«Із життя свого вона зробила безкінечний трепет, із творчості — нічого. Художник, що творить поему не в мистецтві, а в житті, був законним явищем у той час». Ці слова Владислава Ходасевича стосуються маловідомої російської письменниці Ніни Петровської, яка покінчила з життям у 1928 році. «Поемою» Петровської була її мегапристрасть до Валерія Брюсова. І хоча твердження про нульову творчість не є справедливим по відношенню до сьогоднішньої героїні «УМ» Ольги Кобилянської, мені хотілося почати матеріал саме цією цитатою. По–перше, у коханні Кобилянська «зробила» більше, ніж за письмовим столом. Це її власна оцінка, зафіксована в щоденнику: «Я знаю — любов до Маковея поставить мені корону на голову, а не мої літературні твори». По–друге, доля Кобилянської є прекрасною ілюстрацією до того, що означає «творити поему в житті». Поему сумну, безнадійну, як осіння сльота. «Я стара, зацькована, стомлена, душа моя роздерта. Нині я ще пишу, але більше не писатиму, мені вже нецікаво увічнювати своє горе. Ти, що читаєш це, заплач над моєю долею», — звірялась вона щоденнику. Нині їй порадили б викорінювати залежність від чоловіка під наглядом психотерапевта. «Відпустити ситуацію» та роззирнутися довкола — у пошуках того, хто посприяє втіленню мар’яжних планів. Сльози над коханням, на які покладено всі сили душі, людство залишило в минулому.
Народилася Кобилянська 9 грудня 1863 року на Буковині. Була четвертою дитиною в сім’ї, де, крім неї, росли ще п’ятеро братів і одна сестра. Жила у злиднях, серед тяжкої щоденної праці, проте володіла румунською та німецькою мовами, знала європейську літературу того часу. Була змушена ділити одяг зі старшою сестрою Євгенією та терпіти насмішки над своєю зовнішністю. «У тебе такий ніс, як звідси до Америки», — казав їй брат Влодко. Циганка наворожила Ользі, що та бідуватиме сім років. «А потім?» — питала Кобилянська. «А потім звикнеш». Звикала вона все життя: відчайдушно мріяла про власну родину, бурхливо й пристрасно закохувалась, одначе, здається, так і не пізнала тілесного кохання (попри новелу «Природа», яку не слід розуміти буквально — як зліпок з автобіографії). Доля ліниво пережувала всі її найзаповітніші мрії та, ніби знущаючись, послала напрочуд довге життя. У 1919 році Кобилянська написала заповіт, передчуваючи скору смерть. Але померла вона лише в 1942–му, не маючи біля смертного ложа ні коханого чоловіка, ні власних нащадків. Її останньою пристрастю був Осип Маковей, редактор газети «Буковина», якого Кобилянська називала «Медвідь». Вона познайомилася з ним у 1895 році, коли Ользі було 32. А страждати від самотності їй судилося до її майже 80. «Я Вас стільки років так страшно любила, я носила для Вас рай у душі — як сонце. Я хотіла такий рай Вам уладнати», — писала Кобилянська Маковею. З колегою Кобилянської по перу, з письменницею Людмилою Таран ми говоримо про те, чому жіночий рай — здебільшого омана.
Про побут і безгрошів’я як ворогів творчої особистості
— Яке цілковито безпросвітне життя у Кобилянської! Немає навіть класичного чергування чорних та білих смуг, сама лише сіра злітна смуга, що не завершується стрибком у небо...
— Так, і я дивуюся тій силі духу, якої вистачало в Кобилянської, щоб постати проти тодішніх правил життя. Це був могутній характер. Разом із тим вона страшенно беззахисна та крихка, з усіх сил виламувалась із накинутих їй рамок. Але була дуже відповідальна — весь тягар родини лежав практично на ній. Але ж творчість — це надзвичайна концентрація зусиль, бо людина, яка сідає за письмовий стіл, повинна відрубати всі проблеми і жити тільки у вертикалі писання і горизонталі чистого аркуша. Кобилянська зважилася на «чоловічу» роботу, живучи в родині, від якої залежала і фінансово, і психологічно. Зв’язана по руках і ногах соціумом та побутом, а все ж зуміла витворити власний світ...
