Обережно — миротворці!

У той час, як НАТО та ООН використовують миротворчі контингенти для замирення в місцях збройних конфліктів, росіяни освоїли зворотну технологію: створювати конфлікти, а потім вводити туди власний військовий контингент. Ця карикатура на миротворчість безвідмовно спрацьовує на теренах колишнього СРСР, які рясніють замороженими, потенційними і латентними міжетнічними конфліктами. І поки український уряд відсунув безпеку країни на десятий план, «миротворці» підкрадаються все ближче...

Південна Осетія

Далекосяжні наслідки із, м’яко кажучи, союзу Росії, Абхазії та Південної Осетії проти Грузії проявились нещодавно, коли з’ясувалася кількість, якість і тривалість присутності російських військ у цих краях на майбутнє. Очевидно, поділяючи любов російських солдатів до «МакДоналдса», лідери сепаратистських утворень виставили строки перебування російських військових баз і зробили їх схожими на цінники у «фаст–фуді»: Південна Осетія — 99 років, Абхазія — 49. У столиці Південної Осетії — Цхінвалі, а також біля населеного пункту Джава на її півночі розмістять не лише підрозділи 693–ї мотострілецької бригади ЗС РФ, а й прикордонний пункт ФСБ. На будівництво пунктів базування військ в Осетії виділять 5–6 мільярдів рублів, які підуть не тільки і не стільки на зведення казарм і житла, а й на прокладення гірських доріг до Росії: як відомо, зараз потрапити з Росії до Південної Осетії можна лише через Рокський тунель. якби під час п’ятиденної війни грузини його заблокували, вони «закоркували» б і російські війська, не давши їм прийти на допомогу сепаратистам з Осетії. Проте історія не знає умовного способу, а росіяни досвід урахували: нова запасна дорога, яку збудують через Мамісонську ущелину, має гарантувати, «в разі чого», своєчасне і не таке екстремальне перекидання основних частин російського війська з Північнокавказького військового округу до Південної Осетії (читай — Грузії).

Абхазія

На відміну від осетинів, які «застовбили» собі російські бази на століття, Абхазія погодилася «лише» на півстоліття — 49 років. Вона прийме в себе авіабазу в Гудауті та військово–морську базу в Очамчирі. Тут розміститься 131–ша мотострілецька бригада Північнокавказького військового округу РФ — разом — 3,8 тисячі людей. Це обійдеться росіянам дешевше, ніж бази в ПО, адже в Гудауті військово–повітряна база була ще за радянських часів. Уже зараз залізницею сюди доправляють новітні засоби протиповітряної оборони, хоч грузинськими ВПС зараз мало кого налякаєш, хіба що плани кремлівського генералітету — далекосяжніші. Обладнання всіх російських баз у ПО та Абхазії обіцяють закінчити до кінця року. Прикордонну службу на межі республік із Грузією нестимуть також (лише?) російські прикордонники, тобто ФСБ. Біля причалів нової бази в Очамчирі стоятимуть кілька бойових кораблів ЧФ РФ, які патрулюватимуть «морський кордон» Абхазії, а також десять кораблів ВМС Абхазії, щедро подарованих їй Росією. Президент Абхазії Сєргєй Багапш уже «у грі»: як новий сателіт Москви, засудив майбутні травневі військові навчання у Грузії під егідою НАТО «Кооперейтів Лонгбоу», заявивши, що збройні сили Абхазії проведуть власне навчання у відповідь. Знаючи «розхристаність і коливання» в цих так званих ЗС, цілком можна чекати провокацій у стилі недавнього обстрілу кортежу президента Польщі Леха Качинського під час його візиту до Грузії.

Придністров’я

На початку квітня цього року невизнана Придністровська Молдавська Республіка звернулася до України з проханням погодити збільшення чисельності російських миротворців на своїй території від 500 до 2500 осіб. Передбачається, що новоприбулий контингент міг би мати бойові вертольоти Мі–8 та Мі–24. Як повідомляє проросійське одеське інтернет–видання «ОРД–ЮА», підрозділи миротворців уже сформовані на базі 76–ї псковської десантно–штурмової дивізії.

Фактично, якщо інформація відповідає дійсності, це означатиме, що Росія планує розмістити на кордоні України повноцінну десантно–штурмову бригаду. Її розташування було б дуже зручним і вигідним: з одного боку, десантно–штурмова бригада, за підтримки ЧФ РФ у будь–який момент могла б узяти владу в Кишиневі, чи просто сильно впливати на політику Молдови, члена конкурентної до Росії організації ГУАМ. З іншого боку, такий контингент на кордоні з Одеською областю був би тим, чим ЧФ є в Криму — опорою проросійських сепаратистських сил на кшталт марковської «Родіни» і просто бандитських кіл в Одесі, адже відомо, що портове місто стало воротами, через які в Україну намагається проникнути російська солнцевська мафія.

