На конвеєрі кривосуддя

Нещодавно до «УМ» зі скаргою на свавілля в Подільському районному суді Києва звернулася 31–річна киянка Аліна Островська. Громадянка скаржилася на незаконне, на думку адвокатів, рішення суду, згідно з яким у неї відібрали квартиру. Здавалося б, нічого особливого, адже у фіналі практично будь–якої судової тяганини залишаються сторони, незадоволені присудом. Утім адвокати стверджують, що справу повністю сфальсифікували не без участі судді.

Нерідна рідня

Будинок по вулиці Маршала Гречка, 12, у Подільському районі Києва збудували ще в 60–х роках минулого століття. Мешканцями малогабаритних квартир переважно ставали прості робітники. Щасливі новосельці з радістю знайомилися й відзначали спільне для всіх свято. Саме тоді познайомилися й герої нашої розповіді — сім’я Островських і звичайний слюсар Київського заводу електроприладів Анатолій Мірошниченко. Особисте життя в Анатолія Степановича не склалося: чоловік запідозрив дружину в подружній невірності, тому жив сам. З болем у серці залишав і народженого жінкою хлопчика, якого записав на своє ім’я, хоч і був упевнений, що дружина завагітніла не від нього. І все життя пан Анатолій цю родину не визнавав.

Відтак стосунки з Остров­ськими для Анатолія Мірош­ниченка стали чи не єдиним порятунком від самотності. А коли в Островських народилася маленька Аліна, чоловіка попросили стати її хрещеним батьком. Згодом Анатолій Степанович почав сприймати дитину, як рідну доньку. Здавалося б, чужі люди, але зблизилися настільки, що родинні чи особисті свята зустрічали разом. Уже дорослою пані Аліна Островська часто навідувала старого, приносила що–небудь попоїсти, а її донька вважала Анатолія Степановича за рідного дідуся.

Вдячний сусідській родині за таку щирість і доброту Анатолій Степанович не раз поривався віддячити хоч якось, а оскільки нікого ближчого, за його ж словами, у нього не було, пропонував Островським переписати в заповіті на них свою квартиру. Та ті лише відмахувалися. Втім Анатолій Мірошниченко наполіг на своєму і, зрештою, отримав згоду. Тоді дідусь разом із пані Аліною звернулися до нотаріуса, який офіційно завірив волю Анатолія Степановича. Жодних сумнівів у законності операції ні в кого не виникло: нотаріус побачив перед собою високого, красивого, хоч і немолодого, статечного чоловіка. Поставивши кілька запитань наодинці, юрист без вагань зареєстрував заповіт.

«Віддайте квартиру або гроші»

Однак після смерті Анатолія Мірошниченка почалися події, які ніхто з сім’ї Островських не міг передбачити. Спочатку до них з’явилася колишня співмешканка Анатолія Степановича, яку той просто вигнав свого часу, адже жінка полюбляла заглядати до чарки. Вона просила віддати речі з квартири покійного, які начебто належали їй особисто. Аліна Островська не заперечувала й повернула все, на що показала жінка. Але наступний візит просто шокував.

Осіннього дня 2007 року в помешканні Островських пролунав дзвінок. Відчинивши двері, пані Аліна побачила перед собою незнайомця — чоловіка років 40. Уявіть, як здивувалася господиня, коли той раптом представився Олегом Анатолійовичем Мірошниченком, сином Анатолія Степановича. Можна було б лише поспівчувати чоловікові, який не так давно втратив рідну людину. Втім Олегові не потрібні були співчуття, тому він одразу перейшов до справи. Отримавши звістку про батькову смерть, чоловік не особливо переймався втратою. Єдине, що його турбувало, — отримання спадку, на який розраховував як най­ближчий родич померлого. Той факт, що Анатолій Степанович склав заповіт на ім’я іншої людини, для нього виявився повною несподіванкою.

Та вже за кілька хвилин Аліна Островська здивовано слухала від нього погрози на свою адресу. Олег звинуватив жінку у скоєнні злочину: мовляв, це вона змусила батька скласти заповіт на її ім’я, скориставшись його недієздатністю. Власне й підпис під заповітом, стверджував Олег, не належить його батькові. Чоловік запропонував розійтися миром, оскільки він єдиний спадкоємець померлого, тому вимагав компенсувати вартість житла. В іншому випадку пригрозив звернутися до суду та правоохоронних органів. Обурена несправедливими звинуваченнями, Аліна спровадила молодика за двері. А вже в листопаді 2007 року Олег Мірошниченко особисто приніс повістку в суд. «Мірошниченко–молодший був упевнений у своїй перемозі. Сказав, що для цього навіть продав квартиру матері, тож, хвалився, грошей на хабарі вистачить», — пригадує пані Островська.

