Про манну кашу і Нямликів,

Чому в дитинстві все здавалося таким смачним? Улітку, під час прогулянок у лісі, ми збирали суницю, її можна було нанизувати на довгу травинку, а потім усю разом з’їдати. Цікаво було встромляти в мурашник тоненьку, обчищену від кори паличку, — її обліплювали чорні або руді мурашки, а коли тих мурашок струсити, можна було смоктати кисленьке «мурашине вино».

А величезні смугасті яблука, які тітоньки у квітчастих хустинках виносили на перони маленьких і великих станцій? Тато вистрибував із вагона, що віз нас із моря до Києва, і купував цілі відра тих чудових пахучих яблук, що аж репалися від соку. І ми, малі, вгризалися в гігантські яблука, сік стікав по обличчях і крапав на подряпані морськими черепашками коліна.

— Ну хіба це їжа? — бідкалася мама, розгортаючи канап­ки з сиром та ковбасою й цокаючи об стіл крутими яйцями — то був традиційний дорожній набір продуктів. — Ось приїдемо додому і я нарешті зварю манну кашу, — замріяно казала мама й усміхалася.

У нашій родині було особливе ставлення до манки. Так мама кілька разів переказувала мені історію про мішок цієї крупи, яку під час війни роздобув десь мій дід Микола. Власне, той мішок і врятував їх від голодної смерті. Манку готували в усіх можливих варіантах — варили на молоці чи на воді, обсмажували на сковорідці до золотавого кольору, присмачували манкою супи й виготовляли з тієї чудодійної крупи навіть якісь особливі цукерки. Щоправда, секрет тих скромних ласощів загубився, але мама переконувала мене, що нічого смачнішого вона в житті не їла...

Коли в моїй книжці «Нямлик і балакуча квіточка» з’явилися маленькі чоловічки–нямлики, то з’ясувалося, що саме манна каша, котру нямлики називали Чарівною Стравою, робила їх нездоланними. Але одна справа — написати про цю кашу в книжці, і зов­сім інша — спробувати переконати у її чарівних якостях членів журі конкурсу «Книжка року Бі–Бі–Сі», коли мої «Нямлики» раптом вийшли у фінал.

Тоді я згадала про листа мами однієї малої читачки. Жінка написала до видавництва, що її донька раптом почала просити, аби їй щодня на сніданок варили... манну кашу. Згодом батьки помітили, що дівча крадькома маже манною кашею шпалери... — щоб виманити зі стін нямликів, котрі, як їй стало відомо з моєї книжки, мешкають у стінах старих будинків. Я розповіла синові цю кумедну історію, а ще сказала про те, що збираюся, задля жарту, принести на урочисте підбиття підсумків конкурсу манну кашу.

— Невже ти сподіваєшся здивувати звичайною манкою розбещених книжкових експертів? — скептично зауважив син, спостерігаючи, як я старанно розмішую кашу в каструльці з молоком.

— А що робити? — нервово запитала я. — Мені сказали, що треба чимось здивувати й розважити те літературне збіговисько.

І тоді син нагадав, як я колись розповідала йому різні дивовижні історії, коли він не хотів їсти, і додавала до каші родзинки, шматочки банана і навіть мармеладки, порізані на скибочки.

— Знаєш, я тоді вірив у те, що коли в каші мені трапиться мармеладка, обов’язково здійсниться моя найзаповітніша мрія....

— Ну і що, здійснилася? — запитала я в свого дорослого сина, і він дуже серйозно відповів: «Так! Хіба ти не пам’ятаєш?..»

І я пригадала, що ми й справді переконали малого, який нічого не хотів їсти, що коли він здолає всю тарілку манної каші й знайде на дні шматочок мармеладу, то його найзаповітніше бажання здійсниться. Наближалося 19 грудня, і син заздалегідь поклав у морозилку холодильника листа святому Миколаю, де друкованими літерами було написано:«Я ДУЖЕ, ДУЖЕ, ДУЖЕ ХОЧУ СОБАЧКУ». Зрозуміло, що вже за тиждень у нас по хаті бігало найкраще у світі собача, і Женьчині очі сяяли таким щастям, що калюжі на підлозі, обгризені капці й навіть подертий на дрібні клапті рукопис здавалися чимось другорядним. Щоправда, після тієї собачої історії я вже ніколи не наважувалася варити синові «чарівну кашу» з мармеладкою.

А підбиття підсумків конкурсу «Бі–Бі–Сі» проходило досить офіційно. За довгим столом у книгарні «Є» сиділи поважні члени журі, і годувати їх кашею, навіть найчарівнішою, якось не випадало. «Чарівною стравою» я пригостила знайому знайомої — журналістку з іншого міста, яка зранку бігала по Києву голодна, і ще художницю.

А відтоді, коли мій син був ще малим, я знаю, що до найпростішої страви — щоб вона сподобалася дитині — просто треба додати якусь родзинку чи хоча б маленький шматочок мармеладки і присмачити її казковою історією, у якої неодмінно має бути щасливий кінець.

Леся ВОРОНИНА, письменниця