радіогурток, непогано співав, тож вирішив навчитися грати на гітарі. У дворі, де ми жили, мешкала й бабуся Яни, Людмила Козлова. Дівчинка часто приходила до неї. З Людмилою ми не дуже ладнали, надто любила втручатися в життя нашої сім’ї, але Яна в нас бувала. Траплялося, прибіжить, я її нагодую, якщо Людмили вдома нема. Стосунки між дітьми були нормальні. Не вірю, що син міг таке вчинити з Яною ...»
День, який зруйнував життя обох сімей, Галина Кирилівна пам’ятає до кожної хвилини. Адже їй не раз доводилося згадувати його. «Це був понеділок. Я займалася консервуванням. Яша повернувся раніше зі школи. Було п’ять хвилин на першу. Я це добре запам’ятала, адже по телебаченню саме починався один з улюблених моїх фільмів. Син поскаржився, що болить голова, випив таблетку і ліг відпочити. Коли трохи поспав, я попросила його попасти гусей. Він узяв вудочку, невеликий складаний стільчик і на початку четвертої погнав до води гусей. Повернувся десь за годину, приніс п’ять рибин, які віддав кішці. І ось за цей період, коли син не мав алібі, його зробили вбивцею! А близько шостої ми дізналися, що зникла Яна...»
Галина Кирилівна згадує, що того дня ходила купувати сіль. Йшла малолюдною стежкою і за магазином бачила чоловіка, який сидів навпочіпки біля велосипеда і хитався, мов п’яний. Він здався їй не зовсім адекватним, тож додому налякана жінка пішла іншою дорогою. «Коли пізніше в газетах побачила фото «пологівського» маніяка, то здогадалася, що то міг бути Ткач — чоловік був дуже схожий, — каже Галина Попович. — Досі Ткача я ніколи не бачила. Хоча з батьками Яни він був знайомий, не раз бував у них удома, випивав із Олександром по чарці. Отже, Яна могла бачити його вдома, а відтак і довіритися знайомому чоловіку». Адже в суді родина дівчинки стверджувала, що Яночка була слухняною дівчинкою і ніколи б не заговорила з незнайомцем.
...Знайомлюся з постановою Запорізького апеляційного суду, який відміряв підлітку 15 років ув’язнення. «У ході досудового слідства, — йдеться у ній, — з’ясовано, що підсудний Яків Попович вигнав гусей на пасовище, що на території зруйнованого цегельного заводу... Біля димової труби він побачив свою племінницю Яну, яка йшла до бабусі, і запропонував провести. Він узяв Яну за руку і в нього помутніло в очах, після чого він нічого не пам’ятає про свої дії. Прийшов до тями тоді, коли біг до гусей». Даруйте, але таке «зізнання» можна вкласти у вуста будь–кому. Натомість Яків, який «нічого не пам’ятає про свої дії», за кілька хвилин повертається на місце злочину і починає холоднокровно замітати сліди. Бере фанерний ящик завдовжки 80 см і завширшки та у висоту 50–60 см, кладе туди тіло бездиханної дівчинки, яке лежить у приміщенні димохідної труби, і несе на берег Конки в очерет. Ящик ламає на шматки і спалює, а дерев’яні рейки топить у калюжі. Чому переляканий скоєним підліток не вкинув тіло разом із ящиком у воду, заховавши докази? Більше того, після цього «замітальник слідів» пропонує пошукати Яну в очереті й навіщось підкидає її капці на стежку, де їх пізніше знайде міліція! Може, йому ще раз «помутніло в очах», бо логіку дій хлопчини чомусь дуже важко зрозуміти.