Якщо дуже хочеться — суддя дозволить

Тож молодик звернувся до суду з вимогою визнати заповіт свого батька недійсним, мотивувавши це «недієздатністю старого» та «невідповідністю підпису» Анатолія Степановича на документі. При цьому позивач надав судові нібито неспростовні докази: медичні картки Анатолія Мірошниченка, де вказувалося, що чоловік лікувався у психоневрологічному диспансері, а також неодноразово бував на прийомі у лікаря–невропатолога тре­тьої поліклініки Оболонського району. «Але це неможливо! Анатолій Степанович був світлою, розумною людиною. До самої смерті керував автівкою, грав у шахи та преферанс, співав. Хіба це психічно хвора людина?» — заперечує Аліна Островська.

У Головному управлінні юстиції міста Києва підтвердили нотаріальне засвідчення, а експертиза підтвердила автентичність підпису Анатолія Степановича. Та навіть це не зупинило Мірошниченка–молодшого, який продовжував наполягати на недієздатності батька, приписуючи йому «старечий маразм». Відтак Ігор Чертков, адвокат Аліни Островської, зіставивши свідчення підзахисної і позивача, звернув увагу на те, що виписки з медичної довідки Анатолія Мірошниченка були надані лікарем поліклініки на Оболоні, тоді як померлий проживав у Подільському районі Києва і був зареєстрований у місцевій лікарні. Олег Мірошниченко мотивував таку розбіжність тим, що впродовж останніх років він піклувався про батька і навіть... забрав його до себе на Оболонь, зареєструвавши для зручності у місцевій поліклініці. Це при тому, що Анатолій Мірошниченко навіть ніколи не згадував про сина, а сам позивач не надав судові жодної фотографії чи листа, які доводили б його тісні стосунки з батьком.

Тож адвокат пані Островсь­кої звернувся до головного лікаря Київської міської психоневрологічної лікарні №2 по вулиці Миропільській, адже виписку з історії хвороби підписував особисто лікар Осадчий, який працює в цьому медичному закладі. Проте у лікарні відмовилися відповідати на адвокатський запит, порадивши звернутися до суду. Але й Феміда під головуванням судді Подільського районного суду міста Києва Юлії Зарицької ніяк на це не відреагувала.

Тоді пан Чертков звернувся до поліклініки Оболонського району столиці, звідки отримав офіційну відповідь, що виписку хворого підробили, Анатолія Мірошниченка поставлено на облік заднім числом, а діагноз узято з чужих медичних карток. Безпідставність заяви Олега Мірошниченка про психічне захворювання батька підтвердили на запит адвоката і науковці: вчені університету імені Данила Галицького, вивчивши історію Анатолія Степановича, не знайшли підстав, які дозволили б виявити в нього психічні розлади. Окрім того, виявилося, що на прийомі у лікаря–невропатолога хворий побував 15 квітня 2008 року (!), тоді як помер Анатолій Степанович у 2007 році! Особливої уваги заслуговують додані до справи документи медичного характеру — медичні записи велися у звичайному школярському зошиті.

Попри те, що було доведено факт підробки доказів, суддя Подільського районного суду Зарицька, яка розглядає справу, відмовилася вилучати їх зі справи. «Склалося враження, що сама ж суддя і керує процесом фальсифікації, адже пані Зарицька не додала до справи надані мною докази», — зазначає Ігор Чертков.

Сторона відповідача неодноразово заявляла відвід судді Зарицькій, проте і ці вимоги було проігноровано. Звернення до міліції та прокуратури теж залишилися без жодної реакції. Відчуваючи безкарність, суддя й у подальшому не припинила порушувати всі можливі норми Цивільно–процесуального кодексу, згідно з якими винесення судового рішення неможливе, якщо відсутня хоча б одна зі сторін процесу. Однак 25 травня 2009 року Зарицька зафіксувала участь у засіданні Ігоря Черткова, заяву якого про неможливість бути присутнім зареєстровано ще 21 травня, і винесла рішення на користь раніше двічі судимого Олега Мірошниченка.

Наразі справа Мірошниченка проти Островської перебуває в Апеляцій­ному суді міста Києва. Її розгляд призначено на 23 липня, і сторона відповідачів сподівається на те, що проігноровані в Подільському райсуді докази буде враховано апеляційним судом.