Трипільці на дотик

Археолог Михайло Відейко за останні три роки видав близько десятка книжок. Маємо досить сумних прикладів, коли автори, опанувавши комп’ютерну функцію «Зберегти, як...», штампують один текст під різними обкладинками. На щастя, до М. Відейка це не має жодного стосунку. І хоч усі його книжки стосуються приблизно одного часово–тематичного шару — вони різні. Це засвідчує природній дар оповідача, котрий про те саме може розповідати щораз по–іншому. Та — однаково захоплююче. Настільки, що Михайла Відейка можна вважати чи не найкращим нині автором науково–популярного жанру. Словом, залучення до співпраці цього автора (у видавництві «Кріон» вийшло уже три Відейкові книжки) — видавнича удача.

М. Відейко пише про «Стару Європу» — не ту, що винайшли політологи, говорячи про культурний конгломерат країн, який виник між двома світовими війнами, а ту, про яку вже три десятки років сперечаються археологи — Європу шість–вісім тисячоліть тому. І пише так, що у читача автоматично вмикається «внутрішнє кіно» — він ніби бачить усі ті давно–давно минулі події. Досягає він цього ефекту випробуваним світовою науково–популярною літературою прийомом: накладанням історичної інформації на сучасні уявлення та географію. Ось як це виглядає: «Отож, попиваючи пиво (до речі, трипільці, судячи з даних розкопок, першими освоїли тут виробництво цього напою) десь у центрі Києва, сидячи при цьому за столиком із видом на Дніпро, ми споглядаємо східний рубіж цивілізації Старої Європи кінця п’ятого тисячоліття до Різдва Христова».

Завдяки такій модернізації сприйняття давноминулі факти набувають цілком конкретного виміру у свідомості сучасної людини: вони потрапляють на кластери сьогодення. Тому, за Відейком, так легко «побачити», скажімо, тих самих трипільців. Ось, наприклад, як археолог–літератор описує їхній побут: «Вперше у тутешній історії в кімнатах з’являються стіл і стільці, навіть крісла... Просочена рослинною олією поверхня глиняної підлоги була не лише гладенькою і теплою, але й за міцністю не поступалася популярному нині ламінату... Завдяки статуеткам відомо понад два десятки різновидів покрою вбрання трипільських модниць та понад десяток зачісок». А ось — про інженерні здібності трипільців: «На Запорізькому автозаводі були проведені дослідження воза, виявленого в одному із поховань на території Криму... Виявилося, що майстри бронзового віку вже сорок п’ять століть тому встановили найоптимальніший розвал коліс!» Окрема пісня — реконструкція трипільської кухні, де незрідка подавали «навіть черепашачий суп».

До речі, реконструкції — це Відейкова фішка. У книжці вміщено багато світлин, де наші з вами сучасники фігурують у вбранні та посеред побутових інтер’єрів згаслих часів. Це вражає! А ще тут чимало виробничих, сказати б, реконструкцій. Коли з’ясовується, що «команда з 12—15 робітників могла витратити на екіпірування скіфського лицаря від 17 до 22 робочих днів». І вже на цій підставі роблено висновки про потужній військово–промисловий комплекс Скіфії. А оце, мабуть, і є головною принадою книжок М. Відейка: вдала спроба збагнути геоекономічне та геополітичне місце народів, що мешкали колись на сучасних теренах України, у тогочасному світі. «Хто стояв за соляним бізнесом мідного віку?» — так ставить питання автор. А в іншому місці розповідає про мідні копальні Волині та Донбасу, що забезпечували величезний трипільський світ сільськогосподарським інструментом та зброєю. Або про бурштиновий бізнес, що процвітав п’ять тисяч років тому на Поділлі, й комерційно вигідно постачав сонячний камінь до грецьких Мікен. А відтак, «Край багатів на транзитній торгівлі».

Коли про трипільців останнім часом писано чимало, то про «Сабатинівську культуру» ІІ тисячоліття до н.е., уперше розкопану на Кіровоградщині, відомо мало. А в ті часи «сабатинівців» добре знали південні «сусіди» — греки та перси. Саме в цій культурі уперше на наших землях фіксується поява «досить численного, добре озброєного, тренованого і організованого контингенту професійних воїнів». Військове спорядження цих вояків було натоді справжнім ноу–хау, яке визначило збройні стандарти на сторіччя вперед: «Приблизно так само будуть у свій час озброєні еллінські гоплити, воїни фаланги Олександра Македонського, римські легіонери». «Утримувати у мирний час професійну армію можливо було у два способи, — пише М. Відейко, — здійснювати набіги із метою захоплення здобичі у сусідів або пропонувати послуги у якості найманців». Тож, «сабатинівців» і боялися, і винаймали їх на збройну службу. Зокрема, вважає наш археолог, їхні загони, ймовірно брали участь в облозі Трої.

