В англійському парламенті офіційна опозиція існує вже давно — принаймні за часів королеви Анни, яка царствувала в перші десятиліття XVIII століття, вона вже була. Як той англійський газон з анекдоту, який для пристойного його вигляду потрібно «всього лише» триста років поливати, підстригати, плекати, так і те, що вкладають зараз у поняття «парламентаризм» та «демократичні цінності», слід було б вкинути у землю вже давно, аби зараз збирати плоди посіяного. Проте історія України всім відома — до 1991 року зоровою метафорою опозиційності могла б бути хіба що уявна фігура у білому савані та з косою у руці. Але й після здобуття Україною незалежності стан справ не набагато покращився, тож на тринадцятому році існування нашої суверенної, «ще не вмерлої» Батьківщини стосунки влади та опозиції досі лишаються «не оформленими».
Власне, закон про опозицію депутат Володимир Філенко вносив уже давно, але його розгляду в 2000 році завадили відомі події — зникнення Георгія Гонгадзе, «касетний скандал»... Акценти першочерговості були тоді переставлені, і документ, представлений нардепом, лишився поза увагою його колег. Тепер, коли загальнополітична і внутріпарламентська ситуацiя стала значно гострішою, необхідність прийняття закону про опозицію актуалізована вдруге. І найцікавіше: у своєму щорічному посланні до парламенту сам гарант квапить нардепів із затвердженням цього закону ...
Пожалів вовк кобилу, а Кучма — опозицію
Останній факт дотепно прокоментував у статті в «Українській правді» Михайло Бродський. «Чинний глава держави, — пише лiдер «Яблука», — зрозумів, що після президентських виборів влада в Україні реально перейде до нинішньої опозиції і відбудеться дзеркальне відображення — хто був ніким, той стане всім. І, відповідно, він і його оточення змушені будуть або зникнути в небутті, або виявитися в опозиції. Першого не хочеться йому, а в більшої мірою «сім'ї». Не хочеться сильно! А ось варіант опозиції можливий, але... Звичайно ж, виявитися у становищі, в якому перебуває сьогоднішня опозиція, — радості мало. За 10 років режиму Кучми опозиціонери, крім податкових перевірок, в'язниць, нічого не мали. І кому, як не Президенту, це знати, що ним і його оточенням у країні створено таку систему управління, що будь-яка людина, котра має той чи інший бізнес — потенційний злочинець, який висить на гачку у владних структур».
«У своєму посланні, — продовжує Бродський, — Президент зазначив: «Опозиція іноді відчуває утиски з боку парламентської більшості». У перекладі на зрозумілу мову це означає, що пропрезидентська більшість ні в що не ставить меншість і послідовно протискає будь-які свої рішення. Природно, таке становище влаштовує нинішнього главу держави сьогодні, але не може влаштовувати Кучму після виборів Президента. І в посланні з'являються рядки, мовляв, «Президент вважає, що законодавчий статус опозиції має включати участь у виборах, доступ до керівництва органів влади, рівний доступ до ЗМІ і можливість вільно пропагувати свої погляди, а також доступ до інформації органів влади, у тому числі таємної». (...) Гарант згадав про це тільки тоді, коли зрозумів, що час його перебування в м'якому кріслі доходить кінця, і раптом звернув увагу на те, що в державі, якою він уже стільки років керує, неправильні «умови гри».
Можна погоджуватися з іронією Бродського або ж шукати в президентській ініціативі інші мотиви, але факт лишається фактом: Кучма почав торпедувати питання Закону «Про опозицію», що призвело до появи ще кількох, альтернативних до проекту «нашоукраїнця» Філенка, документів. Що ж, якби ми могли повірити у щирість усіх прагнень Л. Д., то в його зацікавленості долею опозиції не було б нічого надзвичайного, адже на часі — політична реформа, яку так гаряче обстоює і сам Кучма, і підконтрольна йому парламентська більшість. А реформа, ясна річ, не повинна зводитися лише, скажімо, до закону про вибори Президента, вона має передбачати цілу низку прогресивних новацій. І закон про опозицію у руслі цих самих новацій повинен стати одним із тих базових документів, які пришвидшать реформу. Але це — повторимося! — якщо ми відкинемо здоровий скептицизм і повіримо усім словам гаранта про демократичну розвинуту державу.
«Усе це розраховано тільки на чергову мас-медійну акцію: показати, що Кучма цікавиться опозицією, що Кучма турбується про те, аби опозиція мала якісь права, хоча зрозуміло, що під це не буде підведено жодної законодавчої бази, — коментує «бютівець» Олександр Турчинов. — Я впевнений у тому, що всі ці пропозиції є димовою завісою для того, щоб проводити антидемократичні, злочинні дії проти політичних опонентів і для того, щоб провести безпрецедентну фальсифікацію майбутніх результатів виборів».