«Коли під час відтворення обставин злочину в ящик наклали цегли вагою 40 кг, то Яша не зміг його підняти з місця, — приєднується до розмови батько хлопця Віктор Якович. — Більше того, на повторному відтворенні дорослий чоловік, якому дали в руки мішок із цементом, проніс його метрів сто. А наш син з аналогічною ношею «пробіг» 600 метрів за 15 хвилин. Чи не абсурд? Далі. Яша вказав місце, де нібито ламав того ящика. Але слідів бодай якоїсь тирси чи скалок там не знайшли. Як не знайшли й дерев’яних рейок у калюжі, які він начебто втопив. Бо не можна знайти те, чого в принципі не існує! І ще: в димохідній трубі заводу, де, за версією слідства, відбувалося вбивство, повно сажі. Але жодних її слідів ні на Яні, ні на одязі Яші не було! Натомість на дівчинці знайшли сиву волосину. Звідки вона взялася? Ніхто не став з’ясовувати. Як і не відомо, чому до матеріалів справи не було залучено свідчення 16–річного Сергія К., який бачив, як сивий чоловік віз на велосипеді в мішку щось схоже на тіло й навіть бачив біляве волосся, що виглядало з мішка. І після цього всього на Верховному Суді з’ясувалося, що доказів недостатньо, аби звільнити сина...»
Яшині однолітки, які в 2004 році свідчили в Запорізькому апеляційному суді, характеризують Якова як сексуально стурбованого. Але в 14 років таким можна будь–якого підлітка назвати! Пізніше діти зізналися, що їм розповіли, що і як треба казати. Деякі вчителі школи називали його хитрим і схильним до брехні. А деякі, навпаки, характеризували хлопця позитивно. Скажімо, керівник гуртка гри на гітарі, який відвідував Яша, каже, що це був «звичайний хлопець, який нічим не виділявся, на зауваження реагував позитивно, з однолітками мав нормальні стосунки».
До речі, судово–цитологічна експертиза через місяць (!) знайшла під нігтями хлопця клітини епітелію з піхви! А одяг на експертизу, стверджує Галина Попович, узагалі взяли інший, а не той, у якому син був 23 вересня. Проте на ньому виявили волокна, які можуть мати «загальнородову приналежність із текстильними волокнами шерсті, що входить до складу тканини кофти потерпілої». А судово–психологічна експертиза зробила висновок, що Яків у момент скоєння злочину «не перебував у стані сильного душевного хвилювання і фізіологічного афекту», а що то було за «помутніння», так і залишиться загадкою.
«На мене морально тиснули, ображали, погрожували розправитися з батьками, — так пізніше в листі пояснюватиме, чому зізнався у злочині, Яків. — Оперативники (у цьому місці називає три прізвища. — Авт.) робили зі мною все, що хотіли, копали ногами, куди попаде, пекли руки сигаретами, затискали між дверима пальці, поміж пальці вставляли ложки і давили, наводили в обличчя пістолет». Для 14–річного підлітка таких міліцейських «аргументів» виявилося достатньо.
«На другий день після суду, який відбувся 24 червня 2004 року, ми вперше за два роки зустрілися з сином, — згадує Галина Кирилівна. — Він як став плакати: «Мамо, тату, я не винен! За що ж я маю сидіти?» А коли після суду сина перевели в колонію, і ми з чоловіком уперше до нього приїхали, нас прийняло керівництво закладу. Їх було чоловік п’ять, і вони нам кажуть: «Ми ознайомилися зі справою вашого сина, її сфабриковано, починаючи від експертиз. Вам треба писати, стукати в усі двері. Відтоді ми й стукаємо. Та поки що марно».
Із Пологів подружжю довелося виїхати, адже родичі загиблої дівчинки регулярно влаштовували родині самосуди: «І камінням у вікна жбурляли, і хату погрожували спалити. Тричі жорстоко били чоловіка і тричі мене, — каже Галина Попович. — Коли востаннє батько Яни мене побив — розсік голову, вибив чотири зуби, вирвав жмут волосся — я місяць пролежала в лікарні. У міліції ж, як тільки прізвище моє дізналися, навіть заяву відмовилися прийняти. Щойно мене виписали, ми стали пакувати речі й переїхали на Житомирщину, до моїх батьків».
Яша за ґратами вже відзначив свій 21–й день народження. Нині він відбуває покарання в одній із колоній на Львівщині, куди його перевели, оскільки він уже став повнолітнім.