— Побут — іще не найгірше. Гірше — батько–самодур та зацькована ним «свята Анна» — мати дітей, без права голосу та власних рішень. Юліан Кобилянський якось заявив доньці, що вона — камінь на шиї, і що за нею навіть півень не заспіває, коли б та померла...
— Це наша ментальність — «задовбувати» своїх дітей. Можливо, саме таке несприйняття парадоксальним чином давало їй додатковий поштовх, але це вже якісь психоаналітичні моменти. Все життя Кобилянська боролася сама з собою, а також зі своїми почуттями до чоловіків. Відома її фраза про те, що краще любити коней, аніж чоловіків фальшивих та хвалькуватих. Вона хотіла бачити жінку самодостатньою, економічно не залежною, а це, до речі, найстрашніше для «сильної половини», мені так здається. Бо, коли жінка здатна сама за себе відповідати, вона найменше надається маніпуляціям. Але є й великий закон тяжіння статей, і відоме бажання Кобилянської «бути обнятою сильною чоловічою рукою»... Та найбільше мені імпонує, що вона була дуже відповідальною стосовно своїх обов’язків у родині і сідала писати тільки тоді, коли все в домі перероблено. Власне, у неї не було свого власного простору, про який пише Вірджинія Вульф : для творчої жінки, для її розвитку потрібні як мінімум дві речі — власний простір і гроші.
— Ну, знаєте, Марина Цвєтаєва сідала писати на краєчку обіднього столу, поміж каструль, під пелюшками Мура, які сушились у неї над головою. Талант, грубо кажучи, не проп’єш, чи то пак побутом, як ви говорите, не задовбаєш...
— Цвєтаєва писала поезію: її можна творити «на коліні». І чому людина на боротьбу з умовами задля творчості мусить витрачати п’ятдесят відсотків свого таланту?
— Та тому, що бідних більше, ніж багатих. І серед забезпечених людей не всім потрібна та творчість. Періс Хілтон, наприклад, вона точно не потрібна. А от донька прем’єр–міністра Ірландії Сесилія Ахерн пише бестселери, а Голлівуд залюбки знімає по них кіно. Тож кожному — своє.
Про те, що в кожній із нас живе і пише листи Тетяна Ларіна
— Але скажіть, пані Людмило, чому в Ольги Кобилянської нічого не склалося з Осипом Маковеєм? Їхній шлюб не був би мезальянсом, вони на багато речей дивились однаковими очима. Вона могла б бути, як співав Окуджава, «жінкою з його стегна»...
— Дуже часто в листах Кобилянської до Маковея спливає слово «резонатор» — це досить механічне поняття, але й водночас свідчення того, що вона шукала споріднену душу. З якою педантичністю перераховувала йому всі економічні переваги їхнього шлюбу! Може, вона й справді хотіла просто жити поряд, провадити інтелектуальні розмови, можливо, обманювала себе, коли вважала, що цього їй буде досить. А Маковей, як кожен чоловік, її боявся, боявся її ініціативи, її наступу. Його також можна зрозуміти. Жодна людина не любить натиску, незалежно від статі. До того ж, у ті часи переважали патріархальні уявлення, за якими не схвалювалося, аби найменша ініціатива надходила від жінки. Чоловікові досить важко це збагнути і прийняти.
— Але в українців був звичай, коли дівка сама йшла до парубка свататися. Це багато етнографів засвідчують, Хведір Вовк, зокрема... Причому якщо потенційна наречена мала право піднести гарбуза, то бідному хлопові ніде було дітися: відмовлятися від дівчини не можна було. Звісно, Кобилянська не в ті часи жила, але це так — ремарка стосовно патріархальних уявлень...
— Я кажу про загальний зріз. Мене дратують розмови про те, що в Україні — матріархат. Напевно, я в полоні специфічних стереотипів: від супротивного. Водночас знаю кількох чоловіків, яким цікаві самодостатні жінки. Ми здебільшого схильні до найменшого опору. І з цього випливає, що легше не змінюватись самому, а чекати змін від когось.
— Вам самій доводилось освідчуватися чоловікові першою або розривати стосунки?
— Так. Уперше в житті, ще студенткою, мала роман із дуже милим хлопчиком, викликала його на розмову про те, що наші стосунки розвиваються мляво. Він був ошелешений. І я запропонувала розійтися в різні сторони. Люблю визначеність і у стосунках, і в інших ситуаціях. Мені потрібна була крапка, щоб не зависати в повітрі. Був і другий раз — уже в дорослішому житті.
