Рух серця

Мій тато заплакав. За кілька днів він поїхав до Києва, аби провести в останню путь людину, яку бачив наживо, може, разів із п’ять за все своє життя. Я був вражений як ніколи раніше. Лише теленовини, телепроекти, ток–шоу, які відтак безупину перетирали одну й ту ж тему, дозволили мені, хлопчині–семикласнику, зрозуміти суть того короткого радіоповідомлення, яке змусило заплакати мого тата: «Ми перериваємо нашу програму, аби повідомити... Загинув В’ячеслав Чорновіл».

Рух загинув трохи раніше. Тато був на тому з’їзді, коли однопартійці завдали удару по амбіціях Юрія Костенка, висунувши кандидатом у президенти від НРУ Геннадія Удовенка. Тоді Рух ще був сильний, важливий, вартий ненависті своїх ворогів. І тому цілу країну струсонула політична сенсація — Рух розколовся, а на телеекранах з’явилися хатні капці, які вінчали купу речей В’ячеслава Максимовича, випханих із його кабінету в київському офісі Руху за відсутності господаря. Випханих тими, хто звинувачував Чорновола в авторитаризмі. Картки–запрошення на позачерговий, «авральний», з’їзд підписані не факсиміле, як завжди, а особисто рукою В’ячеслава Максимовича. З того з’їзду тато повернувся «чорний». Розповідав, як до готелю, в якому поселили їх, членів «низових організацій», приходили депутати–«костенківці», на депутатство яких вони дружно працювали на кожних виборах, не шкодуючи сил, здоров’я і власних засобів, яких тоді було не густо. Депутати закликали не йти на чорноволівський з’їзд, а коли їм намагалися заперечити, кричали не згірш польських панів: «Та хто ви такі?! Та ви ніхто! Я — депутат трьох скликань, а ти хто?! Що ти розумієш?!» На тому з’їзді Чорновіл виходив, як завжди, під козацький марш. Як завжди, всі аплодували стоячи, проте сили ніхто не відчував, усі розуміли, що легенді настав кінець. За короткий час Чорновіл на швидкості розбився об КамАЗ, повертаючись з поїздки, у якій намагався спинити розкол в одній із регіональних організацій Руху. «Я почуваюся отруєним. Ніби мене в тім Києві поїли отрутою, — сказав тато. — Я втомився. Я більше не хочу мати до них жодного стосунку». Так померла віра.

Віра була Рухом, а Рух був вірою. В далекому, забутому Богом і центральною владою районному центрі купка людей називала себе патріотами (не націоналістами — ця мода прийшла пізніше). Своїми переконаннями, а головне тим, що не боялися висловлювати їх вголос, вони викликали загальну ненависть: сусідів, колег по роботі, начальства. Людей була купка, але вони вперто висували свого кандидата на кожні вибори, їздили селами, боролися з фальсифікаціями. Їм погрожували, перерізали гальмівні трубки й ослаблювали гайки коліс у їхніх авто. Однак віра цих людей у свої переконання була дивовижна і непохитна: незалежна Україна, українська мова, ЄС і НАТО. Вони вперто намагалися скинути старого секретаря райкому партії, який після проголошення незалежності став головою райдержадміністрації і пробув ним аж до Помаранчевої революції. Вони робили це не за гроші — вони знали, що гроші розходяться по кишенях функціонерів. Просто там, у Києві, був такий самий простий чоловік, який боровся, як вони, наражався на небезпеку і ненависть, як вони, який зневажав одну думку про прибуток від своєї діяльності, як зневажали вони, жив тим самим і говорив голосно й сильно, так, ніби об’єднував усі їхні голоси в один. А потім його зрадили. А коли його вбили (ніхто досі не сумнівається, що це саме так), сірі функціонери, які ховалися за його спиною, вже нікого не надихали. Було вбито віру в те, що один у полі воїн і що відчайдушна правда перемагає владну брехню. Віра померла, люди розійшлися, настали часи найглибшої безнадії — «друга п’ятирічка» кучмізму.

Тепер їх залишилося троє — вони вважаються районною організацією. Часом вони збираються за чаркою і довго говорять. На з’їзди їздять рідко. Розповідають, після Помаранчевої революції вони зібралися отак і переділили владу в районі. Я не знаю, жартували вони чи говорили серйозно. Владу в районі забрали функціонери олігарха, який отримав на відкуп цілу область. Іноді, приїхавши додому, я зустрічаю старих рухівців на вулицях мого містечка. Глибоко–глибоко в їхніх згаслих очах ще можна відчитати тихий відблиск легенди мого дитинства.