«Син мені каже: «Мамо, припини себе мучити, писати, добиватися. Це все марно! Скільки мені тут лишилося? Відсиджу і вийду» (за хорошу поведінку термін ув’язнення Якову скоротили до десяти років). Але ж мій син вийде із тавром убивці! Йому й так життя поламали! А як він влаштується на роботу? Що скаже своїй майбутній дружині, дітям? Це дає мені сили боротися далі», — каже мати Якова. До речі, у випадку виправдального вироку родині Яші мають повернути ще й пристойну суму, яку вираховували з пенсій обох батьків, доки син не став повнолітнім. Адже суд присудив виплату понад 53 тисяч матеріальної і моральної компенсації потерпілим. І звісно, якщо Якова звільнять, то хтось має сісти за те, що ні в чому не винний хлопець стільки років «відмотав» за ґратами. А ось цього декому дуже б не хотілося, тому, вважають батьки, й гальмується справа. «Торік перед засіданням Верховного Суду мені телефонували і пропонували підписати документ, що не матимемо претензій до правоохоронних органів. Інакше — «ваш син згниє в тюрмі». Я кинула трубку, не стала далі слухати. Адже мали серйозні аргументи для суду...» Втім він визнав докази недостатніми для звільнення хлопця.
Справедливості заради треба сказати, що не всі переконані у невинності Яші. І передусім потерпілі. «Це твій виродок зробив! А ти підкупила Ткача!» — кричали родичі Яни мені на засіданні Верховного Суду, — каже Галина Кирилівна. — Мовляв, йому байдуже, за скільки злочинів сидіти, однак має пожиттєве». Сім’ї покійної Яни чомусь легше повірити у вину юного родича, ніж серійного вбивці, з яким не раз сиділи за одним столом. Хоча коли Ткача заарештували, моторошні вбивства дівчаток у Пологах припинилися...
Запорізький обласний прокурор Валерій Кулаков в одному з інтерв’ю розповів, що на відтворенні злочину Сергій Ткач не зміг показати місце вбивства Яни. Хоча перед тим він, як колишній міліціонер, під час кожного слідчого експерименту з вражальною точністю малював схеми місць, де підстерігав жінок 15 або 20 років тому. Відтак припускає, що Ткач і справді міг узяти на себе чужий злочин...
Ірина Дерев’янко, адвокат Якова Поповича:
— Минулого тижня я звернулася в колонію, де відбуває покарання Яків Попович, із клопотанням звільнити умовно–достроково мого підзахисного на основі того, що він уже відбув більшу частину свого терміну ув’язнення. Щодо розслідування самої справи, то суттєвих зрушень наразі немає. Слідча група Генеральної прокуратури, яка займається цим питанням, через сильну завантаженість не у змозі прискорити розгляд справи. Втім ми не втрачаємо надії, що матимемо підстави знову подати клопотання про перегляд справи у зв’язку з нововиявленими обставинами у Верховний Суд. Звісно, в батьків є ще один шанс — апелювати до Європейського суду. Але тільки на дорогу туди їм знадобиться кілька тисяч доларів...
Наприкінці жовтня у справі «пологівського маніяка» побільшало злочинів: удалося довести його причетність до ще десяти кримінальних епізодів. У грудні минулого року, коли Верховний Суд України засудив Ткача до пожиттєвого ув’язнення, маніяк не зізнався у цих десяти епізодах, тож їх розгляд було відхилено. Тепер же вину Ткача доведено. На щастя, в усіх цих випадках жертви маніяка залишилися живими. Нагадаємо, раніше злочинця визнали винним у скоєнні 36 убивств і замахах на вбивство зі зґвалтуваннями на неповнолітніх дівчаток та жінок впродовж 1984—2005 років. За злочини, вину за які пізніше взяв на себе Ткач, за даними Генеральної прокуратури, було засуджено восьмеро осіб.
Ігор Рижков
Ігорю було 27 років, коли його засудили до 10 років позбавлення волі за спробу зґвалтування та два зґвалтування школярок. Хлопцю «світила» найвища міра покарання — розстріл (на той час, у 1987 році, страту ще не було скасовано), втім, для цього не знайшлося прямих і вагомих доказів. Усі десять років Рижков відбув за ґратами і вийшов на волю у 1997 році.
