Довгих сім років простий працівник морського порту В’ячеслав Гордієнко шукав правди і знайшов її. Чоловік виграв суд в облуправління міліції Херсонщини й добився довічної матеріальної компенсації. Після цього пан Гордієнко написав документальну книгу про свої митарства і відверто розповів усім, що треба робити маленькому українцю, щоб захистити себе від «перевертнів у погонах». Книга відверто шокує, а її діючих осіб можна легко впізнати, тому спочатку видавці боялися її друкувати. Але наполегливість В’ячеслава і його спрага до справедливості таки перемогли. Тепер книга «Менти поза законом» є таким собі підручником, що розкриває методи захисту своїх прав в умовах тотальної кримінальної кругової поруки правоохоронців. В’ячеслав Гордієнко впевнений, що його праця допоможе багатьом українцям, що опинилися в біді.
Одного били вп’ятьох
До міліції В’ячеслав Олександрович потрапив через недбалість міліціонерів: щоб скоріше відзвітувати про розкриття справи, докера морського порту голослівно звинуватили у крадіжці мішка цукру з румунського судна. Чоловік ні в чому не зізнавався й відмовлявся співробітничати зі слідством. Ще й мав зухвальство, на думку «оперів», стверджувати, що ні в чому не винен. Тоді його, як дуже «незговірливого», завели в ізольовану кімнату й побили до нестями. Пізніше суд визнав, що жорстоке «вибивання» потрібних міліції зізнань за участю п’ятьох (!) оперативників стало причиною розриву в пана В’ячеслава лівої нирки, відкритої черепно–мозкової травми, перелому руки та великої кількості інших травм.
Що й казати, на чоловікові після такої «відвертої бесіди» не залишилося живого місця! Покаліченого В’ячеслава «швидка» відвезла до лікарні, де його було терміново прооперовано. Нирку видалили, побиту голову, руки й ноги забинтували. А незабаром слідство у справі було припинено через відсутність складу злочину. Таким чином, ні за що ні про що Гордієнко став непрацездатним інвалідом ІІ групи. Ще й з роботи його звільнили, бо інвалід уже не міг виконувати свої обов’язки.
Здавалося, що життя пішло нанівець... Але В’ячеслав знайшов у собі сили протистояти «правопохоронцям»: найняв адвоката й узявся довести, що нирку йому зашкодили у стінах райвідділку міліції, а не після випадкового падіння на стілець (як в один голос свідчили міліціонери). Тільки через сім років після митарств інстанціями суд виніс рішення на користь В’ячеслава Гордієнка, а керівництво обласної міліції примусили відшкодувати йому матеріальні і моральні збитки.
Представники міліції оскаржили рішення Феміди в Апеляційному суді, але — безуспішно. Це була перемога. В’ячеслав Гордієнко тепер довічно одержуватиме щомісячну компенсацію за відняте в нього здоров’я. Щоправда, перемога ця часткова: адже винних міліціонерів так і не було покарано...
Допити записував у блокнот
...Відразу після операції лікарі відговорювали побитого докера зв’язуватися із кривдниками у погонах: мовляв, і здоров’я вже не те, і в пам’яті після черепно–мозкової травми почали відбуватися провали. Адже тепер чоловікові задля того, щоб орієнтуватися в подіях, треба було усе, що відбулося із ним за день, записувати у блокнот! Де вже тут по судах бігати та боротися із добре обізнаними у законах та здоровими кривдниками із міліції. Втім саме блокнотні записи за роки судової тяганини лягли в основу документально–художнього роману «Менти поза законом». В’ячеслав чемно запитував слідчих, прокурорів, суддів, чи можна йому паралельно з бесідою вести свій запис у блокноті. Заперечень не надходило. І Гордієнко скурпульозно записував кожне почуте слово, щоб нічого не переплутати. Потім довгими вечорами переписував свої записи в щоденник. За ті роки, що йшла судова тяганина по його справі, таких щоденників у чоловіка зібралося біля сотні...
Перші екземпляри книги В’ячеслав Гордієнко подарував безпосередньо учасникам тих подій. Решта — пішла у роздрібний продаж. «Мій досвід може бути корисний тим, хто постраждав від несправедливості й прагне відновити істину. Адже справи в українській міліції краще не стають, — розповів «УМ» В’ячеслав Гордієнко. — І от що цікаво: книгу в мене охоче розкуповують не тільки прості люди, а й самі працівники міліції та прокуратури. Чому? Можливо, щоб на майбутнє знати, як не треба проводити слідство!».
Наразі В’ячеслав Олександрович узяв участь у всеукраїнській виставці книг вітчизняних авторів і за свій документально–художній роман одержав диплом «За завзятість у досягненні справедливості».
КОМЕНТАР ІЗ ПРИВОДУ
«Маленького українця» б’ють усі, кому не ліньки, а захистити його — нікому
Семен ГЛУЗМАН, правозахисник,
директор Українсько–американського бюро із захисту прав людини
— Випадок із В’ячеславом Гордієнком — велика рідкість. Тому що побиті в міліції люди, як правило, воліють тихо піти, залікувати сердечні й фізичні рани і довгий час за кілька кварталів обходять той райвідділ міліції, де над ними знущалися й катували. На жаль, таку людину можна зрозуміти: адже спробуй він захищатися, як миттєво зачепить не тільки конкретних людей, які його били, а й усю величезну машину МВС. А зараз усі відомства, включаючи Міністерство внутрішніх справ, зайняті не своїми прямими обов’язками, а політикою. Тому «маленького українця» б’ють усі, кому не ліньки, а захистити його — нікому.
Звичайно, є Європейський суд із прав людини, Держдепартамент США й інші міжнародні експертні організації. Але це якийсь феномен, що йде ще з часів СРСР. Мовляв, давайте напишемо в Американське посольство, а ще краще — президентові США й розповімо, як нам отут погано живеться. Але це ж смішно! Не будуть вони нас захищати від української міліції! Найголовніше, що повинні зрозуміти наші люди: у них є можливість самостійно боротися за свої права на місцях. Зрозуміло, що для цього потрібні хоча б мінімальні знання в області юриспруденції, час і гроші. Але ж часто дуже погано працюють і наші адвокати. Особливо у провінції, де вони бояться суперечити міліції, тому що все там взаємозалежне. Але я вірю, що якщо цю тему частіше піднімати в суспільстві, то з кожним днем збільшуватиметься кількість людей в Україні, які зрозуміють, що захистити себе — можна. Навіть від такої величезної й неповороткої махіни, як МВС.