Як гострий соус вгамовує голод

Кухня на півночі Індії відрізняється від кухні на півдні, сході чи заході. Але характерним для всієї Бхарати (прадавня назва Індії, якій понад сім тисяч років) залишається одне — це приправи і спеції. Традиційними тут є аніс, асафетида, базилік, гвоздика, гірчиця, імбир, калінджі, кардамон, коріандр, кориця, кумин, куркума, карі, мускатний горіх, перець чилі та чорний, фенхель, шамбала, шафран та багато іншого, чому відповідників у нас складно знайти. Трохи не кожна сім’я має свою спеціальну суміш спецій, що називається масала. Складників у ній може бути більше двох десятків.

Шлунок людини наполовину повинен бути заповнений рідиною, ще дві четвертини — для їжі та повітря порівну. Для індусів — це святая святих. Воду індуси після їди чи під час столування не п’ють. Тільки до. Наповнивши організм рідиною, мешканці Індії цілеспрямовано вживають гострий соус. Даремно європейці думають, що індуси роблять це для того, аби вберегти себе від усіляких інфекцій. Ази харчування Бхарати мають давнє філософське підґрунтя. В Індії знають, що їсти треба для насичення, а не для насолоди. Переїдати тут (так само, до речі, як і в християн) вважають гріхом. А гострий соус, за ведичними переконаннями, вгамовує чутливість язика (його рецептори) і вогонь голоду.

Узагалі у спекотній Індії їсти не дуже хочеться. А от пити... Тому найкраще день починати з кокосового соку, який не лише втамовує спрагу, а ще й виводить шлаки та токсини. А ще (і це основне!) до обід­ньої пори насичує організм енергією. Ятки з кокосами на півдні країни — батьківщині плантацій пальм, повсюди, де ступає нога туриста. Продавець вихоплює плід із великої купи і віртуозним рухом спеціального ножа, який більше нагадує наш український серп, блискавично зрізає зелений вершечок. Ви берете соломинку — і п’єте собі на здоров’я. Аби тільки мали снагу подужати. Коштує небагато — 10 рупій. На наші гроші — це гривня з «хвостиком».

Індія — це країна ненасилля. Ще 400 років тому індуси м’ясо не вживали. Цю «звичку» завезли сюди чужинці–загарбники: моголи із Персії, португальці, пізніше британські колонізатори. Але ця традиція масово тут так і не прижилася. В Індії кажуть: «Ми не успадкували від наших предків планету, ми взяли її в борг у майбутніх поколінь. Пам’ятай про те, що коли ти їси м’ясо, ти сприяєш руйнуванню цієї планети».

Індуси переконані, що протеїном (білком) організм можна наситити, вживаючи, наприклад, бобові культури чи «панір» — вершковий сир. В Індії популярні борошняні (без додавання дріжджів) роті, чапаті, наан, а також тушені овочі та страви з гороху, квасолі й рису. На півночі, ближче до Гімалайського кряжу (штат Пенджаб), рису їдять менше, аніж по всій Індії. Пенджабці, у яких земля подібна до нашої (більше нагадує чорнозем), вирощують багато пшениці та картоплі, жартома називають індусів на протилежному кінці країни... рисопожирачами.

Мені припали до душі слова Бхагавана Шрі Сатья Саї Баби, який сьогодні живе на півдні Індії у Путтапарті (неподалік Бангалора): «Яке харчування, такий і характер, який характер, такі й думки, які думки, така й поведінка, яка поведінка, таке й здоров’я».

Валентина СЕМЕНЯК–ШТАНГЕЙ