Північне намисто Русовлахії
Українці тут зовсім не почуваються пришельцями. Як свідчать і археологічні знахідки, і письмові згадки, слов’яни жили тут пліч–о–пліч із волохами–прамолдованами споконвіку. Щодо цього існують дуже цікаві вказівки в історичній ономастиці країни: один із документів, датованих 1359 роком, іменує цю територію «Русовлахія», а в давньому українському фольклорі фіксується назва «Молдославія».
Було, звичайно, кілька переселенських хвиль і в пізніші часи. Наприклад, за Російської імперії на бессарабських угіддях утворювались казенні поселення з українських селян. Мешканці села Вовчинець (щоправда, офіційно — державною мовою — воно іменується Велчинет), до якого я і завітав, відраховують свій родовід зі ще давніших часів — відтоді, як після ліквідації Січі запорозькі козаки масово тікали за кордон. Молдова перебувала під владою Туреччини, і султан дозволив їм селитися на вільних землях. Так виникла низка українських сіл, яка, немов разок намиста, густо витягнулась уздовж правого берега Дністра.
Український агент у молдовській економіці
Наші земляки зберегли по–козацькому міцні характери, і доказів тому шукати не треба.
Голова української громади Північної Молдови Павло Марченко, який зустрів мене відразу за пунктом переходу кордону, передусім повіз на об’єкт, яким пишаються не тільки місцеві жителі, — він на особливому рахунку у керівництва країни. І створили його українці в пору, коли виробництво занепало. Досить сказати, що до кінця 1990–х років майже вся переробна галузь Окницького району (та, власне, і сусідніх) була знищена: пішло під ніж устаткування консервного, цукрового, маслоробного, олійножирового заводів, значно скоротився випуск продукції механічного заводу, а його працівники забули, що таке вчасне отримання платні. Люди масово роз’їхалися по світах на заробітки.
І тоді Павло Марченко, який мав акції малесенького підприємства на два десятки робочих місць, що гасило і фасувало для продажу вапно, разом з однодумцями вирішив ризикнути і практично на голому місці розпочати нову справу. Місцеві ґрунти мають високий вміст кварцового піску — сировини номер один для виготовлення скла, тоді як склоробні заводи Молдови його імпортували. Разом з головним інженером Юрієм Геркалюком вони розробили власну технологію, скинулися, хто що зміг, Марченко навіть заклав за перший банківський кредит свої хату й машину.
У 2001 році перший варіант технологічної лінії запрацював. За літо намили стільки кварцового піску, що його продаж дозволив восени порізати устаткування «під нуль», а навесні запустити другий варіант — досконаліший і продуктивніший. Наступної зими «перезавантаження» повторили ще раз, і в 2003 році новозбудована збагачувальна фабрика вийшла на оптимальну потужність, незабаром повністю витіснивши з молдовського ринку імпортерів кварцового піску.
Сьогодні на підприємстві працює двісті осіб, платня на тридцять відсотків вища, ніж у середньому по Молдові. Уряд офіційно визнав його одним із найактивніших економічних агентів країни, кращим платником податків та оголосив річний мораторій на перевірки всіма контролюючими інстанціями.
Рівень соціальної захищеності, яку підприємство надає працівникам, іноді нагадує старі часи — подібне можна було побачити лише на передових радянських заводах. Для всіх — безкоштовні обіди (для цього створено власне підсобне господарство), усі безоплатно забезпечуються медичними страховими полісами, при потребі сім’ї отримують матеріальну допомогу. Навіть узимку, коли фабрика спиняється для ремонтно–профілактичних робіт, робітники можуть прийти в їдальню і пообідати без грошей.
Для села, де мешкає дві тисячі осіб, значення розташованої тут збагачувальної фабрики переоцінити неможливо. Люди отримали роботу, відчули впевненість у завтрашньому дні.
Козаки — за комуністів
Непокірні козацькі гени не раз виявляли себе й за інших обставин.