«Росія не наважиться»? Так думали і перед вторгненням російських військ до Грузії. Міжнародне співтовариство і західні країни в тупому онімінні спостерігали, як російські танки топчуть міжнародне право. До такого сценарію ніхто не готувався — і у Москві на це розраховували. Тим часом у Придністров’ї є всі «осетинські» передумови. Маріонетковий проросійський уряд, масова роздача російських паспортів. Заворушення в Молдові румунських націоналістів тривало кілька днів, але дало ще один привід Смірнову демонстративно дистанціюватися від Молдови, позиціонуючи себе як лідера спокійної і стабільної сусідньої «держави», в якій «благоденствіє» тримається на придністровському порядку» і може вилитися в чергове «прінуждєніє к міру» всіх і вся.

Україна

Довгоочікувана мрія всіх поборників позаблокового статусу стає реальністю через діяльність російської п’ятої колони в Україні та російської дипломатії — в країнах НАТО. Позаблоковість України — реальність, яку найближчими роками, як виглядає, нічого не похитне. Ті самі поборники, які люблять посилатися на досвід багатомовності в Швейцарії, не поспішають брати приклад із швейцарської позаблоковості, яку забезпечує високопрофесійне військо, озброєне найновішими зразками зброї і техніки. Позаблоковість по–українськи — це безпорадність.

«УМ» неодноразово порушувала тему недофінансування Збройних сил України, через яку обороноздатність країни, особливо цьогоріч — під великим знаком питання. Після того як ЧФ РФ знищив грузинські військово–морські сили, українські ВМС — найслабші на Чорному морі. Більшість кораблів — неходові. Ті, що на ходу — прикордонний великий сторожовий корабель «Гетьман Сагайдачний», великий десантний корабель «Костянтин Ольшанський», корабель управління «Славутич», кілька малих протичовнових кораблів, як то «Луцьк» і «Тернопіль», — не мають основного сучасного корабельного озброєння (протикорабельних ракет), тож можуть бути страшними хіба що для браконьєрів. Усі можливості для модернізації вітчизняних ВМС уряд ігнорує: готовий на 96% ракетний крейсер «Україна», брат–близнюк «Москви» ЧФ РФ, який може прострілювати всю акваторію Чорного моря, не виходячи з бухти, швидше за все, якщо й добудують, то на продаж, американські застарілі фрегати класу «Перрі» купувати відмовилися — дорого і витратно в обслуговуванні, програма новітніх українських корветів застигла на стадії проек­ту: перший із них мали почати будувати цього року, проте при цьогорічному бюджеті ЗСУ це неможливо. Як же забезпечувати позаблоковість, тобто готовність самооборонятися на всі боки, із найслабшими ВМС, будучи буфером між застиглим Північноатлантичним Альянсом та все агресивнішою останнім часом російською «миротворчістю»?

Спікер Верховної Ради Володимир Литвин, відомий прихильник «золотої середини» в усьому, практично озвучив нещодавно думку, як видається, більшості депутатів та урядовців: «Чорноморський флот Росії повинен виконувати функції захисту українських водних кордонів, виступати одним із гарантів безпеки України, — заявив Голова ВР, — Росії вигідно продовжити терміни перебування, Україні вигідно мати фактор безпеки, але спочатку необхідно перейти на цивілізовану плату за оренду». От і вся «позаблоковість». За такою логікою, ЗСУ можна розпускати, а російську десантно–штурмову бригаду розміщувати не в Тирасполі, а в Києві. Однак ця позиція буде лише сильнішою до 2017 року — року закінчення законного строку перебування ЧФ РФ у Севастополі. Це не просте «проросійство», це розрахунок «навіщо платити більше»: у побудову сильного флоту треба вкласти мільйони доларів, а з росіян можна «скосити» і заодно перекласти на них одну з головних функцій держави — захист своїх кордонів.

Якщо переможе логіка Литвина, то, як показує досвід, наступна угода передбачатиме не тимчасові, а вже історичні строки базування ЧФ, і потенційно може стати другою Переяславською. Ми ж «не якась там Осетія», і витрачатися на таку дрібницю, як оборона, не хочемо, то чому б не залишити в себе ЧФ РФ на 299 років, віддавши йому ще й Одесу — другий головний напрямок оборони України з моря?

Жарти жартами, але наразі історія дає «позаблоковій» Україні шанс визначитися, а незабаром — визначить за неї сама. Оборонне і геополітичне значення ВМСУ зростає. І від того, чи зрозуміють українські політики уроки найближчих сусідів, залежить, чи збереже наша країна незалежність, чи стане черговим плацдармом для російських намагань відновлення імперії.