Злочин на кордоні з Росією

Фільм «Закляття без­пам’ятства. Голодомор 1932—33 років на Луганщині» починається із запитання: чому ми живемо гірше, ніж сусіди: поляки, чехи, словаки, угорці? Прірва пролягає між нашим життям і життям у Ізраїлі — маленькій країні серед пустелі. Автори роблять висновок, що різниця — у ставленні до пам’яті про національну трагедію. Досі багато хто переконує, що голодна смерть мільйонів українців — то «нещасний випадок» в історії, за який ніхто не має відповідати. У часописах Луганщини друкують численні статті, що заперечують або спотворюють інформацію про Голодомор. У містах і селах області бовваніють пам’ятники особам, котрі, згідно з висновками істориків та правознавців, є злочинцями — організаторами геноциду на українських теренах.

«Авторський колектив залучив велику кількість тогочасних документів: партійних постанов, звітів та доповідних партійного керівництва різного рівня, а також свідчень очевидців Голодомору на Луганщині», — зазначає у схвальній рецензії на фільм в.о. директора Українського інституту національної пам’яті Ігор Юхновський. Автори сценарію — відомі дослідники Голодомору Ірина Магрицька та Олександр Крамаренко за останні кілька років записали на відео розповіді сотень свідків, народжених від 1908 до 1923 року. На основі документів, підтверджених описами очевидців, автори визначають шість ознак злочину. Перша ознака — організатори приховували правду, заперечували голод. Друга ознака — до УРСР не надходила допомога від інших республік СРСР чи з–за кордону. Було б інакше, якби то був просто «неврожай». Адже у 1921 році голодуючим Поволжя з України переправляли тонни зерна, хоча українці голодували. Третя ознака: у прикордонних з Україною російських селах не було голоду, українці з Луганщини ходили в російські села міняти речі на хліб. «У Росії коней годували пшеницею, а в нас вивезли все до грама. Там не вірили, що у нас голодують, бо з України їм везли пшеницю», — розповідає свідок. «Україну задушили», — робить висновок бабця. Наступна ознака злочину: більшовицький уряд наживався на голодній біді. Всюди повідкривали точки «торгсинів», де за буханку хліба «міняли» в голодуючих родинні коштовності. «Згодом гітлерівці перейняли досвід більшовиків, грабуючи жертв Голокосту», — нагадують автори фільму. Ознакою злочину є також те, що в голодуючих «бригади» відбирали геть усе їстівне. З мисок виливали борщ, забирали посівне насіння огірків і моркви. Це не можна пояснити «потребою індустріалізації». Тим паче що відібрані квасоля, горох і гарбузове насіння потім місяцями гнили у замкнених «колгоспних коморах». Батько однієї зі свідків, не витримавши, роздав помираючим сусідам непотрібні нікому припаси — його за те ув’язнили. Усе це свідчить про цілеспрямовану організацію голоду.

Друга частина фільму називається «Як це могло статися». Повноважний представник ОГПУ в Україні Всеволод Балицький свого часу зізнавався, що у 1932–33 роках від голоду померло 8 мільйонів українців. У кожному селі голод забрав більше життів, ніж згодом Друга світова війна (а у війну, як відомо, в Україні загинули понад 6 мільйонів лише мирних жителів). Очевидці на запитання, що для них було страшнішим — війна чи голод, відповідали: голод. «У війну була надія на «наших», що вернуться, а в голод не було ніяких «наших», — каже свідок геноциду. За підрахунками Роберта Конквеста, на Донеччині (куди до 1938 року входила Луганщина), у голод загинуло до 20 відсотків населення. А то ж регіон із чи не найбільшою кількістю міського населення, яке штучний голод майже не зачепив. Отже, помер майже кожен другий луганський селянин. На Луганщині вимирали цілі села.

Чому нація не змогла захиститися? Документи свідчать, що не було «надмірної покірності» в українців. Утім більшовицька держава ретельно підготувалася до геноциду. 1930 року вийшла постанова ЦК ВКП(б) про заходи щодо «ліквідації куркульських господарств у районі суцільної колективізації». До літа 1931 року всі українські селяни, здатні чинити спротив, у три етапи були розстріляні, ув’язнені чи депортовані. У Старобільському районі Луганщини комуністи «розкуркулили» таким чином майже половину сільських дворів. Упродовж 1926 — 31 років «активісти» тричі переписали власників мисливської зброї у селах. У 1931 році всю ту зброю оперативно вилучили. А тоді почалося: хлопці й дівчата з червоними пов’язками, «червона мітла» називалися, шукали хліб… Владу призначали з району, у «бригади» вибирали найжорстокіших. Автори фільму розмірковують: це що, мода була така — забирати їжу і майно в односельців? І чому ті «активісти» не були покарані радянською владою за свої кримінальні дії? Навпаки, тих, хто намагався захищати від них селян, називали «бандитами». Відповідь одна: все те було організоване самою владою, «активісти» лише виконували її завдання.

Фільм «Закляття без­пам’ят­ства» можна демонструвати на телеканалах України, використовувати на уроках історії, у музейних лекторіях, вважають і в Українському інституті національної пам’яті, і в Архіві СБУ, і в Асоціації дослідників голодоморів. «Я пропонувала фільм трьом Луганським каналам, утім жоден не погодився продемонструвати цей фільм, мовляв, не дозволяє передвиборчий час», — каже Ірина Магрицька. Хоча такі покази сприяли б засудженню ідеологів і виконавців людиновбивства хоча б на моральному рівні. Автори фільму переконані: свій присуд із цього питання має винести Міжнародний трибунал у Гаазі.