«Мріємо про волю»

Без права на вихід

Перед тим як ляснув засув височенних дверей, запрошені до Качанівської колонії Харкова журналісти отримали детальний інструктаж. Мовляв, поводьтеся обережно, на рахунку цих жінок по два–три вбивства. Одна з них не пошкодувала життя навіть невістки та рідних онуків. Якщо говорити не хочуть, не наполягайте. Закон надає їм право відмовитися від інтерв’ю.

Якусь мить вони дивляться на нас, а ми на них. Мимоволі з’являється дивний страх. Не перед жінками (Бог їм суддя), а ситуацією, в яку ті потрапили. Вже від самої думки про те, що за цими дверима немає виходу, біжить мороз по шкірі й лізе в голову приказка про тюрму і суму, від яких народна мудрість зарікатися не радить. Усе решта — звичайний фабричний антураж. Жінки одягнуті не в чорну, як очікувалося, а синю робу, на обличчях — не святковий, але й не траурний макіяж, у кожної свій шматок роботи у вигляді заготовок для паперових пакетиків та коробочок.

Праця тут — не лише порятунок від безпросвітної нудьги, а й спосіб забезпечити собі більш–менш людські умови існування. Директор колонії Іван Первушкін каже, що якихось сім–вісім років тому меню виправних закладів вражало своєю бідністю. Сьогодні стало краще, але на товари першої необхідності жінки мусять заробляти собі самі. Той же пральний порошок, зубну пасту чи шампунь купують власним коштом. Можуть собі дозволити і розкіш у вигляді цукерок та печива. «Балує» себе солодощами переважно молодь. Старші жінки, за словами продавця Антоніни Ужченко, заощадливіші й люблять робити запаси більш тривіальних продуктів — чаю, цукру, мила. «Довічницям» приносять замовлений товар просто в камери. Решта засуджених ходить за покупками до тамтешньої крамниці у компанії працівників колонії та бухгалтера, яка допомагає розплатитися через картки — зароблені гроші жінкам на руки не видають.

«Тюремний» магазин нагадує звичайну бакалійну лавку, де є потроху всього, зокрема й полиці з м’якими іграшками. Погляд чомусь зупиняється на жилетці, зв’язаній явно для дитини. Очевидний стимул потурбуватися про малюка, який, можливо, чекає когось на волі.

Здається неймовірним, але жінки, які отримали «по максимуму», живуть у кращих побутових умовах, ніж решта колоністок: камери по дві–три–чотири особи, санвузол, телевізор, сусідок добирає психолог за сумісністю характерів. Але позаздрити цьому комфорту складно. Уже сама думка про те, що ти тут можеш залишитися назавжди, доводить до відчаю. Втішають себе надією. «Усі ми мріємо перейти «на термін», — каже Світлана Миссан, яку звинуватили в організації вбивства. — Нехай і тривалий, але конкретний». Мріють не даремно. За словами начальника управління організаційно–аналітичної роботи Держдепартаменту з питань виконання покарань Леоніда Суботенка, нині у Верховній Раді є законопроект, що надає «довічним» в’язням можливість вийти на волю через певний час. У багатьох країнах світу така практика існує давно. У Канаді, скажімо, мінімальний термін, після якого може бути розглянуто питання про дострокове звільнення, становить десять років. При скоєнні особливо тяжких злочинів — 25. У Швеції обов’язковими для «відсидки» є дев’ять років, в Англії та Уельсі — 14,4, у Франції — 18, в Італії — 21. Україна, зрештою, теж наслідуватиме їхній приклад. Щоправда, коли — невідомо.

Світло в кінці тунелю потрібне засудженим і для того, щоб не втратити близьких. Лише у в’язниці відкривається найсумніша істина: ти існуєш для рідних доти, поки перебуваєш із ними поруч. Зберігати вірність людині, яка, може, ніколи й не повернеться, доволі складно. Навіть діти можуть вирости без думки про те, що на світі десь є їхня мати чи батько. Психолог колонії Олександра Погудіна каже, що засуджені мають багато емоційно–душевних проблем. Але найтяжче їм пережити ту гірку обставину, що з кожним роком листи на їхню адресу приходять усе рідше, потім перевтілюються у суху відписку і зрештою зникають назавжди. Ти ніби ще є, але це вже мало кого цікавить.

