2000 року столичне видавництво «Кий» випустило фотоальбом «Київ. 1941—1943», де було близько чотирьох сотень фотографій, відомих хіба професійним історикам, та й то не всім. Це була хроніка київського життя за німецької окупації — те, чого радянським людям знати було «не положено». У тій книжці шокував не лише ілюстративний ряд, а й коментарі укладача — знаного києвознавця Дмитра Малакова, котрий ту окупацію пережив зовсім малим хлопчиськом.
Резонанс видання був вибуховим: до рук дослідника попливли нові й нові раніше невідомі приватні фотосвідчення піднімецьких років. Також стало зрозуміло, що книжка значно виграла б, якби подати для порівняння совєтські світлини, зроблені безпосередньо перед приходом німців та одразу по їх вигнанню з Києва. Так постав новий альбом «Київ. 1939—1945», який містив на три сотні світлин більше, — у рейтинґу «Книжка року’2006» його визнано кращим серед історичних видань.
Аж ось щойно на полицях книгарень з’явилася нова книжка: Дмитро Малаков, «Київ. 1939—1945. Post scriptum» (К.: Варто). Це 280 зовсім нових фотографій, розшуканих останнім часом по українських архівах та у приватних колекціях. Основу склала добірка німецьких світлин, надана американським колекціонером Стефаном Машкевичем.
Яким було повсякдення міста, де лишилося 400 тисяч киян, фактично приречених совєтською владою на вимирання? Перед відходом Червона армія знищила енерго– та водопостачання міста; вивезли всі машини швидкої допомоги й усі пожежні авто. А потім, 24 вересня, терористи–підпільники почали нищити центр міста: вибухівку на Хрещатику заклали ще енкаведисти — кілька днів лунали вибухи і горіло все довкола впродовж десяти днів. Знімки того безглуздого апокаліпсису вражають найбільше. Скільки киян загинуло тоді — не знає навіть Дмитро Малаков. По хрещатицькій трагедії німці почали шукати совєтську вибухівку по інших архітектурних пам’ятках — фотоплівка зберегла кадри винесення саперами зарядів із будинку Центральної ради (нинішній Будинок учителя).
Та найбільшу православну святиню Києва — Успенський собор у Лаврі — не вберегли. Вже у жовтні німецька служба безпеки знешкодила мережу залишених у місті диверсантів, але, як виявилося, не всіх. На початку листопада 1941–го до Києва прибув президент Словаччини Йозеф Тісо. Словаки зняли про цей візит документальний фільм, оце щойно знайдений в архіві, — кадри з нього також уміщено в книжці. Під одним із них коментар: «Голос словацького диктора за кадром: «За двадцять хвилин по тому, як президент відбув із Лаври, собор вибухнув».
До київських пам’яток комуністам було байдуже, а ще менше вони цінували життя киян. Після перших терактів німці запровадили практику, колись винайдену Лєніним: розстріл випадкових заручників. Першого разу публічно розстріляли сто схоплених на вулицях перехожих, наступного — двісті. Та совєтських терористів це не зупиняло — вони й далі влаштовували пожежі в будинках, які не мали жодного військового значення.
Три дні тому Європейський парламент нарешті поставив знак рівності між сталінізмом та нацизмом. Нелюдськість обох режимів добре видно на фотодокументах, зібраних в альбомі «Київ. 1939—1945. Post scriptum». Німецька окупація була справді страшною. Хоч як неприродно, але важко відвести погляд від вранішніх фотографій після нічної комендантської години, де на центральних вулицях — тіла застрелених киян. А ще киян фактично морили голодом: німці запровадили карткову систему на продукти лише для «фольксдойчів» (тобто киян, що мали німецьке коріння), а совєти перед відступом з міста знищили усі продовольчі склади. Проте життя тривало, й деякі світлини з 1942—1943 років настільки затишні й «мирні», ніби поза фотокамерою немає війни.
І, звичайно, вражає детальний текстовий супровід Дмитра Малакова. Ось, наприклад, коментар до низки світлин, на котрих — нинішнє Міністерство закордонних справ, що біля Михайлівського собору: «Окупанти прирекли цей будинок на знищення, розібравши мармурове обличкування вестибюля та познімавши усі латунні дверні й віконні деталі як кольоровий металобрухт. Потім повиймали віконні рами, двері, поздирали паркет тощо. «Допомагали» й кияни, розтягаючи паркет та всяку деревину на дрова, адже опалювалися тоді дровами, на дровах готували їжу (газу в Києві до 1949 р. не було)». А ось цей же будинок на фото від 6 листопада 1943 р.: під колонадою — совєтські розвідники на чотирьох американських джипах; вони щойно почепили червоний прапор на фронтоні. Упорядникові вдалося «розкопати» історію цього прапора: його роль виконала дівоча хустка мешканки київської околиці (Сирець), якою розвідники пробиралися до міста.
Так само Д. Малаков «розговорив» і чимало довоєнних світлин. На одній, наприклад, нинішньою «урядовою» вулицею Грушевського спускається трамвай, а в коментарі — історія зняття колій через те, що на цій вулиці оселився секретар ЦК КП(б)У П. Постишев, котрому трамвай під вікнами заважав у його людоїдській діяльності. Або ось кілька світлин кінця 1930–х, зроблених із літака київським фотографом Семеном Фрідляндом, який, виявляється, мав двох рідних братів, широко відомих у СРСР, — поета Михайла Кольцова та карикатуриста Бориса Єфімова. А тут на двох сусідніх знімках зафіксовано, як на київських вулицях уперше з’явилася дорожня розмітка — сталося це 1940 року. Цікавий знімок нинішнього майдану Незалежності 1945 року: у кадрі старовинна липа, що пережила війну і яку М. Хрущов заборонив чіпати під час повоєнної реконструкції. Спиляли дерево 1981–го...