Що, де і навіщо, або Дефініції від Філенка
Що ж, зі сказаним можна погодитись. Однак слід розрізняти наміри та задуми Леоніда Кучми (явні чи приховані) та написаний задовго до цьогорічного президентського послання законопроект Володимира Філенка. «Цей закон визначає умови та способи здійснення опозиційної діяльності у Верховній Раді України парламентськими фракціями та групами як гарантований Конституцією України вид вільної політичної діяльності», — йдеться на початку документа. Далі йдуть доволі чіткі і лаконічні визначення «опозиційних формувань» у парламенті України.
Так, «політичною опозицією у Верховній Раді України відповідно до цього Закону визнається гарантоване Конституцією України систематичне вираження публічної незгоди певних парламентських груп і фракцій з політичним курсом Кабінету Міністрів України, яке спрямоване на зміну цього політичного курсу або усунення з посад окремих членів Кабінету Міністрів України, або його відставки в цілому». Тоді як парламентська більшість, за Філенком, — це добровільне об'єднання більшості народних депутатів від конституційного складу ВР, які беруть на себе політичну відповідальність за діяльність парламенту України відповідного скликання».
«Опозиційна меншість — це народні депутати України, які входять до складу опозиційних формувань і кількість яких складає менше половини від конституційного складу Верховної Ради України;
опозиційний блок — це опозиційне формування, утворене за рішенням депутатських груп та політичних партій, які утворили парламентські фракції, що перейшли до опозиційної діяльності;
опозиційна діяльність — це дії та заходи, спрямованні на висловлення опозиційними формуваннями офіційної незгоди з політичним курсом уряду України після офіційної легалізації цих формувань;
опозиційні формування — парламентські фракції, групи або їх блоки, які прийняли у встановленому цим законом порядку рішення про перехід до опозиційної діяльності та здійснюють таку діяльність у визначених цим законом межах;
лідер опозиційного блоку — народний депутат України, обраний серед керівників парламентських фракцій та груп, що є учасниками цього блоку, та уповноважений представляти цей блок;
... учасники опозиційного блоку — парламентські фракції та групи, що здійснюють опозиційну діяльність(...)».
Крім визначення того, як, даруйте за тавтологію, формуватимуться у парламенті «опозиційні формування», законопроектом передбачено ті заходи, до яких за жодних умов не повинна вдаватися опозиція. Йдеться про «ліквідацію незалежності України, повалення існуючого конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив національної безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової та релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини і громадянина та на здоров'я населення». Опозиція, таким чином, наділяється необмеженим правом «публічної незгоди» з діяльністю уряду та виконавчої влади, проте позбавляється можливості доводити цю незгоду до замахів на конституційний лад, нацбезпеку чи «здоров'я населення».
Про плюси й мінуси
Законодавче дітище свого колеги по фракції для «України молодої» прокоментував депутат від «НУ» Олег Тягнибок. Він зазначив передусім, що «у цілому світі є протистояння: більшість і меншість. Це як день і ніч, чорне і біле... Для того, щоб не було диктатури, монополії влади, в країні повинна бути опозиція. За законом Філенка, опозиція — це група депутатів, які протиставляють себе владі та критикують більшість, висувають щось своє по відношенню до програми уряду, щорічного послання Президента тощо».
Законопроект Філенка, вважає Тягнибок, варто взяти за основу, але перед цим документ слід осучаснити — він не втратив своєї актуальності, так би мовити, у стратегічному розумінні, але вже не відображає деякі вимоги сьогодення. Ще б пак, адже цей законопроект готували за дещо інших реалій, тож тепер, коли, приміром, наступний парламент уже майже напевне формуватиметься на пропорційній основі, даний момент повинен бути обов'язково відображеним у законі. Крім цього, він повинен охоплювати дещо ширші поняття, ніж просто «парламентська опозиція». Потрібне також законодавче закріплення політичної опозиції як такої, адже опозиція може існувати і на рівні органів місцевого самоврядування, тож із вимогами опозиціонерів можновладці повинні рахуватися в кожній обласній чи районній раді.
