Юлія Кревсун: Для легкоатлеток найкращий солярій — стадіон

15 серпня в Берліні стартує другий за масштабністю турнір на планеті після Олімпійських ігор — чемпіонат світу з легкої атлетики. Україна в «королеві спорту» задніх ніколи не пасла, періодично вибиваючись навіть у призери найпрестижніших змагань у командному заліку. На майбутній світовий форум президент вітчизняної Федерації легкої атлетики Валерій Борзов намалював доволі амбітний, але складний план — здобути сім–дев’ять медалей. Однією з тих, на чий успіх у Німеччині ми можемо розраховувати, є уродженка Вінниці, а нині донеччанка Юлія Кревсун. На червневому командному чемпіонаті Європи в Португалії вона встановила найкращий результат сезону у світі в бігу на 800 м (1 хв. 58,62 сек.). При цьому не просто підтвердила свій високий клас, а й довела, що спортсменки після народження дитини можуть гідно повертатися у великий спорт.

Отримавши з рук президента НОК Сергія Бубки приз найкращій спортсменці червня, Юлія розповіла «УМ» жіночі секрети своєї професії.

«Думати про чемпіонат світу ще зарано». Можна «перегоріти»

— Юліє, чи довго насолоджувалися ейфорією після блискучої перемоги в Португалії?

— Лише на добу повернулася з Лейрії до Києва, а наступного дня вже полетіла на змагання до Мілана. Я ще тричі потім стартувала, але з кожним разом усе гірше — мабуть, просто не було часу відпочити. На початку липня не надто вдало пробігла в Мадриді. Тому від кількох престижних турнірів ми з тренером відмовилися, аби нормально відновитися.

Тепер на доріжку планую вийти 24 липня в Лондоні — якщо британці дадуть візу. Раніше вони це робили за три–п’ять днів, тепер же збільшили термін обробки документів до 15. Не завадив би й дзвінок організаторів змагань у посольство. А до чемпіонату світу в Німеччині пробіжу ще один раз — 28 липня на турнірі в Монако.

— Думки про майбутній світовий форум уже крутяться в голові?

— Ще зарано. Принаймні чемпіонат мені не сниться. Якщо вже нині думати про нього, то до 15 серпня можна просто «згоріти». Поки що я проходжу необхідну підготовку. У спорті не можна загадувати далеко — та ж травма може в будь–який момент завадити. От коли прилечу в Берлін, тоді вже й буду думати, як бігти й куди мені подітися.

— Чим нинішній сезон для вас відрізняється від інших? Готувалися до нього якось особливо?

— Після минулорічної Олімпіади я ще змагалася у вересні, а потім півтора місяця не тренувалася. Згодом вирішили пропустити зимовий сезон — відпочити й фізично, й морально. А вже в березні й квітні цього року провели важкий
40–денний збір у Киргизії.

— Ви, мабуть, нечасто змагаєтеся під дахом?

— Чесно кажучи, взимку в мене не виходить виступати так добре, як хотілося б. Результат 2 хв. 1 сек. — не з тих, що дозволяє розраховувати на медалі. У приміщеннях біг на 800 м стає більш тактичним — тут дуже маленькі прямі, де можна розігнатися. А я взагалі люблю фінішувати по третій доріжці, аби ніхто не заважав (усміхається).

—  Тобто вам більше до вподоби «швидкісні» забіги?

— Однозначно не можу сказати. Завжди бігти швидко всю дистанцію не хочеться — краще вже розбиратися на фініші. З іншого боку, якщо спортсмени одразу беруть високий темп, то вже напевно знають, що не буде тактичної боротьби, а переможцем стане той, у кого залишиться більше сил. Власне другий спосіб і приносить пристойні результати, та й для ніг це прийнятніше. Гадаю, я маю набирати таку форму, щоб бути готовою до обох варіантів розвитку подій.

— Літні результати радують більше?