Володимир Світличний
У 1989 році цього чоловіка з Павлограда звинуватили у вбивстві власної 9–річної доньки. Через півтора місяця після знущань у СІЗО Володимир повісився в камері. Після його смерті життя сім’ї Світличного перетворилося на пекло: родичі загиблих дітей кілька разів підпалювали будинок, дружину звільнили з роботи, шлюб старшої доньки розпався. Односельці так захопилися цькуванням родини, яка теж втратила дитину (!), що й досі не дуже вірять у вину «якогось Ткача»...
Микола Демчук
Ще одну жертву Ткача — 9–річну дівчинку, яку знайшли зі слідами зґвалтування та удушення в серпні 2003 року в селі Чапаївка на околиці Полог, «повісили» на 20–річного Миколу Демчука. На щастя, дівчинка вижила, одначе впізнати кривдника не могла — той напав ззаду. Після тортур у міліції, під час яких хлопцю навіть ногу зламали, Демчук «зізнався» у скоєному. Йому дали 10 років. Коли Ткач узяв убивство на себе, справу переглянули. У листопаді минулого року Генеральна прокуратура порушила кримінальну справу проти трьох співробітників Пологівського райвідділу міліції, які «вибивали» зізнання з Миколи Демчука, усіх трьох заарештували. Справу порушено за статтею про перевищення влади або службових повноважень, які спричинили тяжкі наслідки. Самого ж Миколу було звільнено з–під варти. На той час хлопець відбув уже п’ять років ув’язнення.
Віталій Каїра
24–річного Віталія звинуватили у вбивстві й зґвалтуванні 13–річної школярки. З нього теж покази «вибивали» в прямому розумінні, погрожували випустити з камери наркомана, який «виріже всю родину». Хлопець зламався і написав «зізнання». На суді Віталій свою вину не визнав. Але це не допомогло: йому дали 15 років ув’язнення. «УМ» додзвонилася матері хлопця і поцікавилася, чи виплачено компенсацію її сину за моральний збиток. «Нічого нам не заплатили і сказали, що найімовірніше не заплатять, — каже Любов Григорівна. — А чому — не пояснюють. Тоді зразу справу взялися хутко розслідувати, міліціонерів, які з сина вибивали покази, затримали, а тепер, дивлюся, спускають на гальмах, й затриманих місяці два тому звільнили... Зламали хлопцю життя і живуть тепер собі спокійно. Добре, хоч Вітальці вже не погрожують. Син намагається почати нове життя, влаштувався на роботу, працює...».
Максим Дмитренко
Його засудили останнім, у 2004 році (через рік затримали й самого Ткача) за вбивство 17–річної дівчини. Максим отримав 13 років позбавлення волі. Він і досі відбуває покарання в колонії. Це найбільш суперечливий фігурант із засуджених за злочини «пологівського» маніяка. Кажуть, що під час слідства Дмитренко сам зізнався у вбивстві, а на суді заявив, що на нього не чинили тиску.
Через тиждень після свого призначення на посаду Генерального прокурора Юрій Луценко відвідав камеру №158 у Лук’янівському СІЗО (площею у дев’ять метрів квадратних), в якій він «відсидів» майже півтора року в часи режиму Януковича. >>
Чотири роки тому 18-річний Артур Самарін виїхав з України до Америки за програмою «Робота та подорож». У рідний Херсон хлопець повертатися не планував, тому склав свій хитромудрий план втілення в життя своєї «американської мрії». >>
Законопроект «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо забезпечення засудженим за особливо тяжкі злочини права на правосудний вирок» уже давно готовий до другого читання у сесійній залі Верховної Ради України. Але вже кілька місяців у народних обранців руки не доходять до того, щоб поставити його на вирішальне голосування. Незважаючи на те, що Європейський суд з прав людини послідовно виносить рішення не на користь держави Україна, за які, до того ж, розплачуються не судді, а ми, платники податків. >>
Суддя Ірина Курбатова більше двох годин читала текст вироку активісту Юрію Павленку (на прізвисько «Хорт»). У результаті, за «організацію та участь у масових заворушеннях під Вінницькою ОДА 6 грудня 2014 року» майданівець Павленко отримав чотири роки й шість місяців позбавлення волі. Він також має компенсувати судові витрати — 10 тис. грн. >>
