Сумермаркет «Гоголь»

Петро КРАЛЮК.
Римейк. — Луцьк: Твердиня

Історик філософії та літератури, проректор Острозької академії Петро Кралюк написав дивовижну книжку. Насамперед він, єдиний у потужній книжковій симфонії, до 200–річчя Гоголя насмілився погратися з кодами самого класика. Микола Васильович був першим, хто на підсвідомому рівні збагнув абсурдність російської цивілізації. Як пише доктор філології Ніла Зборовська, «перший психологічний портрет Російської імперії та російської людини дав М. Гоголь у романі «Мертві душі», і цей «портрет» виявив «типовий садомазохістський характер імперської психології, несвідомою основою якої є перверсивна сексуальність і патологічний інстинкт жорстокості» (Код української літератури. — К.: Академвидав, 2006).

П. Кралюк побачив у нинішньому пострадянському способі життя усі ті самі, зауважені Гоголем, перверсії. Геть нікуди не зникли персонажі «Записок божевільного» та «Вія» — хіба що наш сучасник загострив сексуальну складову суспільних збочень: «Оксана в інтимі відмовила? Треба було з чортом договір укласти, принести їй те, що вона хоче». Проте волинський літератор не зазіхає на психоаналіз, а радше підсміюється з його масово–побутових версій — як–от у «характеристиці» його засновника: «Жона йому відмовляла в інтимі... Мудра була у Фройда жона, Вона зробила з нього, цієї скотини, генія. Бо щоб заглушити своє лібідо, він присів на наркоту і вигадав психоаналіз».

Отже, П. Кралюк оселив нащадків Гоголевих персонажів у сучасній лікарні для душевно хворих. Ті, що нібито здорові, переймаються підготовкою заходів із відзначення ювілею класика; нібито хворі — пацієнти — пишуть сценарій. Ясна річ, роз­думи цих «сценаристів» неабияк епатують читача. На­приклад: «Бульба» — попса... Справжній Гоголь — постмодерніст. Його не розуміли. Він сидів на грантах, писав попсу». За таких обставин цілком «природно» поруч самого Гоголя з’являється не лише Шевченко, а й Пушкін, котрий звично вітається з друзяками: «Героям слава!»

Автор вибудовує химерну послідовність із назагал відомих фактів (хоча б те, що дружина Пушкіна походила з того, що і Гоголь, роду гетьмана Дорошенка) так само, як це робив колись Котляревський. І так само, як «Енеїда», роман П. Кралюка не про минулі часи, а про сучасні звички та звичаї. Це — веселе знущання з кітч–фройдизму, кітч–критики, кітч–політології. Осміяння нашої інформзалежності від термінологічного карнавалу: «Він розкладає нашу екзистенцію... Він пропонує деструктивні смисли... Щоб вивчити герменевтичний горизонт Едички, я підсипав йому в їжу пургену... Треба діяти. Рятувати теоретичні й прагматичні аспекти дискурсу», — такий–от виходить фарс–детектив.

Прикметно, що першими відгукнулися на «Римейк» не професійні критики, а колеги–гоголезнавці. Професор Ярослав Поліщук побачив у цій книжці мало не наслідування сумнозвісних писань О. Бузини. Проте його дослідницька добросовісність не пішла на компроміс із суто смаковою читацькою оцінкою: Я. Поліщук дуже точно визначив суть Кралюкового роману: «З одного боку, це гоголівська поетика, з органічною для неї схильністю до фантазії, вигадки, гри, а з іншого — сучасний стан своєрідної культурної амнезії українства, коли пережовуються заяложені та спрофановані стереотипи» (ЛітАкцент, 11. 03. 2009). Утім остаточний присуд лишається негативним: мовляв, автор, «шиє читача в дурні, але робить це вправно».

Саме ця вправність, либонь, і заскочила фахових критиків. П. Кралюк блискучо довів, що літературна творчість не є винятковим правом маніпуляторів слів зі Спілки письменників. Високоосвіченій людині цілком під силу написати високочитабельну книжку. Зрештою, до філософа П. Кралюка це успішно доводили багато хто — хоча б культуролог В. Домонтович або семіотик У. Еко. Показово інше: твір, написаний справді культурною людиною, завжди цікавіший від писань юних самопроголошених письменників, для котрих пубертатний прищик стає подією, вартою епопейної сповіді.

Ярослав ПОЛІЩУК.
Пейзажі людини. — Х.: Акта

Стаття про М. Гоголя є камертоном усієї цієї збірки літературознавчих есеїв. Дуже цікаво досліджено вплив на письменника поглядів критика В. Бєлінского, котрий писав: «Не будем толковать и рассуждать о необходимости безусловного повиновения царской власти: это ясно и само по себе; нет, есть нечто важнее и ближе к сущности дела: это — привести в общее сознание, что безусловное повиновение царской власти есть не одна польза и необходимость наша, но и высшая поэзия нашей жизни». Я. Поліщук доводить, що такі царелюбні погляди сповідував і Гоголь, й саме вони спонукали письменника переписати «Тараса Бульбу». Не випадково та друга редакція повісті була згодом запроваджена у російській імператорській армії як «посібник з політграмоти».