Далі в наших степах з’явилися не менш войовничі кімерійці, згадувані Гомером. Вони теж додали до світової скарбниці військового мистецтва — винайшли «новий рід військ — кінних стрільців», і поставили на озброєння небачений досі «довгий, понад метр, залізний меч». Саме за кімерійців суспільство розшарувалося на три класичні верстви: еліта, «середній клас» — професійні воїни, та купці й «народ». Кімерійці були підприємливим та непосидючим народом: на північному сході нинішньої Туреччини (Каппадокія) вони заснували колонію — Країну Гамір. Вона існувала понад сто років, а потім ця кімерійська діаспора рушила в Угорську долину.

Але «по–дорослому» праукраїнські землі інтегрувалися у світову політику й економіку вже за скіфів — аж так, що їх згадано у Біблії. Щоправда, вважає наш археолог, чимало страхіть приписано скіфам унаслідок використання «чорного піару» у прадавніх інформаційних війнах, що так само, як і нині, супроводжували війни реальні. Наприклад, вавилонський цар списав (буквально, в камені) на скіфів власні каральні експедиції супроти ассирійців, закріпивши за давніми мешканцями нашого Краю сумнівну славу «терористів із Півночі». Як бачимо, ніц нового під місяцем немає: сьогодні Москва у подібний спосіб ідентифікує грузинів та чеченців як «терористів».

Утім М. Відейко аж ніяк не ідеалізує скіфів, основою економіки котрих була работоргівля («у давні часи найбільш рентабельним, транспортабельним, а відтак — найкоштовнішим «товаром» були люди, раби»). Але ж так само работоргівля була основою економіки Греції часів «золотого правління» Перикла. І саме за його правління скіфи виконували в Афінах функції поліції (громадянам Еллади було заборонено цим займатися). І саме особистий друг Перикла — історик Геродот — лишив нам найрозлогіші описи Великої Скіфії. Щоправда, археолог М. Відейко піддає значному сумніву Геродотові свідчення, вважаючи, що його «Історія» «більше нагадує не історію, а легенди, що їх скіфи оповідали цікавим еллінам в ольвійських чи боспорських тавернах». Тобто знову йдеться про прадавній PR. М. Відейко з ретельністю криміналіста накладає оповіді грецького історика на сучасні археологічні факти і в результаті постає більш–менш реальна картина. Наприклад, щодо походу Дарія, властителя наймогутнішої тоді імперії Персії, на скіфські землі («зійшлися нащадки аріїв — скіфи та перси»). Тоді перська армія переправилася через Дунай поблизу Рені і дійшла до Бердянська. Але скіфів так і не здолала, через що ті й здобули в історії титул «непереможних».

В історії скіфів доволі загадок — також і через те, що радянська влада знищила чимало скіфських пам’яток: «значна частина земель нижньодніпровської Скіфії похована під водами рукотворного Каховського моря». Навіть серед істориків побутує думка, що скіфів «витіснили» з наших степів сармати. М. Відейко дотримується іншої точки зору на події ІІІ століття до н. е.: «Клімат упродовж приблизно ста років встановився цілком сибірський — дев’ять місяців зима». Скіфи просто «розбіглися»: хто у Подунав’я, хто до Криму, хто в Лісостеп. Після потепління сармати прийшли у порожні степи.

До речі, і загадкове зникнення трипільців із праукраїнських земель М. Відейко пояснює природними катаклізмами: «Лише за півсторіччя відбулося два грандіозні виверження вулканів у північній півкулі. Внаслідок цього небо над полями Європи вкрили хмари вулканічного попелу, які перекрили доступ сонячних променів до поверхні землі... Ще одним неприємним явищем стали кислотні дощі... Наслідки неврожаю для Старої Європи уявити досить нескладно — спочатку голод, потім — війни за рештки продовольства. Півстоліття таких випробувань цілком могло вистачити, щоб у таких умовах цивілізація, що розвивалася тисячоліттями, занепала».

Ось так, вдаючися до максимально допустимих наукою спрощень, археолог–літератор Михайло Відейко вибудовує вельми привабливий для читача світ Старої Європи.