Про «порногламур», крапку в стосунках і подарунки долі
— А от Кобилянська не вміла ставити крапку. І це так по–нашому, по–жіночому. Навіть коли з Маковеєм усе було з’ясовано, вона весь час поривалась іще щось йому пояснити, заполірувати якісь уявні непорозуміння. Валерія Врублевська пише, що «Ольга весь час шукала очей Маковея, хотіла переконатися, що він на неї не гнівається»...
— Хто знає, як склався сюжет, коли б вони були разом. Маковей розумів її як творчу особистість, але ігнорував її суто жіночу іпостась (якщо їх узагалі можливо сепарувати). Не було в нього до неї потягу — так склалося. Оскільки він був у її житті останньою інтимною історією, вона не бачила йому альтернативи.
— Але завважте, що вона анітрохи не боялася бути в чиїхось очах смішною, нав’язливою старою дівою. Не соромилась свого відчаю, оголених нервів. І якщо ті часи вважати зашореними, «патріархальними», то що вже казати про теперішню закомплексованість?
— Людська цивілізація прямує до максимальної зручності, до тілесного і психологічного комфорту. Ця тенденція залила все. Ми дуже змаліли. Самогубства через нещасливе кохання трапляються значно рідше, ніж у часи Вертера. Йде суцільний потік порногламуру — це не моє поняття, але воно надзвичайно влучне. Саме тому, що люди втрачають елементарний статевий потяг, треба себе чимось збуджувати, а виходить навпаки: коли забагато збудників, уже нічого не спрацьовує. Хочеться не страждати, але життя не дає такої розкоші. А з іншого боку, що нам залишається, коли довкола стільки подразників? Стільки катастроф у різних точках планети. А ти безпорадний: нічого не можеш удіяти.
— Є такий фільм із Дені де Віто — «Людина епохи Відродження». Не знаю, якої ментальної епохи була Ольга Кобилянська, але точно, що не нашої формації...
— Так, той світ тонких душевних порухів уже зовсім відійшов.
— Мабуть, єдиним подарунком долі для Кобилянської була її дружба з Лесею Українкою. Жінки зустрілися у надзвичайно гострий момент: Кобилянська відривалася і не могла відірватися від Маковея, а Леся Українка щойно поховала Сергія Мержинського. Проте Леся — а їй, звісно, було тяжче, бо тільки смерть є непоправною, — намагалася навіть сама поговорити з Маковеєм...
— Це синтонність — співзвучність у всьому. Це справді величезний подарунок долі — вони обидві це розуміли. Така взаємопрониклива дружба їх порятувала. Мабуть, якби Леся Українка прожила довше, їхні стосунки не зникли б із плином часу і зберегли свій високий рівень. Адже обидві були шляхетними душами.
— Знайомство Лесі Українки з Кобилянською почалося з листування. Їхні взаємні звернення «чорненький хтось», «біленький хтось» чи просто «хтосічок» дещо здешевлюють високий тон переживань, які звели їх разом. Так було прийнято в той час?
— Вони дуже обережно ставилися одна до одної, боялися поранити, образити... Такий тон був прийнятий для них. Ці жінки встановлювали власні правила.
ДОСЬЄ «УМ»
Залучена до розмови про Ольгу Кобилянську, Людмила Таран є поетесою, літературним критиком, авторкою прозових творів (у її доробку — поетичні збірки: «Глибоке листя», «Офорти», «Колекція коханок», збірка новел «Ніжний скелет у шафі», книжки–інтерв’ю та інші). А також дружиною та матір’ю. Каже, що сім’я захищає жінку від соціуму, від надмірної допитливості сторонніх. Проте обурюється, коли залишену за бортом родини (тобто незаміжню та бездітну) жінку вважають «недолюдиною». Незабаром має вийти у світ роман «Дзеркало єдинорога» (видавництво «Піраміда»), де героїнею є Ольга Кобилянська. Людмила Таран зазначає, що останнім часом «постать Кобилянської привертає увагу багатьох дослідників» (мова про книжки Валерії Врублевської, Тамари Гундорової, Марка Павлишина). Отож і сьогоднішня візаві «УМ» долучається до «дослідження життя жінки, що зробила значний суспільний прорив».