Не менш цікавим є порівняння творчості Гоголя і поляка Сенкевича. «Тарас Бульба», пише Я. Поліщук, «спонукав Генріка Сенкевича до написання знаменитої третьої частини історичної трилогії «Вогнем і мечем». І тут виникають несподівані аналогії з інтерпретаціями, що містяться у Кралюковому романі «Римейк» стосовно Гоголевої «попси», адже Сенкевич був королем польської популярної літератури ХІХ сторіччя. «Сенкевич, цей маг, цей спокусник — це Гомер другої категорії, це Дюма–батько першого класу, — писав Вітольд Ґомбрович. — Якби ми потрактували письменство Сенкевича таким чином, як таке, що дає вихід нашим інстинктам, прагненням, таємним аспіраціям, то віднайшли б в них такі істини про себе, від яких, можливо, нам волосся на голові стало б сторчма» (Вітольд Ґомбрович. Щоденник. — К.: Основи, 1999). Схоже, ця оцінка цілком дотична і творчості М. Гоголя.

Тамара ГУНДОРОВА.
Кітч і література. Травестії. — К.: Факт

Чимало місця присвячено Гоголю і в цьому дослідженні. Причому — саме доведенню того, що він творив власне поп–літературу. «Утвердженню «малоросійського» кітчу прислужилася, зокрема, творчість М. Гоголя... У «Сорочинському ярмарку» сформульовано ярмарковий «малоросійський» кітч, який виявився легко придатним для тиражування і різного роду стилізацій, аж до «Кубанских казаков» (1949) І. Пир’єва». Утім авторка не поділяє зневажливої оцінки «Тараса Бульби», яку свого часу дав французький романіст Проспер Меріме («жалостное повествование... Тривиальная... мелодрама, где нагромождены всевозможные ужасы») — для Т. Гундорової поняття «масова література» та «кітч» є вельми серйозними: «Кітч виконує також функції терапевтичні, віртуально доповнюючи травматичні прірви та в певний полегшений спосіб задовольняючи ілюзії, бажання і комплекси в літературі національній». Під таким ракурсом стає цілком зрозумілою та величезна офіційна підтримка, якої імперська влада надавала повісті «Тарас Бульба» (особливо другій редакції): «Колоніальний кітч є способом ігрового підкорення і зваблення».

Нові гоголезнавчі студії. Випуск 5 (16). —
Ніжин: Аспект–Поліграф

Високоінформативний збірник сучасних досліджень творчості М. Гоголя укладений із матеріалів українських та російських науковців. Малознані біографічні дані. Наприклад, московський гоголезнавець В. Воропаєв пише про те, що «Гоголь еще в 1844 году создал на свои средства фонд помощи нуждающимся студентам», допомагав, зокрема, «и молодому художнику Владимиру Осиповичу Шервуду, впоследствии академику живописи, известному архитектору, по проекту которого построено здание Исторического музея на Красной площади». Причому М. Гоголь виявився справжнім благодійником, заповідаючи: «имя дающего должно быть навсегда сокрыто».

Знайдемо тут і розвідку про ще один спалений Гоголем рукопис — трагедію «Выбритый ус». І про Гоголя–науковця, викладача середньовічної історії у Петербурзькому університеті, — фактично родоначальника такої популярної нині історіографічної дисципліни, як «історія повсякдення». Філолог із Сімферополя О. Звездін пише, що «образ Вия восходит к фольклорному прототипу, которым является Касьян украинских народных верований... Предвосхищает сюрреалистическую идею телесного, как и современную идею эстетики уродливого». А київська дослідниця Н. Крутікова формулює нові завдання гоголезнавства: «Выходит на первый план задача осветить значение Гоголя в современной украинской литературе. Отдельно стоит проблема «Гоголь и читатель».

Окрема цікавинка — повні бібліографічні списки публікацій про М. Гоголя, що з’явилися в Росії та Україні за п’ять років, а також список із півтори сотні джерел за темою «Гоголь і Шевченко», укладений відповідальним редактором усієї книжки, науковцем академічного Інституту літератури Павлом Михедом.

Тарас ЧУХЛІБ. Козацьке коріння Миколи Гоголя.
— К.: Наш час

Насамперед автор проштудіював усі дотеперішні дослідження родоводу М. Гоголя й дійшов висновку: «Більшість новітніх біографів і дослідників літературної творчості Гоголя (А. Бєлий, М. Вайскопф, В. Звиняцьковський, Ю. Манн, М. Храпченко, Є. Анєнкова, І. Золо­туський, В. Воропаєв, С. Гончаров, В. Виноградов, П. Соколов та ін. . ) так і не змогли (або ж не хотіли) цілком зрозуміти витоки Гоголя, тобто перейнятися тією українською культурною атмосферою другої половини XVIII — початку ХІХ ст. , в якій виріс письменник». Маловідомою є розповідь про лікаря Михайла Трохимовського, котрий приймав пологи матері М. Гоголя: він — «автор першої в Російській імперії праці з фармакології лікарських рослин «Рассуждения о растениях в Крымской степи, полковым лекарем усмотренных», яка побачила світ 1772 р. у Петербурзі. Окрім того, українець Трохимовський став першовідкривачем лікувальних властивостей миргородської мінеральної води», а Сорочинці, де практикував цей лікар, «називали в народі «Лікарівщиною».

Медична проблематика, якій у книжці приділено неабиякої уваги, завершується дещо несподіваною гіпотезою: «На нашу думку, відсутність здоров’я у батька письменника Василя Опанасовича, постійні хвороби Миколи Гоголя та смерть одразу після народження і в дитячому віці більшості його братів і сестер, на жаль, спричинені не чим іншим, як поганою біологічною спадковістю, т. зв. змішуванням крові... Нащадки Трощинських — Василь Гоголь–Яновський та Марія Косяровська у третьому коліні були одружені між собою».