— Для прикладу, в травні на першому старті в голланд­ському Хенгело я вже пробігла за 2.00,04. Потім доволі успішно виступала на Кубку України в Ялті, ну й командному чемпіонаті Європи в Португалії.

«Замість Швейцарії тренуємося на Луганщині»

— На престижній «Золотій лізі» не було бажання виступити?

— Мене запрошували, але після відповідального старту в Лейрії я вочевидь була втомленою. Розумієте, я вихлюпнула там багато емоцій, причому позитивних. Якби виступила невдало, було б бажання реабілітуватися, а так здалося, що всі завдання виконала (усміхається).

— Уже в червні ви вийшли на пік форми. Як ставитеся до думки президента ФЛАУ Валерія Борзова, що другий пік у сезоні завжди нижчий за попередній?

— Мені здається, що моя підготовка торік із двома піками себе виправдала й має право на існування. Минулого червня я вже бігла пристойно (1.58,70), після чого взяла паузу, провела збір у Швейцарії й на Олімпійських іграх у серпні встановила власний рекорд (1.57,32).

— Цього року не думали «навантажитися» в горах?

— Хотілося знову поїхати до Швейцарії, але нинішнє державне фінансування не дозволяє здійснити все так, як раніше. Із тієї ж причини відмінили і збір у Португалії — криза... Торік же перед Олімпіадою нам давали зелене світло в усіх питаннях.

Тепер готуюся до змагань у містечку Кременна в Луганській області. Там доволі пристойні умови — ліс, доріжка з чорною гумою. Там же тренується й наша відома бігунка на 400 м із бар’єрами Настя Рабченюк.

— Чемпіонат України, що зараз триває в Ялті, ви свідомо пропустили?

— Ми вирішили з тренером скористатися правом там не виступати. Перемога на європейському форумі дала мені такий привілей.

«Похвала з вуст суперниць завжди приємна»

— Ще кілька років тому ви казали, що конкуренток в Україні у вас, крім Тані Петлюк, немає, і під час забігів на національних змаганнях ви лише одна на одну й дивитеся. Зараз ситуація змінилася?

— Так, рівень 800–метрівки в України виріс, причому суттєво. Це коли я поверталася в спорт у 2006–му після декретної відпустки, то ми з Наталією Тобіас (бронзовою призеркою Пекіна–2008 у бігу на 1500 м — Ред.) фінішували з часом приблизно 2.03,20. Нині супер­ниць у нас чимало. Учасниця, яка посіла восьме місце на травневому Кубку України, пробігла за 2.01,55! Такий результат далеко не завжди демонструють переможниці міжнародних змагань. Тож нині майже в кожній дівчині, з ким виходжу на старт, бачу гідну конкурентку.

У цьому сезоні гросмей­стерські дві хвилини «розміняли» і Лупу, і Твердоступ, і Нестеренко, не кажучи про Петлюк. В Україні мало таких дисциплін, де п’ятеро людей виступають на рівні майстра спорту міжнародного класу.

— За рахунок чого такий прогрес?

— Гадаю, через конкуренцію. Коли спортсмен зустрічає гідного опонента, то робить усе можливе, аби бути кращим — і результати зростають. Припускаю, що й тренери «намацали» правильну методику.

— Зрозуміло, що на міжнародних змаганнях тим паче треба зважати на суперниць...

— Коли я бачу в стартовому протоколі ім’я олімпійської чемпіонки чи іншої зірки, то зайвий раз «напружуюся». Хоча й на середніх європейських турнірах рахуватися доводиться з усіма. Скажімо, серед 12 учасниць забігу в Хенгело були лише дві, котрі не «вибігали» з двох хвилин, а в декого результат був і рівня 1 хв. 57 сек. У такому випадку розумієш, що все вирішиться на останній стометрівці дистанції.

— Чи існують у вашій компанії на 800–метрівці якісь «блоки»?

