Книга «Фізика і Харків», презентована недавно групою титулованих науковців, навряд чи колись стане бестселером. Не варто, мабуть, розраховувати і на те, що її вже невдовзі зачитає до дірок цікава студіююча молодь. Але авторів видання більше хвилює не стільки можлива відсутність читацького ажіотажу, скільки ситуація, за якої написана ними книга стане таким собі пам’ятником унікальній епосі, що творилася у тому числі і їхніми руками, але важко знаходить продовження сьогодні. Описані вченими події з висоти теперішнього вітчизняного буття здаються просто фантастикою. Хоча насправді усе мало б бути навпаки, адже фантастика у нашій свідомості асоціюється винятково з майбутнім.
Весною 1932 року світ потрясла новина, що започаткувала нову еру у розвитку земної цивілізації: англійським фізикам Джону Кокрофту і Ернесту Уолтону вдалося здійснити реакцію розщеплення ядра літію штучно прискореними протонами. А вже через кілька місяців аналогічний експеримент повторили науковці Харківського фізико–технічного інституту, поклавши початок розвитку вітчизняної ядерної фізики. Цікаво, що цей науковий заклад став автором епохальної події лише на четвертому році свого існування. А найстаршому із учених, що заклали перші цеглини міцного наукового фундаменту, було всього лише 35 років. Його, Івана Обреїмова, і призначили директором.
Усе насправді почалося зі слова. А точніше, з пропозиції директора Ленінградського фізтеху Абрама Іоффе створити у тодішній столиці України аналогічний російському науковий заклад, оскільки саме у Харкові на той час завдяки потенціалу місцевого університету вже виникла «сильна група фізиків, яка працювала у напрямі технічного застосування цієї науки».
А далі почалася фантастика. Як пишуть у книзі «Фізика і Харків» доктори фізико–математичних наук Володимир Толок і Володимир Коган та кандидат фізико–математичних наук В’ячеслав Власов, за короткий час (наукові школи, як правило, створюються упродовж століть) вченим інституту вдається вперше в СРСР отримати рідкий водень та гелій, провести глибокі дослідження в галузі низьких температур, започаткувати розвиток вітчизняної високовакуумної техніки. Тут був створений перший вітчизняний радіолокатор і зародилися всесвітньо відомі наукові школи теоретичної фізики, фізики низьких температур, фізики твердого тіла і матеріалознавства, фізики високотемпературної плазми, радіофізики та електроніки, радіоастрономії, фізики прискорення елементарних часток та ядерних реакцій.
Причому фактично під кожен із цих наукових напрямів (а йдеться про фізику, що багато у чому визначає образ людства майбутнього) поступово було відкрито вісім самодостатніх науково–дослідних інститутів, які вважаються «дітьми» УФТІ. У свою чергу, сам фізтех наразі має форму об’єднання з п’яти НДІ, що працюють за різною тематикою, але усе з тією ж енергією невидимої матерії. «Створюючи свою книгу,— сказав в інтерв’ю «УМ» Володимир Толок, — ми «відкрили» у нашому місті існування унікального комплексу науково–дослідних інститутів фізичного профілю, які за широтою тематики можна назвати своєрідною «Харківською академією фізичних наук». Два покоління науково–дослідних інститутів, породжених УФТІ — ніби крона гіллястого генеалогічного древа з могутнім стовбуром і глибоким корінням».
Учені–ядерники, звичайно, погоджуються з тим, що радянська імперія вкладала шалені кошти у розвиток УФТІ, в основному, заради того, аби обійти ідеологічних конкурентів за темпами створення зброї масового знищення. Саме у стінах цього інституту була організована так звана лабораторія №1, що працювала над реалізацією так званого «Атомного проекту». Більше того, «уфтинці» Фрідріх Ланге, Володимир Шпігель та Віктор Маслов ще у 1940 році вперше в історії світової науки запропонували схему підриву ядерного заряду, подавши заявку на виготовлення атомної бомби та впровадження методів збагачення урану–235. І тільки неувага чиновників до харківського ноу–хау стала причиною того, що американці випередили СРСР за темпами реалізації аналогічного проекту, а по війні ще й випробували її дію на двох японських містах.
До речі, таких «хіросім» могло б бути і більше. «У директиві СНБ 20/4, затвердженій президентом США 23 листопада 1948 року, — пишуть науковці у книзі «Фізика і Харків», — планувалося скинути протягом 30 днів 133 атомні бомби на 70 міст СРСР». Цього не сталося тільки тому, що радянські вчені до того часу вже відрапортували про створення власної ядерної зброї. А в Харкові та інших містах країни запрацювали потужні підприємства ВПК, здатні створювати ці шалені боєголовки. До речі, секретні заводи виготовляли і цілком мирну продукцію, а ядерні технології зробили світ таким, яким він є зараз, — комп’ютеризованим, автоматизованим, космічним. Унікальність Харкова якраз і полягає в тому, що в межах одного міста виник потужний конгломерат наукових установ і промислової зони. Але, на жаль, цей феномен так і не змогли оцінити керівники незалежної України.
