Нема такої партії!

День праці, або, як ми звикли з часів СРСР, Міжнародної солідарності трудящих, завтра відзначатимуть понад 140 країн світу. У більшості з них 1 Травня – не так свято радощів від зайвої нагоди випити чи посадити картоплю, як привід для серйозної розмови трударів із владою. У суспільствах „прогнилого капіталізму” Першотравень відданий на відкуп профспілкам, які в нелегкі для робітничого люду часи – от як у нинішній кризовий період – здатні вивести на вулиці сотні тисяч обурених демонстрантів. У Радянському Союзі 1 Травня відзначали як свято політичне. Оскільки скаржитися на „свою” ж („робітників і селян”) ладу трудящому народу не випадало, багаточисельні демонстрації були покликані засвідчити повну підтримку масами курсу партії та висловити солідарність із пригнобленим пролетаріатом капіталістичного Заходу.
Незалежній Україні ось-ось стукне 18, вона давно вже не йменує себе соціалістичною і розвернула курс на капіталізм, але від звички відзначати Першотравень по-політичному так і не відійшла. От хіба що замість створювати за рознарядкою масовку на демонстраціях під червоними прапорами й гаслами „Мир. Труд. Май”, більшість трудящих одразу ж прямує на „маївки” в сучасному розумінні цього слова. Серед тих же, хто таки опиняється на вулицях із прапорами і плакатами в руках, про реальне проліпшення умов праці думають хіба одиниці. Бо традиційні організатори першотравневих акцій – комуністи, соціалісти та навіть ті організації, які йменують себе профспілками, - переслідують зовсім іншу мету: нагадати виборцям про себе і своїх політичних патронів. Пенсіонери, розбавлені новітніми піонерами з галстуками на шиях і буржуазними „мобілками”  кишенях; бабусі-шанувальниці призабутої „нашої Наташі”; „шаровики”, охочі послухати обіцяні Федерацією профспілок концерти; звезені за старою доброю рознарядкою прихильники Партії регіонів (з огляду на нинішні політичні симпатії ФПУ) – навряд чи цей контингент здатний домогтися від влади й працедавців захисту прав трударів. Та й мета в нього інша – святкувати й насолоджуватися власною політичною риторикою, а не повставати й вимагати. Хоча, здавалося б, коли ж тим трудящим і солідаризуватися по-справжньому, як не під час кризи...

                                              На кого труд

Як повідомили у Головному управлінні внутрішньої політики Київської міськ­держадміністрації, станом на вчора заявки на проведення масових акцій у центрі столиці 1 травня подали три партії, чотири громадські організації та п’ять ініціативних груп громадян. Компартія обіцяє провести за традиційним маршрутом від Арсенальної площі через Бессарабку й пам’ятник Леніну 7 тисяч демонстрантів, Прогресивна соціалістична партія — 3 тисячі, партія «Справедливість» — 1,5 тисячі. Дуже сумнівно, що названим політичним силам вдасться зібрати бодай половину від заявленої кількості «солідарних», ну а «трудящих», з огляду на вік прихильників КПУ й ПСПУ Наталії Вітренко, серед них буде й того менше.

Але ці хоч якось про Першотравень згадують. Тоді як інші політичні сили, що позиціонують себе як захисників робітників та іншого трудового народу, в День праці у кращому разі відзначаються кількома прапорами на мітингах. А в гіршому — «дбають» про «підзахисних» так само, як це робили б грипозні свині — себто чхати на них хотіли. Звісно, окрім тих нетривалих періодів, коли трудящі перетворюються на електорат.

Політичних партій, у назві яких фігурує слово «труд», у Міністерстві юстиції зареєстровано п’ять. Всеукраїнську партію трудящих очолює Мирослав Якібчук, за сумісництвом — голова Національного форуму профспілок України. Відтак долею робітників і їм подібних ця політична сила так–сяк переймається, хоч противники й закидають Якібчукові те, що сам він є крупним підприємцем, а організовані ним політична та профспілкова організації працюють на олігархів, близьких до інших потужних партій. Утім цей закид, на жаль, можна адресувати чи не всім українським профспілкам.

Трудовій партії України на чолі з сином покійного «батька Конституції» Михайла Сироти Дмитром зараз не до першотравневих демонстрацій. За інформацією газети «Коммєрсант–Україна», вона саме готується обрати головою Сергія Тигіпка — потенційного «нетехнічного» кандидата у президенти. Пан Сергій, який заради допомоги уряду Юлії Тимошенко знову повертається в політику, свого часу вів уперед іншу «профільну» для 1 травня партію — «Трудову Україну». Але у 2003 році очолив Нацбанк і був змушений скласти партійні повноваження.

Ще в Україні існують Партія труда (голова — Андрій Комарович) та політична партія «Народно–трудовий союз України», яку очолює народний депутат ІІІ й ІV скликань ВР Микола Песоцький. Згадок про першу у пресі фактично немає, а друга відзначається активністю — зокрема й ксенофобськими рекламними щитами — переважно на Луганщині, звідки походить її лідер.