«Позитивом, — говорить Тягнибок, — вважаю те, що в законі чітко розписані та потрактовані поняття «парламентська більшість», «парламентська меншість», вказано те, як остання має формуватися тощо. Імпонує також норма про те, що коли фракція приймає рішення про перехід у парламентську опозицію, то перед цим повинно бути рішення проводу політичної партії — у такий спосіб ми піднімаємо роль політичних партій. Крім цього, якщо фракція переходить в опозицію, то всі члени партії, які займають ключові посади в органах виконавчої влади, повинні написати заяву про відставку з державних посад або ж вийти з партії. Таким чином, люди, які вступають у партію, повинні розуміти, що вони прийшли сюди не заради посад, а для того, щоб реалізовувати свої світоглядні ідеї, і що всі вони в одній команді, тож мають діяти синхронно. Бо трапляються випадки, коли член партії, яка, в опозиції, займає посаду міністра, «губернатора» тощо. Але ж це базові посади! Як же заступник обласного голови може підтримати ідею, скажімо, пікетування облдержадміністрації (якщо така ідея виникне в тієї опозиційної партії, до якої він належить), це ж фактично вийде пікетування його самого, і дуже часто так і є. В ідеалі партієць не повинен прагнути кар'єри і йти у партію тільки заради неї».
«Окремий розділ законопроекту, — продовжує депутат, — присвячений гарантіям опозиційних формувань — праву на свободу критики, праву на користування ЗМІ (як власними, так і державними, тобто заснованими, наприклад, Верховною Радою абощо). Важливо, що передбачається головування опозиції у ряді парламентських комітетів — бюджетному, Комітеті з питань свободи слова і ЗМІ, Комітеті по нагляду за правоохоронною діяльністю, регламентному, а також Комітеті з питань нацменшин... На додачу до цього ми ще вважаємо, що опозиція повинна претендувати на посаду голови Центрвиборчкому та голови Рахункової палати. Опозиція — це те єдине, що гарантує нам подальший рух у Європу, унеможливлення керівництва країною олігархічними кланами... Але чи вірю я, що такий закон можна прийняти в нинішніх умовах? Думаю, що ні, бо Кучма з більшістю продемонструють зайвий раз своє обличчя і справжнє ставлення до реформ».
Але цікаво: якщо представник «Нашої України» вважає, що прийняттю закону заважатимуть провладні структури, то його колеги по парламенту — Симоненко та Мороз — навпаки, переконані, що саме ці структури лобіюватимуть закон про опозицію, дбаючи тільки про власні інтереси.
Чому ліві проти?
А й справді, чому? Лідера комуністів Петра Симоненка, судячи з його слів, не влаштовує вузькість запропонованого закону. Адже, за Симоненком, мова повинна йти хіба що про опозицію у суспільстві. У такому разi закон брав би під свій захист ті політичні сили, які виступають «проти свавілля влади, проти беззаконня». До згаданих сил Петро Миколайович відніс, певна річ, себе самого разом із КПУ, принагідно зазначивши, що Компартія як «опозиційна сила багато років відчуває на собі різного роду утиски». «Коли ж говориться про опозицію у Верховній Раді, то це більше схоже на закон про резервацію», — підкреслив він. І додав, що в такому випадку громадяни, які проголосували за опозиційні сили, будуть позбавлені можливості того, щоб опозиційні депутати повноцінно могли представляти їх інтереси в законодавчому органі.
Чесно кажучи, останньому аргументу, здається, дещо бракує логіки. Проте такою є позиція Симоненка, якою він поділився в інтерв'ю агентству УНІАН. І провідник українських «червоних», виявляється, не одинокий у своєму неприйнятті закону про опозицію. Однодумця в цьому питанні комуніст Симоненко знайшов собі в особі соціаліста Мороза. «Сьогодні я не бачу необхідності приймати закон про опозицію, тим більше що голосування цього закону будуть проводити ті, хто є сьогодні провладними структурами», — заявив Олександр Мороз. Водночас він відзначив, що всі проекти про опозицію, які «у свій час розглядалися», переводили «цю проблему в суто політичну площину, що не має відношення до врегулювання відносин між владою й опозицією».
На думку лiдера СПУ, необхідно розмежовувати поняття опозиції в парламенті й поняття опозиції в суспільстві. В цьому Мороз не є оригінальним, так само, як і в недостатній чіткості власних доводів: «Якщо опозиція в парламенті, то права опозиції можна захистити і нормувати через регламент (...). Що стосується опозиції в цілому в суспільстві, то вона або є, або ж її нема, і її регулювати якимсь чином не приходиться». За словами Мороза, перед тим як розглядати опозицію в «форматі закону», необхідно більш глибоко вивчити це питання.
Словом, виходить так, що якщо Симоненкові забракло простору (він не хоче відправлятися у «резервацію»), то Морозу забракло часу для «вивчення питання». А може, українським лівим просто не вистачає бажання бути хоч якось дотичними до поняття «опозиція»? Що ж, це їхня справа...
