Вечеря наосліп

Темрява — мрія компанії, коли на тарілці за святковим столом залишається останній шматок делікатесу: при світлі всі інтелігентні люди відмовляються від останнього шматка на користь інших, а в темряві ... все інакше. Поєднати темряву і їжу вперше додумалися французи — у 1999 році в Парижі відкрився ресторан Dans le noir? («У темряві»). Проект був не просто розважальним, а й соціальним — офіціантами в ресторані працювали незрячі, а співзасновником закладу став Фонд Поля Гінуа для сліпих людей. Щоб замовити столик, охочі інколи чекали по кілька днів, черги й ажіотаж супроводжували відкриття цього модного місця. Потім аналогічні ресторани за системою франчайзингу відкрилися в Лондоні, Брюсселі, Берліні, Цюріху, Лос–Анджелесі й Москві. Причому російський власник темного ресторану, відомий офтальмолог, професор Ігор Медведєв бідкався в інтерв’ю: «Як я, офтальмолог, сам не міг до такого додуматись». Писали, що професор Медведєв планував відкрити такі ж ресторани в Санкт–Петербурзі, Ризі та Києві. Мабуть, завадила криза.

Як це — їсти в темряві, і як посилюються смакові якості харчів, коли відсутні візуальні сигнали, — авторка цих рядків спробувала в Туреччині, в готелі «Адам і Єва», тому самому, де святкувала весілля українська поп–зірка Ані Лорак. У ресторані Blind працюють зрячі кухарі, офіціанти, адміністратори, це — атракціон для вибагливих туристів, для яких вечеря в темряві — таке ж випробування, як і перебування в дзеркальних «коробочках» номерів, коридорів, дискотек, холів дизайнерського готелю. Ми пішли в ресторан утрьох, меню замовляли теж майже «наосліп» — одне м’ясне, одне рибне і одне овочеве. Домовилися, що потім поміняємося стравами або будемо пробувати одна в одної. Ага, в темряві ми ледь знаходили свої тарілки, але про все по порядку. На вході у нас попросили здати сумочки, мобільні телефони, зняти з себе прикраси (техніка безпеки — ще пораниш себе якимось перснем чи кульчиками–дармовисами), на кожну одягли довгий чорний плащ (щоб не обляпались) і, побудувавши з нас «паровозик», офіціант повів нас у «чорний квадрат» ресторану. Із перших кроків неймовірна чорнота огортає вас, left, right — командує офіціант і для переконливості робить кілька псевдоповоротів у псевдолабіринті. Потім підводить до столика, кожну ставить перед її стільцем і допомагає сісти. Мої подруги нервово сміються. Офіціант бере мою руку і водить по столу — це тарілка, з двох боків ложки (може, ви хотіли ще й виделки з ножами?), це хліб, трохи далі келих для вина, ось склянка для води, там сіль і перець(баночки абсолютно однакові, де що — розбиратимешся на смак). Офіціант розчиняється в темряві, ми за журналістською звичкою коментуємо відчуття, розбирає сміх від цієї гри в темну–темну кімнату. «Ну, дівчата», — ми намагаємося стукнутися келихами з вином і промахуємося. «Зустрічаємося над хлібом», — придумала Маша. Вийшло! Із маленької глибокої салатниці раз по раз випадають салатні листки. «Я допомагаю собі руками», — зізнаюсь я. «І я», — каже Маша. «І я», — після паузи каже Іра. Знову смішно. Наступне зізнання — у всіх салат трохи «повискакував» на стіл. З гарячим ми справляємося краще. Моя риба — це філе, порізане невеликими кубиками з овочами. Тонким смак страви не назвеш, і, здається, кухар передав оцту чи лимону — смак у темряві справді загострюється, і це не на користь місцевому шефу. «І м’ясо теж посереднє», — коментує Іра. «І овочі — нічого особливого», — додає Маша. Ми зі своїми посиленими смаковими рецепторами починаємо критикувати кухарів: раз у темряві по–особливому розкриваються смакові букети кожного продукту, треба й кухаря наймати кваліфікованішого. З десертом ми розправляємося без проблем, вправно орудуючи десертними ложками. Маша з Ірою навіть примудрилися обмінятися креманками. Моя «Паннакота» занадто щільна і ніби «черства», ніжність, притаманна цьому класичному італійському десерту, — недосяжна мрія.

Вечеря наосліп коштує близько 30 доларів на одну особу. Ми йшли по пригоду — і ми її отримали.