Не бракує в переліку Мін’юсту й сил із гучним визначенням «комуністична»: окрім «симоненківської», це ще КПУ(оновлена) та Компартія робітників і селян, у яких головують, відповідно, Михайло Савенко та Олександр Яковенко. Обидві вони, як переконані у «справжній» КПУ, були створені винятково з метою відтягувати голоси в Симоненка під час виборів, а тому, природно, особливою активністю в інший період не відзначаються.

Соціалістична партія Олександра Мороза, опинившись поза парламентом, дещо збавила оберти. В офісі СПУ «УМ» учора пообіцяли дати відповідь про можливість участі соціалістів у першотравневих мітингах, але так і не дали. Мабуть, участі й не буде.

Партія «Соціалістична Україна» (лідер — Володимир Гошовський) зареєстрована у Харкові, але й там її діяльності не видно.

Соціал–демократичних партій, які в Україні вважають себе лівими й відтак повинні захищати інтереси трудового класу, є п’ять. Завжди далека від народу СДПУ(об’єднана), яку зараз очолює Юрій Загородній, після відходу в тінь Віктора Медведчука втратила свій блиск і розмах. Українська соціал–демократична партія входить до Блоку Тимошенко, а її лідер, зять голови Верховного Суду Василя Онопенка Євген Корнійчук, працює заступником міністра юстиції, тож вимагати в уряду заборговану зарплату для робітників не збирається. Ще є СДПУ під головуванням Юрія Буздугана, якій для розмаху бракує фінансових та організаційних можливостей, і такий собі «Соціал–демократичний союз» (голова — Олександр Клюс).

Профспілки по–українському: «кишенькові» й сваряться

Ну і, нарешті, про безпосередніх першотравневих «іменинників» — профспілки. Їх багато, і дрібніші галузеві об’єднуються у великі асоціації. Як ті, так і інші конфліктують між собою, сперечаючись за те, хто «справжніший»: «білі» профспілки звинувачують утворені на противагу їм громадські об’єднання в тому, що вони куплені й продажні, а ті, у свою чергу, закидають «офіційним» утворенням, що замість захищати інтереси трудящих вони дбають лише про інтереси своїх політичних та фінансових патронів. І справді, «кишенькову» профспілку має за честь утримувати ледве не кожна солідна партія. Головного ж профспілкового монстра — Федерацію профспілок України — вже давно підім’яла під себе Партія регіонів, народними депутатами від якої зараз є й колишній голова ФПУ Олександр Стоян, і нинішній — Василь Хара.

Тож якщо завтра на майдані Незалежності та інших площах українських міст під егідою ФПУ й зберуться заявлені на демонстрацію кільканадцять тисяч осіб, то навряд чи заради досягнення якогось захисту трудових прав. Хоча колишній комуніст Хара гучно пообіцяв «повернути 1 Травня його статус — свята профспілок» — і «привернути увагу влади до проблем простих трудящих».

Тим самим погрожує зайнятися і Національний форум профспілок на чолі з Якібчуком. Він на тому ж місці й у той же час проводитиме всеукраїнську акцію «Стіна правди». За словами голови НФПУ, на стіні цій кожен зможе написати «те, що думає про владу та про свої проблеми». Будемо сподіватися, що профспілкові демонстра\нти, яких на столичному майдані разом може зібратися до 25 тисяч, не посваряться. Адже святкового концерту однаково вистачить на всіх.

Хто йде на зміну?

Хоч багато молодих українців є робітниками, мало хто з них усвідомлює свою «місію в історії». Тому на 1 Травня молодь солідарно піде радше на природу, ніж на демонстрації.

В Україні зовсім небагато молодіжних рухів, які позиціонувалися б як робітничі. З–поміж них варто відзначити «тусівку» «Нові ліві», яка об’єднує численні дрібні групи молодих людей, що намагаються переосмислити соціалістичні ідеї не в радянсько–догматичному, а в європейському ключі, вдихнути в них життя. Інтернет–сторінка «Нових лівих» — досить глибокий дискусійний майданчик на тему, зокрема, і профспілок та захисту прав робітників. Практично ніхто з його учасників не працює «біля верстата» — це здебільшого молоді інтелектуали, журналісти чи викладачі ВНЗ. Вони багато теоретизують, але є «занадто далекими від народу».

Спробою до нього наблизитися стала організація профспілки «Захист праці» — альтернативної до офіційних профспілок, діяльність яких часто зводиться до роздачі подарунків для дітей їхніх членів і збору коштів на поховання померлих. Учасники «Захисту праці» взялися за розробку колективних договорів на своїх підприємствах, і ця діяльність показала, наскільки неготове українське суспільство до цивілізованих трудових відносин.