— У нас, українок, найкращі стосунки з російськими дівчатами — з ними поза доріжкою спілкуємося найбільше, переписуємося есемесками. Дружньо ставляться полячки, білоруски, британки, хоча мій рівень англійської мови поки що не дозволяє вступати в тривалі розмови. Але було дуже приємно, коли на наступному після чемпіонату Європі старті в Мадриді англійки підходили до мене й вітали з перемогою, говорили, що їм сподобався мій біг. Оцінка з вуст супер­ниць надихає.

Хоча під час забігу, звісно, кожен займається своєю справою, переслідує свої цілі. А от, наприклад, коли я знаю, що поруч біжить доволі нахабна італійка, яка може й ліктем штовхнути, то доводиться діяти обережніше, аби вона не завадила бігу.

Зазвичай ми перевдягаємося в готелі, прибуваємо на стадіон незадовго до старту, тому спілкування виходить обмеженим. Не хочеться проводити зайвий час на арені, адже атмосфера трибун тисне психологічно.

— А хто нині ваші основні суперниці?

— Дві призерки Олім­пійських ігор–2008 із Кенії — молода Памела Джелімо й 25–річна Джанет Джепгосгей. Є сильні росіянки, італійки, англійки — суперниць вистачає. Із ким би я не зустрілась у фіналі чемпіонату світу (звісно, якщо туди потраплю) — усім нам буде непросто.

— Інколи організатори змагань просять когось з атлетів за винагороду задавати темп забігу. Ви пробували себе в цій ролі пейсмейкера?

— Коли я поверталася у спорт після народження дитини і ще не показувала високих результатів, такі пропозиції були. Аби на щось жити, я їх приймала і, скажімо, на дистанції 1500 м бігла свої 800, а потім сходила з доріжки. Із часом результати підросли, що дозволило уникати долі пейсмейкера.

Нічого неприємного в цьому я не бачу — кожен може опинитися в подібній ситуації. Якщо ти з якихось причин не набрав пристойної форми, то чому б не спробувати себе в іншій ролі? Адже заради чогось ти тривалий час тренувався.

— Преміальні в легкій атлетиці значно нижчі, ніж у багатьох інших видах спорту — скажімо, футболі, тенісі, хокеї. Не заздрите?

— Трішки прикро, адже ми працюємо в жодному разі не менше, ніж ці профі. Такі ж важкі фізичні навантаження, але що вдієш — ми самі обрали цей шлях. І я не шкодую, бо не уявляю собі іншого життя.

«Друг став тренером»

— На початку десятиліття ви з Ігорем Ліщинським були рівноправними спортсменами. Тепер він ваш тренер. Як змінилися ваші взаємини?

— Зрозуміло, вони стали дещо іншими, хоча ми все одно дружимо. Звісно, Ігор — тренер, авторитет, якого треба слухати. Він може й накричати. Мабуть, другу я б такого не пробачила, а тут доводиться мовчати й продовжувати працювати.

— Ви тренуєтеся в одній групі з дружиною Ігоря — Ірою (срібною призеркою Пекіна–2008 у бігу на 1500 м). Чи не обділяє наставник вас через це увагою?

— У жодному разі. Іра — мудра жінка, ніяких проблем у нас не виникає, тренер знаходить час для кожної з нас. Крім того, у нього ж є й інші учні.

— А як ви взагалі потрапили у спорт?

— По сімейній лінії. Я прийшла на стадіон із мамою, яка й стала моїм першим тренером. Вона вивела мене на певний рівень, а потім передала в інші надійні руки. Мама й досі працює в Донецьку, в училищі олімпійського резерву.

— А зі спеціалізацією ви довго визначалися?

— До 800–метрівки я підбиралася тривалий час. Спочатку пробувала себе в ролі стаєра на довгих дистанціях. У 13 років на молодіжних змаганнях я навіть 10 км бігла, а далі все коротше й коротше. Згодом — 3000, 1500 метрів, і так «намацали», що найкраще мені дається саме біг на 800 метрів.

