Мати і син Литвини хочуть сказати правду і не постраждати при цьому. (Фото автора.)
Справа Сергія Верхогляда, про яку неодноразово писала «УМ», тягнеться вже п’ятий рік. Звинуваченого у вбивстві хлопця позбавили волі на десять років. Сергій відсидів ледь не половину терміну, коли Верховний Суд побачив порушення в розгляді справи й передав її до Полтавського апеляційного суду, який призначив додаткове розслідування. За всі ці роки лише єдиний раз був допитний перший, чи не головний свідок у справі Сергій Литвин. Скрізь посилалися на його свідчення, а самого знайти буцімто не могли. Хоча два роки з тих, що минули, Литвин відбував покарання в колонії, а відтак відшукати його було дуже просто. Сьогодні Литвин заявляє, що свідчення дав під тортурами. Він попросив зустрічі з журналістами, аби розповісти їм правду. Так Сергій та його мати хочуть убезпечитися від нового ймовірного тиску «правопохоронців».
Після того, як Сергія Литвина ще в січні 2005–го забрали до міліції, мати два дні не могла його знайти. Нарешті дізналася, що з Ромен сина повезли до Конотопа, поїхала туди. «Знайшли міліцію, йдемо коридором — двері відчинені, бачу — син сидить на стільці, до батареї наручниками прикутий. Мертві страшні, та він ще страшнішим був: обличчя розбите, весь у синцях, блідий... Три співробітники біля нього. Кричу: що ви з ним зробили?! А вони мені: а ви що хотіли, як він трьох зарізав. Я й сповзла на підлогу, — розповідає Любов Литвин. — Побризкали водичкою, отямилася, виявляється, не так все, — свідок він. Коли сказала, що викличу адвоката, мені відповіли, що все вже з’ясували, сина можна забирати. Він ледве ногами йшов. На руках синє від наручників. Одна рука зовсім не діяла — голки заганяли. Потім зізнався, як ще його катували не по–людськи... Каже, мамо, якби ти не приїхала, я там, мабуть, усе підписав, що б мені не підсунули...»
«Я просив, щоб мене відправили до камери. Але мене три дні тримали біля батареї. Не годували, не поїли... Я потім рік морально не міг прийти в себе», — додає до слів матері Сергій Литвин, який після того допиту справді подався в мандри. Чим немало зашкодив собі, адже на той час уже проходив по іншій справі: під час президентських виборів був затриманий на демонстрації в Києві. Може, все обійшлося б умовним терміном, але, як він пояснює, виїхавши з Ромен, порушив вимоги перебування на «підписці». Тож зрештою сів на два роки за участь у масових безпорядках.
Днями Литвин вийшов на волю, але вина перед Верхоглядом, з яким колись навчався в одній школі, не дає йому спокою. Ще й мама сказала, що завдяки Верховному Суду справу знову розглядають: «Може, правда таки переможе». Але існує страх. Як говорить Любов Литвин, сина навіть по хліб самого не відпускає, — боїться. Вирішили: свідчення треба дати, але спочатку зробити їх публічними. Отож мама загітувала сина піти до голови Роменської райради Олексія Біловола. Саме до нього колись звернулися рідні Сергія Верхогляда, і він, побачивши «білі нитки» справи, впродовж років також намагається дошукатися істини. Разом із Литвинами він приїхав на прес–конференцію до Сум.
Сергій Литвин наполягає: Верхогляд не винен. Його на місці злочину не було. Чому все ж звинуватили його? На думку Литвина та пана Біловола, справу мали терміново закрити, щоб не було «висяка». Тож міліції треба було оперативно знайти злочинця.
Звинувачення Сергія Литвина дуже серйозні. Проте їх неможливо підтвердити. Побоїв йому тоді зняти не дали. Та й взагалі, Литвин вважає, що його триденне перебування в міліції офіційно не зафіксовано. То нічого, може, не було? Утім спростувати його твердження теж неможливо. Однозначно зрозуміло, що працівники міліції не прийдуть із повинною, якщо Литвин і тричі правий. Але довести відсутність інциденту — спробуйте!
Слово проти слова. Але в наш час громадськість швидше повірить слову судимого, ніж слову правоохоронця. Тим більше у резонансній справі Верхогляда, де багато чого так дивно не збігається. Чомусь не бралися до уваги свідчення людей, які бачили Верхогляда того драматичного дня. «Кажуть, що він їздив у відрядження зовсім у інший бік від Бочечок», — наголошує Олексій Біловол.
Ніхто, окрім Полтавського суду, не звернув увагу на ще одне свідчення — суто технічне — станцій мобільного зв’язку. Відомо, що кожен мобільний номер «веде» одна станція, потім «передає» іншій — залежно від нашого місцеперебування. Дослідивши маршрут «мобілки» Сергія Верхогляда, можна бачити, каже Олексій Біловол, що він був далеко від Бочечок.
Запитань надто багато, аби не виникло бажання знайти відповіді на них. І ми готові надати слово правоохоронцям для компетентного і аргументованого пояснення як справи Верхогляда, так і фактів, викладених Сергієм Литвином. При цьому важливо подбати, щоб останній не наколов десь нігті голкою, не потрапив «зненацька» у п’яну розборку чи під авто. «Не вірте, якщо говоритимуть, що мій син алкоголік чи наркоман, — наголошує Любов Литвин. — Він не вживає і є абсолютно нормальною людиною». Справді, якісь випадковості в такій ситуації виглядатимуть дуже
дивними.
Бурхливі політичні пристрасті розгорілися у районному центрі Карлівка, що на Полтавщині, перед обранням голови районної ради. Коаліція у складі депутатів від «Батьківщини», «Блоку Петра Порошенка» та «Свободи» висунула тоді кандидатуру Петра Світлика. >>
Бійця АТО, який приїхав додому на реабілітацію після поранення в зоні бойових дій, уже з новими численними травмами голови госпіталізували до реанімації. За його життя борються лікарі у Вінницькому військово-медичному центрі. >>
Батькам школярів добре відома ситуація, коли син чи дочка приходять зі школи і скаржаться на однокласників — той б’ється, той обзивається, а той і взагалі проходу не дає. >>
Про тривалу відсутність мешканки Вінницького району заява в поліцію надійшла від брата зниклої лише 10 жовтня, оскільки той сам намагався знайти сестру й до останнього не вірив, що її немає серед живих. >>
Відомо, що 55-річний підприємець із Туреччини займався вантажними перевезеннями різних товарів та у справах часто відвідував Миколаїв. Саме в цьому південному місті йому влаштували справжню пастку, знаючи про його підвищену пристрасть до молоденьких дівчат. >>
Дачники стверджують, що бачили їх за цим заняттям і навіть знають в обличчя. Правоохоронці ж у листах повідомляють, що ведуть слідчо-розшукові дії. Ця історія майже анекдотична. І з неї можна було б посміятися, якби все не було так сумно. >>
