Канадець, який «хрестив» нашу Незалежність

«Тільки зараз Україна починає набувати свого справжнього обличчя»

— З чим пов’язаний ваш цьогорічний приїзд до України, пане Степане?

— Давно виношував задум вшанувати воїнів, які пролили кров за Україну. Без різниці: проливалася вона патріотами в лісах Волині чи в чужих військових формаціях, в сибірських концтаборах чи червоноармійцями, які обороняли Київ та Севастополь. Власним коштом винайняв машину, і ми почали акцію з Києва, з панахиди на майдані Незалежності. Звідти поїхали до Ужгорода, далі був Івано–Франківськ, Чернівці, Хмельницький, Тернопіль. Я не шукав якусь певну церкву — в новому місті заходив до першого ж храму. Скажімо, першою церквою у Хмельницькому, в яку потрапив, була українська православна церква. Там якраз скінчилася служба Божа, відправа йшла російською. Щоправда, сам отець Юрій — молодий священик — говорив гарною українською, уважно вислухав мене, взяв листівку і пообіцяв відправити панахиду. А ось на сході й півдні — Запоріжжя, Херсон, Миколаїв, Маріуполь, Сімферополь — українських церков дуже мало. Однак ніде не відчув негативного ставлення з боку священиків.

— З 1992–го ви щороку буваєте в Україні. Як, за вашим спостереженням, змінилася за цей час країна?

— Коли я переходив Україну 1992–го, то зауважив, що люди перебували ніби під гіпнозом. Пригадую, як в одному містечку в магазині надибали каву. Кажу товаришу: бачиш, а ти не вірив, що знайдемо в Україні каву. Візьмімо? Та нехай завтра, каже. А продавчиня, почувши наш діалог, радить: беріть зараз, бо завтра її не побачите і невідомо коли ще буде. Люди не знали, чого очікувати через день — і не тільки в матеріальному плані, а насамперед у духовному. Були розгублені, мовчазні, не дуже привітні. Хоч, правда, у західних областях нас зустрічали з музикою. Але як дійшли до Запоріжжя, хотів зайти до церкви помолитися, то жінка стояла на сходах і махала дрючком: «Нє подході!». Адже я був із володимирським тризубом і хрестом.

Я помітив, що тільки зараз Україна починає набувати своє справжнє обличчя, жити українським духом, очищатися від комуністичного, московського бруду. І люди нині інші. А рух будівництва! Люди не звертають увагу на те, що робиться у верхах, а працюють, будують своє майбутнє. Цього літа на Луганщині потрапив до села — не село, а писанка: асфальти, квіти, нові пам’ятники, немає радянських ідолів. Позитивних прикладів щораз більшає.

«Коли ми відкривали бібліотеку в Маріуполі, викладачка української плакала»

— Наші політики напередодні виборів полюбляють розігрувати карту «двох Україн». Ви спілкуєтесь із людьми на Сході і Заході — помічаєте різницю між ними?

— Духовної різниці не помітив. І в Харкові, і у Львові, і в Донецьку знають, що є Київ, що Володимир охрестив Русь. На Сході розуміють — до Москви їм набагато далі, ніж до Києва. Я завважив, що на Сході люди або категорично не сприймають ідеї, або безмежно віддані справі; або останню сорочку віддадуть, або ноги поламають. Тоді як на Заході всі — твої однодумці. Звісно, помітна різниця в мовній ситуації, але це тому, що верхи не дбають про мову. Аби вони хоч трішки стукнули по столу, то державна мова звучала б скрізь. Бо насправді всі добре розуміють українську. Навіть росіяни. У Маріуполі бібліотекарка каже мені: «Какая же она прекрасная — украинская мова». Зізнається, що вже не має можливості її вивчити. Але слухаю, каже, і насолоджуюсь. Так що духовність підкорить країну. Має минути час.

— Правда, що українська діаспора розчарована політичним розбратом в Україні й тим, що Помаранчева революція не виправдала сподівань?

— До певної міри так, і то цілком природно. Я — ідеаліст, робив для України все можливе впродовж останніх 15 років, але нині бачу — наша допомога не дуже тут і потрібна, українці самі дадуть собі раду.

Канадське товариство приятелів України, до якого я давно належу, відкрило в Україні 16 бібліотек, останню — торік у Кіровограді. У кожній з них — від 14 до 25 тисяч книжок. Моє покоління на відході. Діти наші говорять українською, читають, але висловитися глибше їм легше англійською. Ті, які відходять, мають великі бібліотеки. Їхні діти не знають, що робити з тими книжками, то залюбки віддають нам, а ми пакуємо і привозимо в Україну. З–поміж них є унікальні видання. Але апатія допомагати Україні вже відчувається, це правда. Часто чую закиди — ось ви 15 років ті бібліотеки відкриваєте, а люди, може, ними і не користаються.

— І що, вони мають рацію?

— Я постійно відвідую всі відкриті нами бібліотеки. Цікавлюсь, яка література має більшу популярність. Люди читають! У Севастополі, правда, нам довелося перенести її до «Просвіти», бо у приміщенні установи з підвищення кваліфікації державних службовців, де нам виділили місце, бібліотеку запхнули на задній план, і про неї ніхто й не здогадувався. Дуже добре працює бібліотека в Одесі, там 26 тисяч книжок, є праці Винниченка, Донцова, Маланюка, у Харкові, Сумах, Полтаві. Коли відкривали бібліотеку в Маріуполі, то одна викладачка української мови аж плакала. Каже: ми вчимо про Петлюру лише завдяки тим випадковим публікаціям у пресі, і якби не ваша бібліотека, де б ми брали матеріали.

— У перші роки незалежності до України приїжджало багато українців із діаспори. Але, погамувавши ностальгію, більшість із них досить швидко припинили візити. Ви ж щороку відвідуєте землю батьків. Що вас спонукає до цього?

— Моя дружина часом каже, що я ненормальний, бо не сиджу на місці, завжди вигадую якісь акції, витрачаю на це всю пенсію. Ті українці, що приїздили — навідувались переважно в свої села, до родини: відвідати цвинтарі, причепурити могили батьків. Я маю дві сестри на Мелітопольщині, але щоразу відвідую їх уже перед тим, як повертатися до Канади. Я їду в Україну як у святиню. В Україну, яку духовно будували тисячі років, і все, що я хочу тут бачити — не моє приватне, особисте, а наше, загальноукраїнське. Ну, буду я задоволений, що допоміг сестрі поставити нові вікна чи придбати новий холодильник, але ж народ бідує. А я мрію побачити Україну квітучою, сильною державою. Пригадую, як їхав сюди вперше 1991 року — ще до проголошення незалежності — з Варшави до Львова. Коли перетнули кордон, попросив зупинити автобус, вийшов, помолився і поцілував рідну землю. Відтоді й до сьогодні найбільший виклик для мене — українська земля, яка мене не відпускає...