«Спершу діаспора вважала: цей дядько не наш»
— Пане Чілачаво, як українська громада Латвії сприйняла те, що нашим послом призначили неукраїнця?
— Ніхто мені не подав жодного знаку, але я відчував, що в повітрі незримо висіло: «це дядько не наш». І я це сприйняв нормально. Якби я, будучи громадянином України, довідався, що в Київ послом Грузії прислали, наприклад, азербайджанця, то сказав би: в Грузії що — грузина не знайшли? Це цілком логічно! Звичайно, все залежало б від того, що то за азербайджанець... Тому коли я приїхав до Риги, одразу зібрав усю українську громаду, виступив перед нею, і з перших же днів недовіра та підозри розсіялись. Склалося так, що вірчу грамоту я вручав 9 лютого, а 25 лютого — день народження Лесі Українки. Я відразу організував вечір, присвячений письменниці, показав свої книжки про Лесю, переклади. Я тоді заявив: посольство — це наш спільний дім, ласкаво просимо. І крига скресла остаточно. У місті не відбувається жодна українська акція, де б не брали участі посол, його дружина, а іноді все посольство.
— Пам’ятаю, в кінці вісімдесятих років ви були серед тих, хто відстоював самостійність України...
— Так, я був дуже активним членом Руху, і коли писали перший статут, навіть брав у тому участь. Пізніше, зі здобуттям незалежності, я пішов на державну службу, і хоч не став активістом партії, але завжди їй співчував, бо то була єдина сила, яка справді виражала національні ідеї в Україні. Я вважав, що, борючись за українську незалежність, водночас борюсь і за незалежність Грузії. І це було абсолютно правильно, бо обидві наші держави сильно прив’язані одна до одної. У наших євроатлантичних прагненнях Латвія та інші східноєвропейські держави беруть над нами певне шефство, і в цій темі весь час поряд ідуть Грузія й Україна.
— А наша держава підтримує громадські організації діаспори фінансово?
— Деякі гроші перепадають. Нещодавно виділили сорок тисяч гривень на проведенння кількох концертних заходів та видання книжки. А оце вчора приїхав автобус із Києва і привіз для національнокультурних товариств Латвії по десять комплектів чоловічого і жіночого національного одягу, музичний центр, електрогітару, трохи літератури. Звичайно, цього дуже мало, хотілося б більше.
«Я грузинський поет, а пишу українською»
— Ви працюєте в Ризі четвертий рік. Скажіть, у вашій творчості з’явилась латвійська тема?
— Так, і не тільки латвійська, а й литовська! Нещодавно за сприяння нашого посольства у Вільнюсі вийшов альбом, де поєднано кольорові репродукції картин Чюрльоніса та мої вірші, які є поетичними рефлексіями над ними. До речі, їх надруковано трьома мовами — українською, грузинською і російською.
На жаль, українськолатиські літературні відносини майже завмерли. За останні п’ятнадцять років я можу назвати в активі хіба що «Антологію латиської поезії» та окрему книжку Кнута Скуєнієкса — обидві в перекладі Юрія Завгороднього. А в Латвії за цей період твори українських письменників зовсім не видавали. Звичайно, я постарався пожвавити цей процес. Спершу переклав Райніса і Аспазію українською та грузинською мовами, додав оригінали — і видав їх окремою книгоютрилінгвою. Її вихід зробив фурор: посол іншої країни переклав двох найвидатніших латиських поетів та ще й двома мовами! Тоді президент Латвії Вайра ВікеФрейберга запросила мене до себе і подякувала. І коли я кудись приходжу і приношу книжку Райніса й Аспазії у своєму перекладі, то вона слугує перепусткою: на тебе дивляться як на свою людину, а для дипломата це багато важить. А потім переклав грузинською та українською і видав книжками двох найбільших латиських поетів ХХ століття — Олександра Чака та Ояра Вацієтіса. Були великі презентації, які висвітлювались по радіо, телебаченню, у пресі. Так що в цьому сенсі Україна звучала постійно.
— А навпаки — переклади з української на латиську?
— Минулого року я спільно з Імантом Аузіньшем підготував і видав збірку поезій Шевченка двома мовами. А зараз повністю готовий рукопис «Антології української поезії» латиською мовою з моєю розлогою передмовою. Вона відкривається Гімном України, далі йдуть Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Павло Тичина та інші — і так до сучасності. Наймолодша серед них — Анна Багряна. Всього в антології представлено дев’яносто українських поетів, і їхні твори подано в перекладах відомих латиських поетів. Я частково використав уже опубліковані переклади, але більшість перекладено вперше. То була велика робота, і в ній мені допомагала дружина, яка готувала російською мовою підрядники. За цей час у мене вийшло і кілька власних книжок. Але звання українського поета вважаю для себе перебільшенням — я грузинський поет, що вміє писати й українською мовою.