Як розповів Петро Гроссу, примар (так тут називається посада сільського голови) комуни Велчинет, до якої входить ще й невелике село Кодряни, у 2010–му сільській церкві виповниться рівно сто років. Її давно вже розібрали б на каміння, якби не непохитність селян. Коли прокотилась атеїстична кампанія, під час якої масово закривали культові заклади, люди горою стали проти знищення храму, навіть влаштували нічні чергування. І відстояли — єдиний на чотирнадцять околишніх сіл.
Деякі національні традиції тут збереглися краще, ніж на Поділлі, що всього за кількасот метрів на другому боці ріки. Щозими свято Маланки збирає тут тисячі гостей, які з’їжджаються і з Молдови, і з України, а влітку не менш барвисто і велелюдно відзначають Купайла.
Є спроби відродити і власні козацькі формування. Поки що тутешні активісти приписані до Могилів–Подільського полку Українського реєстрового козацтва, але до Києва вже направлено подання з проханням зареєструвати нову організацію. Так що незабаром на теренах Північної Молдови в українців може з’явитися свій козацький кіш.
У місцевій школі, що налічує 152 учні, викладання основних предметів ведеться, як і за радянських часів, російською. Українські учні вивчають тільки рідну мову та літературу. Щоправда, в перспективі планується поступово перейти на викладання українською всього шкільного курсу. По приклад далеко ходити не треба: у сусідньому селі Унгри школа повністю перейшла на українську.
Випускники орієнтуються на те, щоб продовжувати навчання в першу чергу в Україні. Річ у тім, що у «вишах» країни викладання ведеться молдовською, а молодь українських сіл знає державну мову тільки в межах шкільної програми, а це серйозно ускладнює навчання на початковому етапі. А після отримання вищої освіти в Україні вони готові повернутись додому і працювати за обраними спеціальностями. Тому квоту в сто місць у «вишах», які виділяє наша країна для випускників із Молдови, тут вважають вкрай недостатньою.
Тісні стосунки з Україною підтримуються і в інших вимірах — родинному, культурному. Коли торішній паводок на Дністрі підтопив у селі 42 будинки, людям матеріально допомагали і молдовський уряд, і українське посольство.
Якраз побоювання того, що можливе приєднання до Румунії погіршить контакти з Україною (непрозорий кордон, візовий режим) і призведе до силового запровадження румунської мови, примушує українську громаду масово підтримувати не ліберальну опозицію, а партію комуністів. Вона, на відміну від компартії в Україні, відстоює майбутнє Молдови як незалежної держави, а за ідеологією та політичною практикою є радше соціал–демократичною, ніж комуністичною. У селі Велчинет на минулих виборах за комуністів проголосували 85 відсотків виборців, у селі Кодряни — 87 відсотків.
Як запевняють місцеві лідери, після квітневих подій біля парламенту комуністи можуть розраховувати в північному регіоні на ще потужнішу підтримку.
ДОВІДКА «УМ»
29 липня за право потрапити до парламенту Молдови змагатимуться десять партій — саме таку кількість зареєструвала ЦВК країни. Учасникам перегонів треба подолати п’ятивідсотковий бар’єр. До позачергових виборів допущено і ті опозиційні політичні сили, які після заворушень у Кишиневі після попередніх виборів 6 квітня були звинувачені владою у спробі конституційного перевороту за допомогою закордонних сил (малася на увазі Румунія). Отже, крім головної політичної сили країни — партії комуністів, знову випробують свої сили і Альянс «Наша Молдова», і Ліберальна та Ліберально–демократична партії.
Нагадаємо, останні три політичні сили за результатами виборів 6 квітня здобули разом 41 мандат у парламенті, комуністи — 60. За Конституцією, для того, аби обрати президента у парламенті, треба 61 голос. Під час двох спроб «просунути» свого кандидата у президенти (спершу діючого Володимира Вороніна, потім — прем’єр–міністра від Компартії Зінаїду Гречану) фракції правлячої партії так і не вистачило одного голосу — опозиція проявила непідкупність і непоступливість. Згідно з законодавством, президент змушений був розпустити парламент та оголосити дочасні вибори, які й було призначено на 29 липня.