Слизькі стежки Лені: від скелелазання до нацистських з’їздів
— Пані Діано, батьки Лені, успішні берлінські комерсанти, нібито дбали про розвиток доньки: у 1907 році п’ятирічну Лені віддали відразу на плавання, фігурне катання та гімнастику. Водночас батько вирішив, що донька має допомагати йому торгувати сантехнікою, і крапка. Що спільного між ковзанами та унітазами?
— А це було абсолютно стандартне уявлення німців початку ХХ століття про виховання дівчаток. Їх слід розвивати і фізично, і духовно, але також закладати їм розуміння інших речей — скільки що коштує, звідки приходять гроші й на що їх треба витрачати. У дітях виховували дві речі: талант і такт. Хочеш відточувати таланти — йди і працюй на це. Але не забувай, що, захопившись, можеш залишитися і поза межами суспільства. Німецьких жінок ніхто не привчав до того, що гроші зваляться з неба чи їх принесе хто–небудь, зокрема, й майбутній чоловік.
— І все ж ця німецька дівчинка не послухалась голосу розуму і подалась у балет. Танцювала доти, доки не отримала серйозну травму меніска. А потім стала зніматися у режисера Арнольда Фанка у його «гірських» фільмах. Мені тяжко уявити, що представляло собою кіно 20–х років, тим паче не ігрове, а ось таке «вузькоспеціальне» — про скелелазання. Окрім того, що Лені виконувала у цих фільмах надзвичайно складні трюки та ходила босоніж по кризі, ці фільми ще варті якоїсь відзнаки?
— Є цікава книжка Зігфріда Кракауера «Від Калігарі до Гітлера» (Кракауер — німецький кінокритик, Калігарі — персонаж фільму, знятого у 1920 році. — Авт.), де він описав соціальний феномен німецького кіно у 20–30–ті роки, його перетворення на цілу індустрію. Після традиційних фільмів, якими німці розважалися, їм поступово ніби «підкидали» фільми фантазійні, де були взагалі–то жахливі, «хорорні» образи (вони стали класичними для цього американського жанру) Носферату чи Калігарі. У цих фільмах, як це не дивно, був відчутним елемент захвату та гордощів за себе, за отакий дивовижний німецький дух, в якому є і таке. Оті ж самі «гірські» фільми — це родзинка німецького кіно з елементами власної міфології, де є міфологія підйому до вершин. Ці фільми відзначали і вивчали у тогочасному Голлівуді, як і те, що акторка Лені Ріфеншталь мала надзвичайні фізичні здібності. Це була нова героїня, а нових жіночих образів у кіно тоді якраз бракувало.
— Тож якби її не потягло до нацистів, вона б на цьому поприщі досягла іще більшого?
— Це питання вибору, який вона зробила у той час. У своїй автобіографії та інтерв’ю вона так і не змогла ані іншим, ані собі відповісти на запитання, чому вона не емігрувала, чому піддалася особливій магії Гітлера...
— Їй робили пропозиції в Голлівуді?
— Так. Вона, як і Марлен Дітріх, могла б поїхати працювати і жити до Америки. Але у ній бачили актрису, і запрошували її як актрису, а вона хотіла стати режисером. Вона повірила особисто Гітлеру як тому генієві, який дасть талановитій молоді роботу і можливості говорити від себе у тих масштабах, які жодна інша країна не дасть. І цим був заражений кожен німець. Майже кожен...
Розпорядок дня: накричати на Геббельса, привітати Гітлера...
— Як режисер Лені уславилась, в першу чергу, двома фільмами — «Тріумфом волі» (про з’їзд нацистської партії) та «Олімпією» (про берлінську Олімпіаду 1936 року). З першим фільмом все зрозуміло. Але чому гурт «Рамштайн» мало не поплатився репутацією, коли використав в одному з кліпів кадри з «Олімпії»?
— Як чому? Та тому, що в «Олімпії» були надзвичайно сильні образи того, як переживають перемоги і невдачі гітлерівські боси, як Гітлер, Борман і Геббельс реагують на виступ німецьких спортсменів. Лені згодом (у деяких країнах Європи і в Америці) пропонували саме оці кадри вирізати, бо у такому форматі фільм може отримати масову дистрибуцію, а не окремі покази для вибраних. Але цензурувати саму себе вона відмовилась. Лені два роки монтувала «Олімпію». Цю склейку образів — а вона неповторна! — ніхто більше не зміг повторити із режисерів, які самі монтували власні фільми. Пропагандистських фільмів (про з’їзди тощо) було скільки завгодно, у часи Гітлера німецьке кіно тільки цим і займалось. І яка це нудота! А вона створила шедевр, і оце — найстрашніше: вона засобами мистецтва увічнила гордість за досягнення німецького народу на чолі з його фюрером. Там такі були технічні знахідки, які аналітики кіно й досі скрупульозно вивчають, і порівняти з жодним іншим явищем поки не в змозі.
— Але вона не тільки Геббельса відмовилась вирізати, вона і з самим Геббельсом лаялась через чорношкірого американця Джесі Оуєна, чию перемогу на Олімпіаді фашистський ідеолог наказав не фільмувати...
— І лаялась, і кричала на Геббельса — це документально зафіксовано...
— Але кричала вона як людина, яка розуміє, що расизм — це не є «гут», чи як творець, якому шкода свого замислу?
— От питання... Знаєте, коли в 70–ті роки Сьюзен Зонтаг написала свій знаменитий відгук на фотоальбом Лені про тубільців Африки, то вона її знову таки звинуватила в расизмі. Коли Ріфеншталь поїхала до Африки і зробила там неймовірні репортажі про те, як живуть місцеві племена, їй знову закинули фашизм!