— Як би ви оцінили літературне життя в Латвії?
— Воно дуже складне. Письменницька спілка ще існує, але її виселили з фешенебельного приміщення в центрі, дали маленьке десь на околиці. Всі видавництва приватні, так що видатись важко. Правда, є тут фонд культурного капіталу, який за спеціальними проектами видає гранти на вибіркові книжки, але того надзвичайно мало. Ще трохи дають кошти на просування літератури за кордоном — наприклад, щойно вийшла «Антологія латиської поезії» в Болгарії.
— У нас така практика ще не з’явилась?
— На жаль, ні. Кошти на «Антологію української поезії» мені доводиться шукати серед банкірів, бізнесменів. Правда, під егідою Арсенія Яценюка минулого року створено фонд Open Ukraine — «Відкрий Україну». Я написав туди одразу, що у нас є готовий проект — згадана «Антологія». І що, ви думаєте, мені звідти відповіли? Що поезія не є презентабельним видом літератури і не може, так би мовити, представити українську культуру! Якщо вони так розуміють, що Тарас Шевченко з Ліною Костенко чи Іван Франко з Дмитром Павличком непрезентабельні — ну тоді вибачте... Українська поезія — це одна з найпотужніших європейських поезій, просто наші письменники не такі розкручені, як інші європейські. Можу навести приклад: у 1970 році Миколу Бажана висували на Нобелівську премію, але він сам відмовився, бо побоявся. То був великий поет і велика людина, і я пишаюсь, що у Спілку письменників мене приймали за його рекомендацією. Ще додам, що аналогічна картина складається і з грузинською літературою, я можу назвати низку подібних імен. Візьмімо хоч би Отара Чіладзе — письменника такого масштабу я у світі сьогодні не знаю!
Коли ми говоримо про літературні проекти, звичайно, беріть до уваги, що в мене зовсім інша основна робота, яка не перетинається з літературою.
«І виробляти спільно з латишами продукцію «Мейд ін Європа»
— У якому стані зараз економічні стосунки між нашими країнами?
— Мовою цифр можу сказати, що товарообіг між Латвією і Україною перебуває на рівні 450 мільйонів доларів, причому з великим позитивним сальдо, яке перевищує 320 мільйонів доларів, на користь України. З України йде переважно продукція металургії, хімічної та легкої промисловості. А Латвія нам постачає рибну, медичну, деревообробну продукцію, електротовари.
— Український капітал працює в Латвії?
— Певні українські інвестиції є приблизно в трьохстах бізнесових структурах, здебільшого в банках. Скажімо, тут діє відділення «Приватбанку» — там уже стовідсотковий український капітал. В Україну теж ідуть латвійські підприємці — у сферу обслуговування, готельний бізнес, банки. І ще латвійці в Україні орендують землі, де вирощують рапс, і навіть мають невелике підприємство, де переробляють його на біопальне.
Виникли й інші цікаві ініціативи. Латвія — складова частина Європейського Союзу, і тут можна зробити спільне українськолатвійське підприємство для складання якогось агрегату чи машини, що випускається в Україні. Привозите сюди запчастини — а вони набагато менше оподатковуються, ніж цілі агрегати, — випускаєте тут, пишете «Мейд ін Європа». І наша продукція піде як євросоюзівська на ринок із півмільярдним населенням! Білоруси цим уже скористались: складають тут свої трактори і щороку продають по тисячі екземплярів — хіба це погано? Зараз вони вже заявили, що вантажні МАЗи будуть тут складати. Це дуже вигідно, але треба, щоб хтось з українських бізнесменів показав приклад.
ДОСЬЄ «УМ»
Рауль Чілачава — член спілок письменників України та Грузії (з 1974), автор близько 90 книг, монографій, перекладів, публіцистики.
Народився 15 травня 1948 у с.Чітацкарі, Грузія. Закінчив факультет журналістики Тбіліського державного університету (1965—1970); стажувався в Київському університеті ім. Т.Шевченка (1967—1970).
Багато років працював заступником міністра у справах національностей та міграції України, очолював кафедру української та світової літератури Державної академії культури і мистецтв, був професором Київського національного університету ім. Т. Шевченка і Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова.
Доктор філологічних наук, з 2000 року — професор.
З грудня 2005 року — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Латвійській Республіці. Почесний доктор філології Латвійської академії наук.
Одружений, має двох синів. Дружина Ія Павлівна — філолог.