Сказати, що Україна після отримання незалежності так і не спромоглася визначити справжню цінність скарбу, який їй дістався у спадок, — значить, не сказати нічого. І справа не тільки в тому, що держава, обтяжена іміджем бідної невдахи, можливо, з суто об’єктивних причин не спроможна вкладати кошти у фундаментальні наукові дослідження. А й у тому, що вітчизняна правляча еліта навіть теоретично не розглядає науку серед пріоритетних напрямків розвитку нашого суспільства, відводячи Україні роль гігантського споживача чужих товарів.
За доказами далеко ходити не потрібно. Вони лежать на поверхні. Скажімо, у Харківському інституті фізики плазми (це одна із «наймодерніших» гілок УФТІ) були створені і зберігаються практично всі вітчизняні експериментальні установки, пов’язані з розробкою проблеми керованого термоядерного синтезу. Фактично Харків стояв біля витоків створення нового типу реакторів, які мають прийти на зміну ядерним, оскільки більш безпечні в радіаційному сенсі і споживають набагато меншу кількість органічного палива. Йдеться взагалі про істотно новий науковий напрям, спроможний забезпечити людство унікальним видом енергії, яка за природою та можливостями подібна до енергії Сонця. Якщо фізикам поталанить винайти практичний спосіб застосування термоядерного реактора, людство зможе не перейматися проблемою зникнення природних енергоносіїв, адже запаси палива для таких установок практично невичерпні. Скажімо, запропоновані вченими дейтерій і тритій легко добуваються з морської води, і лише кілограм цих ізотопів може виділяти стільки ж енергії, скільки 100 мільйонів кілограмів органічного палива.
І ось тут починається найцікавіше. На сьогодні у світі є усього лише сім держав, які мають власні термоядерні центри. Серед них не останнє місце, завдяки геніальним розробкам харків’ян (як теоретичним, так і практичним), посідає Україна. Тому було б природно сподіватися на те, що наші фізики братимуть найактивнішу участь у створенні міжнародного експериментального термоядерного реактора ІТЕР, покликаного продемонструвати варіанти комерційного застосування енергоустановки майбутнього. Його будують у французькому місті Кадараш не тільки країни Євросоюзу, що, в принципі, і не дивно, а не такі вже й заможні Росія, Індія, Корея. Сорок відсотків вартості робіт узяв на себе ЄС, решту — інші учасники проекту. Україна ж коштів для своїх учених не знайшла (це невиліковний біль наших термоядерників: стояти біля витоків створення ноу–хау і не побачити конкретний результат своєї праці! ), хоча чи не найбільше з усіх потерпає від енергетичного зашморгу. Правда, весною цього року питання участі вітчизняних фізиків у роботі ІТЕР жваво обговорювалося на найвищому державному рівні, але далі розмов справа не пішла. І так завжди, бо подібних прикладів можна навести безліч.
Скажімо, з такими ж труднощами українські вчені приєдналися і до участі у будівництві знаменитого Великого адронного колайдера, незважаючи на те, що ціна питання вираховувалася сумою, близькою до місячних кишенькових витрат наших можновладців. До того ж фізики, випрошуючи ці гроші, зіткнулися з більш глибокою проблемою, ніж вічні дірки у державному бюджеті. Виявляється, чиновники, від яких залежало це рішення, взагалі нічого не чули про головне наукове дітище Євросоюзу. І там, на управлінському олімпі, про цернівську гігантську установку навіть поговорити було ні з ким.
В’ячеслав Власов каже, що сумарний вік авторів книги про «Харківську академію фізичних наук» перевищує вік Національного університету імені В. Каразіна, який був заснований у 1805 році й підготував ґрунт для виникнення УФТІ. Вітчизняна наука справді старіє на очах, оскільки молодь через фінансовий занепад НДІ не поспішає присвячувати життя фундаментальним дослідженням. Україна поступово (це щоб не сказати — невідворотно) перетворюється на державу, якій не потрібні мізки талановитих учених. Тому минуле наукового Харкова, з усвідомленням цієї гіркої правди, видається ще більш неймовірним, а в описану фізиками історію навіть важко повірити. «Це наші сльози», — зітхає 83–річний Володимир Тарасович Толок, який стояв біля витоків створення новітніх плазмових технологій, а тепер боїться, аби написана ним у співавторстві з колегами книга не стала реквіємом головній справі його життя. Хоча справа, звичайно ж, не тільки в ньому.
Знання, які людина повинна засвоїти, множаться у геометричній прогресії. Чи здатен наш мозок витримати такі навантаження? А може, він уже досяг піку свого розвитку і радіє, що новітні технології забирають на себе частину його функцій? >>
У радянські часи Всесвітній день авіації та космонавтики відзначали справно. Власне, у той час усі досягнення, пов’язані чи то з польотом у космос, чи то з появою нового літака, прирівнювались мало не до державних свят. Сьогодні цю дату також відзначають, проте масштаб суттєво зменшився. Чи розвивається авіація та космонавтика сьогодні? >>
Фахівці навчально-наукового центру «Небесна долина», що діє у Вінницькому національному технічному університеті, передали військовослужбовцям розвідувального підрозділу, який виконує завдання в зоні бойових дій на сході України, безпілотний розвідувальний комплекс власної розробки. >>
Ярослав Шпотюк — фізик-матеріалознавець, закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка (ЛНУ) та займався науковими дослідженнями у Франції. Науковець здійснив майже неможливе і захистився одразу в двох навчальних закладах: у ЛНУ та університеті Ренн 1. >>