— Стривайте, а як бути із фільмом «Долина», де Лені знадобилась циганська масовка, яку привезли з Освенциму, а після зйомок туди ж і повернули?
— Що таке зв’язок із реальністю для творчої людини? Кіно — це суцільна фантазія, сновидіння, але і дуже складна технологія, керувати якою дано не усім. Лені до кінця свого життя казала, що нічого про те, звідки привезли цих людей і що з ними потім трапилось, вона не знала. Та й чи багато режисерів, котрі цікавляться — хто ці люди з масовки? А ось коли вона, Лені, побачила реальний розстріл у Варшаві, тоді перестала знімати.
— А який стосунок до сновидінь мала вітальна телеграма Гітлеру з нагоду взяття Парижа?
— Гітлера вона обожнювала, і це також правда. Їй здавалось, очевидно, що, коли Німеччина підкорить Францію, війні настане кінець, і скрізь можна буде їздити, спілкуватися і вільно творити.
Знайомі слова «все пропало»...
— Кажуть, що після війни фотографії, зроблені в концтаборах, занурили Ріфеншталь у глибокий жах. Але каятися вона не стала. Лише повторювала, що нічого не знала. Зрештою, їй так і не змогли висунути жодного конкретного обвинувачення. І після трьох років тюрми випустили на волю. Світ кіно, який нагороджував її фільми, для Ріфеншталь перетворився на ворожий. Ніхто не подавав руки. Життя скінчилось. І, за іронією, це життя і таке ставлення тривало ще довгих 58 років...
— Уявіть, як для неї проходять день за днем, рік за роком у спробах виправдати себе, пояснити, що з нею було, відповісти на обвинувачення... Її найнеймовірніші моменти лишились у фашистській Німеччині, а вона живе у той час, коли відкривається правда про тих, хто дав їй можливість їх пережити як вершину творчості. Її лікували електрошоком, вона була близька до самогубства. Але вчилась жити, продовжувати існувати з абсолютно іншим оточенням, з іншими нормами, з іншим світом. І знати: те, чим вона жила, знищено. Ідеали, які для неї були важливі, знищено. Близькі люди відходять. І хоч вона виправдана, хоч пройшла усі суди, їй час від часу підкидають папери, статті, рецензії, згадки, щоби знову очорнити. Весь світ до неї ворожий, але треба витримати, не зламатись, не опуститись, не перестати хотіти творити. Що для цього треба мати у собі, — я не знаю. Для мене цей приклад — із розряду найдивніших людських феноменів: сенсу жити немає, а вона продовжує жити і залишатись активною.
— Зрештою, Європа її таки вижила. Після 25 років адаптацій Лені відправилась до Африки — знімати дикі племена Кенії. Але чому цього разу вона не взяла із собою кінокамеру, а зробила вибір на користь фотоапарату?
— З’явилась нова техніка, нова оптика, нові можливості творити образи. У фільмах вона — геній руху. А тут через статику вона почала проговорювати те нове, що вважала за потрібне (і можливе) сказати. Для неї стали важливими образи оцих несподіваних, ні на що не схожих чорношкірих богів з їхньою дикою красою. І це вона встигла зафіксувати, відкрити таку Африку ще до того, як та стала комерційною та туристичною. Цікаво, що Лені подружилася з африканськими племенами. Адже, щоб вони підпустили її до себе, з ними треба було увійти у тісний емоційний контакт. І вони її прийняли, а значить, відчули, що їй можна вірити. Якби вона була холодним раціональним генієм, ці люди моментально зрозуміли б, що їх хочуть лише використати.
Життя після Африки: обнімаючи ската та Жака–Іва Кусто
— Після Африки Лені зайнялась підводним плаванням та підводною відеозйомкою. Їй було 72 роки, і двадцять із них довелось приховати, бо жінку такого віку ніхто не став би навчати дайвінгу. Але другого Кусто з Ріфеншталь не вийшло. Це можна вважати першою творчою поразкою?
— Вона не займалась дослідженнями, як Кусто. Хоча, до речі, з Кусто Лені була у дружніх стосунках, і він багато розповідав їй про підводний світ. У її «Кораловому рифі» є кадри, де вона гладить електричного ската, і скату це подобається. Уявіть — жінці під 90... Думаю, вона була генієм комунікації, якщо і скату подобались її доторки.
— Ми якось зовсім не зачепили особистого життя Лені, хоча тут, очевидно, вона також була «генієм комунікації». Після двох шлюбів і певної кількості любовних зв’язків вона зустріла чоловіка, з яким прожила решту життя, до самої смерті.
— Так. Коли вона збиралась до Африки, то шукала чоловіка, котрий допоміг би їй з обслуговуванням «Лендровера». Так у її житті з’явився Хорст Кеттнер, молодший від Лені на сорок (!) років. З ним, хто нібито не мав стосунку до світу творців, вона прожила ще 30 років щасливого сімейного життя. Як на мене, це ще один неймовірний і промовистий факт у цій ні на що не схожій жіночій біографії.
ДОСЬЄ «УМ»
Діана Клочко — сьогоднішня співрозмовниця «УМ» — розповідає про Лені Ріфеншталь з тією пристрастю, яка в цілому властива всім починанням пані Діани. У видавничо–книжковому світі це відома постать: Клочко співпрацювала з видавництвом «Кальварія», відтак — опікувалася «Дулібами», наразі ж є шеф–редактором видавництва «Грані–Т». Людина широкої ерудиції, інтелектуалка та надзвичайно цікава співрозмовниця, Діана Клочко безпосередньо причетна до творення фантастичних фотоальбомів «Іоанн Георг Пінзель. Скульптура. Перетворення», «Історія Свято–Михайлівського Золотоверхого монастиря», «Дерев’яні церкви України» та інших унікальних видань. Мати двох синів.