На крутих віражах долі

Суворий інструктаж перед початком зустрічі був зайвою пересторогою. Жінки охоче пішли на контакт. І не тільки тому, що втомилися від товариства одна одної й воліють поговорити ще бодай з кимось. Телекамери для кількох засуджених стали доброю нагодою заявити про те, що до колонії потрапили за чужі гріхи, оскільки ні слідчі, ні судові інстанції не захотіли ретельно розібратися у їхній справі.

Світлана Миссан каже, що її з двома синами (хлопцям дали 14 та 6 років) звинуватили у вбивстві чоловіка та жінки, з якими ті багато років товаришували «і жили душа в душу». Мотив — помста. Дім Світлани два роки тому хтось пограбував. Крадіїв так і не знайшли. Проте, коли загинули ті двоє, слідчі припустили, що злодюжками могли бути покійні, а Світлана про це здогадалася і організувала розправу.

«Ми не робили цього, — обливаючись сльозами, говорить жінка, — але жоден суд не захотів розібратися в усьому детально. Нам навіть не дали сказати й слова. Тепер уся надія на Європу». Можливо, вигадує? А якщо ні? Наша сувора дійсність переповнена історіями, коли на людей вішали все, що можна повісити, силою змушуючи відповісти за чужі гріхи. Недавня гучна справа дніпропетровського маніяка, за вбивства якого й понині розплачуються невинні люди, тому переконливий доказ.

Є серед засуджених і жінки, які, попри все, не втрачають бадьорості духу. «Умови людські, годують добре, — викладає свою смиренну філософію вже немолода Валентина Молчанова. — По телевізору дивишся і навіть шкода іноді стає людей. Роботи немає, в якихось розвалюхах живуть, без світла та води. Жах! Люди добрі, кому погано на волі, приходьте до нас. Я сюди потрапила — і не шкодую».

Жарти жартами, але правда життя така, що цього року в Україні 108 ув’язнених відмовилися вийти з колоній достроково через помилування і вирішили досидіти свій термін до кінця. Причини різні, головна з яких — немає перспективи знайти роботу і більш ніж очевидна вірогідність спійматися на гарячому знову. Голод — не тітка, від нього нікуди не втечеш.

Тюрма — не санаторій, але...

Було б наївно розраховувати на те, що в країні, де більшість законослухняних громадян ледве зводить кінці з кінцями, засуджені почувалися б як на курорті. Але навіть у нас умови їх утримання потроху таки змінюються. «Ще порівняно недавно тут було щось страшне. Навіть згадувати не хочу, — пригадує Лариса Мерук, яка відбула чотири роки покарання з дев’яти на тій частині зони, що здається більш вільною. — А тепер нормально. Якби не економічна криза, було б узагалі терпимо. А так мало замовлень і відповідно грошей».

Роботи справді поменшало на всіх виробничих дільницях Качанівської колонії, де жінки шиють одяг і мішки та виготовляють будматеріали. У результаті й без того скромна зарплата в 500—600 гривень скоротилася більш ніж удвічі. З цієї ж причини поменшало коштів, які вдається заробити на «підтягування» казарм до європейських стандартів. Наразі реконструкцію вдалося провести лише на двох поверхах, де тепер мешкає трохи більше 200 осіб із 722 засуджених. Кімнати на п’ять—дев’ять осіб із санвузлом, новими ліжками та білосніжними простирадлами чимось нагадують «апартаменти» пристойної клініки. А по той бік нового комфорту жінки й далі живуть поки що по–старому: величезне помешкання на півсотні людей, де ти увесь час мов на долоні й фактично не маєш власного кутка, і так роками.

Після замкненого простору помешкання для «довічниць», решта зони здається цілком придатною для життя або принаймні терпимою. Але не надовго. Дуже швидко помічаєш, що в’язні тут ходять лише під конвоєм, живуть в умовах суворих правил (день працюєш, увечері навчаєшся) і справді позбавлені найголовнішого — свободи. Її не замінить ніщо. Свідоцтво про закінчення середньої школи і ПТУ, які видають без посилання на адресу навчального закладу — слабка компенсація за пережите, хоча й служить чимось на зразок путівки у майбутнє життя.

У самому ж житті все має конкретну ціну. За неприпустимі помилки розплачуватися найважче.