«Після спортивної кар’єри поміняю гардероб»

— Традиційно організатори змагань дарують призерам квіти. Ви, як і більшість, відправляєте їх уболівальникам на трибуни?

— Ні, певний час із букетом я не розстаюсь — радію, відчуваючи смак перемоги. Доношу квіти до готелю і зазвичай там уже дарую або прибиральниці, або дівчині на рецепції. Адже з собою букет не повезеш.

— Які квіти ви любите? Від кого найчастіше їх отримуєте?

— Найбільше мені подобаються білі троянди. Останнім часом мене завжди зустрічають в аеропорту чоловік із сином: у старшого — великий букет, у Дані — маленький.

— У який спосіб ви взагалі відволікаєтесь від спорту?

— Під час сезону часу на щось інше практично немає. Хіба що можу ввечері залізти в інтернет почитати новини. А відпочинок зазвичай трапляється наприкінці вересня чи навіть у жовтні. Тоді просто лежу десь під сонцем. У Криму в нас у цей час уже прохолодно, тому останні два роки літаємо до Туреччини.

— А де ви так засмагли? Таки на курортах чи в солярії?

— Та ні — це так стадіон людей змінює. Тут і солярій не потрібен (посміхається).

— Ви завжди були білявкою?

— Насправді до бажання пофарбувати волосся у білий колір я йшла довго. Зараз я почуваю себе в ньому комфортно. А до цього — якою я тільки не була! Усе ж таки мені не 15 років, коли можна фарбуватися в різні кольори хоч щодня. Мабуть, просто стала менш сміливою у своїх експериментах. Але все ж не думаю, що це мій останній колір.

— Вважаєте себе справжньою блондинкою?

— Звісно. У сина, до речі, теж світле волосся, й коли ми йдемо разом, люди кажуть: син пішов у маму. А я собі міркую, як добре, що в сина світле волосся — усі гадають, що мама натуральна блондинка.

— Анекдоти про білявок читаєте?

— Вони не про мене (посміхається).

— Коли буваєте за кордоном, знаходите час відволіктися від думок про старт?

— Частіше прилітаємо туди в день турніру, тому зосереджуюся на головному. Коли ж прибуваємо на змагання заздалегідь, то гуляємо містом. От недавно разом із Тонею Єфремовою, нашою бігункою на 400 м, присвятили день Мілану. В одній зі столиць моди не обійшлося й без шопінгу.

— Прикупили собі якісь сукні, аби покрасуватися за межами стадіонів?

— Хіба що для відпочинку на курорті. Та й то, мабуть, за звичкою — найчастіше беру з собою спортивні речі. А інколи так хочеться красиву сукню! Дивишся на неї у вітрині магазину й думаєш: а куди ж я її вдягну? (сміється). Імовірно, коли «зав’яжу» зі спортом, треба буде повністю змінити свій гардероб — викоренити з шафи старі речі.

ДОСЬЄ «УМ»

Юлія Кревсун

Майстер спорту міжнародного класу з легкої атлетики (спеціалізація — біг на 800 м)

Народилася 8 грудня 1980 р. у Вінниці. З 1998 р. мешкає в Донецьку.

Переможниця командного чемпіонату Європи 2009 р. в бігу на 800 м (Португалія), чемпіонка Всесвітньої універсіади 2007 р. (Таїланд), срібна призерка Кубка Європи 2007 р. (Німеччина), фіналістка Олімпійських ігор 2008 р. (сьоме місце), призерка юнацьких і молодіжних чемпіонатів Європи

Тренер — Ігор Ліщинський.

Перший тренер — Мілітіна Кревсун (мати).

Закінчила Донецький університет управління (спеціальність — менеджер зовнішньоекономічної діяльності).

Зріст — 170 см, вага — 57 кг.

Заміжня, виховує сина Данила (4 роки).