Як приклад такої альтернативної профспілкової діяльності варто відзначити справу Володимира Дем’яна, електрика одного із супермаркетів мережі «Метро кеш енд керрі» та голови профспілкової організації «Захист праці» на підприємстві. Після того, як Дем’ян представив керівництву на підпис перші дві глави трудової угоди, його звільнили. «Захист праці» є членом міжнародної організації профспілок ЮНІ, тож справа Володимира Дем’яна вийшла на міжнародний рівень: у Києві зустрілися представники керівництва «Метро» з Німеччини та Ольга Виноградова, представниця регіонального офісу ЮНІ в Москві. Домовилися, що Дем’яна на роботі поновлять за умови дальшого нерозголошення конфлікту.

* * *

З протилежного, ультраправого, молодіжного крила вирізняється Українська націонал–трудова партія, яка «проголошує свою тотожність поняттю правого (національного) соціалізму». Аби було краще зрозуміло, про що йдеться: з УНТП асоціюють себе більшість київських неонацистів–скінхедів. Їхні вимоги навдивовижу подібні до вимог лівих: «скасування нетрудових і легких прибутків, ліквідація лихварства, націоналізація, розподіл прибутків, земельна реформа». Іншим є значення, яке вкладають націонал–трудовики в поняття соціалізм: «Соціалізм — це вольове рішення, зроблене на користь народної спільноти», а народ — це «спільнота расова». В організації профспілкового руху УНТП помічена не була. Оскільки основна загроза, на думку учасників руху, — це нелегальна міграція і засилля «інородців», то дії «націонал–трудовиків» зазвичай спрямовані саме на «неарійців».

...Більшість молодіжних організацій займається «модними» речами: громадянським суспільством, правовою допомогою, культурними проектами тощо — на все це можна при бажанні «пробити» західний грант. На розвиток же профспілкового руху, який і є суттю першотравневого свята, ніхто грошей не дасть. Тому профспілка — річ невигідна...

День праці, або, як ми звикли з часів СРСР, Міжнародної солідарності трудящих, завтра відзначатимуть понад 140 країн світу. У більшості з них 1 Тавня — не так свято радощів від зайвої нагоди випити чи посадити картоплю, як привід для серйозної розмови трударів із владою. У суспільствах «прогнилого капіталізму» Першотравень відданий на відкуп профспілкам, які в нелегкі для робітничого люду часи — от як у нинішній кризовий період — здатні вивести на вулиці сотні тисяч обурених демонстрантів. У Радянському Союзі 1 Травня відзначали як свято політичне. Оскільки скаржитися на «свою» ж («робітників та селян») владу трудящому народу не випадало, багаточисельні демонстрації були покликані засвідчити повну підтримку масами курсу партії та висловити солідарність із пригнобленим пролетаріатом капіталістичного Заходу.

Незалежній Україні ось–ось стукне 18, вона давно вже не йменує себе соціалістичною і розвернула курс на капіталізм, але від звички відзначати Першотравень по–політичному так і не відійшла. От хіба що, замість створювати за рознарядкою масовку на демонстраціях під червоними прапорами й гаслами «Мир. Труд. Май», більшість трудящих одразу ж прямує на «маївки» в сучасному розумінні цього слова. Серед тих же, хто таки опиняється на вулицях із прапорами й плакатами в руках, про реальне поліпшення умов праці й оплати думають хіба одиниці. Бо традиційні організатори першотравневих акцій — комуністи, соціалісти та навіть ті організації, які йменують себе профспілками, — переслідують зовсім іншу мету: нагадати виборцям про себе і своїх політичних патронів. Пенсіонери, розбавлені новітніми піонерами з галстуками на шиях і буржуазними «мобілками» в кишенях; бабусі–шанувальниці призабутої «нашої Наташі»; «шаровики», охочі послухати обіцяні Федерацією профспілок концерти; звезені за старою доброю рознарядкою прихильники Партії регіонів (з огляду на нинішні політичні симпатії ФПУ) — навряд чи цей контингент здатний домогтися від влади й працедавців захисту прав трударів. Та й мета в нього інша — святкувати й насолоджуватися власною політичною риторикою, а не повставати й вимагати. Хоча, здавалося б, коли ж тим трудящим і солідаризуватися по–справжньому, як не під час кризи...

КОМЕНТАР З ПРИВОДУ

Чи має лівий рух перспективу в Україні?

Віктор Небоженко, політолог:

— У світі ліві ідеї зараз дуже модні. В Україні, де фактично немає елементів стримування дикого капіталізму, лівий рух мав би користуватися ще більшою популярністю. Єдине, що його стримує, — це те, що ця ніша зайнята старими комуністами і комсомольцями, які перетворили ліву ідею на секонд–хенд. Але на зміну їм неодмінно прийдуть нові, молоді прихильники соціалістичного руху.

Один політик якось мені сказав: «Ліві партії відімруть, коли відійдуть нинішні пенсіонери». Та це хибна думка. Адже ліва ідея виникає не з пенсійним віком, а через брак соціальної справедливості. І щойно молодь зрозуміє, що в неї немає роботи, перспектив, як ліва ідея привабить масу народу. Тоді, безперечно, такі партії будуть на вістрі популярності. Але це буде ще не скоро — потрібно, щоб минуло ціле покоління. Бо з нинішньою кризою такі речі не пов’язані, вони значно глобальніші.