«Громадяни України, користуйтесь моментом, виберіть мене своїм Президентом!» — агітує лідер гурту «Тартак» Сашко Положинський. Не варто думати, що артист із репутацією «хлопця на все село» міняє сцену на чиновницьке крісло. Йому просто є що сказати у період передвиборчої агітації.

Стало відомо, кому вручать першого «Скіфського оленя» та яку програму покажуть на 39му Київському міжнародному кінофестивалі «Молодість». 24 жовтня у кінотеатрі «Київ» Почесний президент фестивалю Віктор Ющенко вручить традиційний приз «За внесок у розвиток світового кіномистецтва» акторці Катрін Деньов. Після офіційної церемонії і показу фільмувідкриття «Коко Шанель та Ігор Стравінський. Таємна історія» Яна Коунена глядачі не розійдуться, адже відбудеться ще один старт. Окрім конкурсних фільмів, «Панорами українського кіно 2008—2009», позаконкурсних заходів («Фестиваль фестивалів», «Французьке кіно сьогодні», «Німецький бульвар», «Нове російське кіно», «Ізраїльське кіно»), програми фільмів на гей/лесбі тематику, стрічок про права людини і людей мистецтва, які показуватимуть на наступний день після відкриття, запланована ще одна програма — «Східний експрес». Відразу після показу стрічки про Шанель нову програму представить Гоша Куценко фільмом «Книга майстрів» Вадима Соколовського. У рамках цієї ж програми Олександр Шапіро презентує картину «Бесспорно», яку зняв ще 2007 року.

Нещодавно, вперше за історію свого існування, київські «Гайдамаки» з двотижневим гастрольним туром відвідали Канаду і відчули смак, колорит і атмосферу справжнісінького тріумфу. Хлопці, які вже знають смак слави на європейських майданчиках, ніяк не сподівалися на гарячий прийом канадських і американських українців. На гігантській щорічній імпрезі Toronto Ukrainian Festival музиканти відчули енергію 400 тисяч прихильників етно–року, серед яких приблизно третину складали не етнічні українці, а франкомовні й англомовні канадці та американці. Традиційно було дуже багато українців із сусідніх Сполучених Штатів.

З понеділка славнозвісного радянського розвідника Ісаєва — для Рейху штандартенфюрера Макса Отто фон Штірліца, якого блискуче зіграв В’ячеслав Тихонов, український глядач побачить не в звичному чорно–білому образі, а в кольорі. ICTV придбав право показу осучасненого варіанта радянського фільму, який вперше вийшов на екрани ще у 1973 році, у каналу «Росія», який, власне, і замовив колоризацію.

Тим, хто цікавиться літературою та її світовими тенденціями, добре відома програма французького посольства у сприянні видавничій справі в Україні «Сковорода». З 1992 року французи опікуються популяризацією свого слова — як художнього, так і наукового, підтримуючи видання своїх книжок українськими видавцями. Для ще більшого заохочення вони заснували спеціальну премію для наших перекладачів. Днями премію ім. Григорія Сковороди вручали вже в сьомий раз.

На українському книжковому ринку з’явилися було так звані книжки есеїстики (або, вірніше, книжки так званої есеїстики), куди відомі й не дуже українські письменники спробували втулити всі написані ними нехудожні тексти — рецензії на книжки в провінційних або й у столичних газетах, анонси про якісь події, оперативні звіти ... Здавалося, автори хотіли зберегти для вічності все минуще — кожне написане ними слово, дарма що писане поспіхом, тільки для заробітку. Четвертий граматичний час («були з’явилися») вжито тут не випадково: з’явилися та й зникли, і зараз тих книжок нема. Бо попиту на такі книжки не могло бути за визначенням. Хоча, звичайно ж, ті тексти, які прийнято називати багатозначним словом «есеї», можуть бути покладанням сенсу тою ж мірою, що й оповідання чи романи. А то й ще більшою.

Саме такого роду тексти Видавництво Грані–Т друкує в серії De profundis. Задумані збірки таких есеїв, коли цей жанр не є випадковим, коли, окрім есею, літератор не міг написати нічого іншого. Назву серії головний редактор видавництва Діана Клочко розробила у співавторстві з Олегом Покальчуком, чиї есеї з’явилися у першій книзі цієї серії. Урочиста назва De profundis (із глибин) виникла не випадково. Адже в цій серії мають видаватися есеї, які б мали бути сповіддю як не Богові, то людям.

Недавно в Ужгороді демонстрували творіння двох Померанцевих: Ігоря і Петра, батька і сина. І, як не дивно, між баченням України двох найближчих родичів пролягла доволі помітна різниця. І причина різної «оптики» — у відчутті своєї приналежності до цієї землі.

Тетяна ПАВЛОВА, Валентина ЧЕЧИК. Борис Косарев. 1920–ті роки. Від малярства до теа–кіно–фото. — К.: Родовід

Це бездоганно оформлене видання стало Лідером літа нинішнього книжкового сезону. Маємо якнайповніший каталог робіт харківського художника Бориса Косарева, добре відкоментований дослідницями. Б. Косарев народився 1897 року і вже до Першої світової війни став (разом із класиком українського аванґарду Василем Єрміловим) фігурою першого ряду в художньому житті Харкова. У 22 роки його мобілізують до Денікінської армії полковим писарем. 1920–го потрапляє до Одеси; Ісаак Бабель допомагає йому влаштуватися рисувальником плакатів до ЮгРОСТА. Тут Б. Косарев працює разом із М. Кольцо­вим, В. Катаєвим, Ю. Олешею, Л. Славіним, В. Сосюрою. Найбільше тоді вплинув на нього Сандро Фазіні, старший брат І. Ільфа. Фазіні вже був визнаним фотографом–професіоналом, а молодий Косарев — досвідченим любителем.