Потрійний підтекст

Декларація про модернізацію української газотранспортної системи, яку в понеділок підписали не лише представники Єврокомісії, а й керівництво найбільших світових міжнародних банківських структур, має навіть не подвійне, а потрійне дно. Так принаймні вважають західні експерти.

«Найкраще підготовлений спектакль — це той, що видається суцільною імпровізацією», — казав один із найкращих середньовічних дипломатів кардинал Рішельє. Сучасні політики, схоже, не забули методів «сірого кардинала». Саміт Європейської Народної партії в Брюсселі, що відбувся 23 березня, тримав напругу зовнішніх спостерігачів до самого закриття. Ефект несподіванки, імовірність сюрпризу, відсутність прогнозованого результату... Всі ці складові дозволили ввести в дію чітко спланований сценарій. А саме — розставити акценти нової схеми газотранспортних відносин у Європі так, аби вона відносно влаштовувала всі зацікавлені сторони процесу.

Насправді експерти з енергетичних питань, які консультують і Єврокомісію, і міжнародні фінансові інституції, щонайменше за тиждень до події знали, що Україна матиме підтримку ЄС. Формат уточнювався, умови узгоджувалися, нюанси інтенсивно прописувалися. Але найбільшим аргументом, згідно з інформацією, отриманою від представників французьких фінансових кіл, став острах дефолту однієї з найбільших у Європі держав. Імовірний обвал фінансової системи України на тлі тривалої внутрішньополітичної кризи міг добре засипати уламками не лише Східну, а й Західну Європу. На політичному рівні, отже, назрів час того «позитивного сигналу від ЄС», на який чекали українські політики ще з часів Помаранчевої революції.

У статті про брюссельську енергетичну конференцію «Україна—ЄС» часопис «Монд» від 24 березня каже про «тонкі змагання за вплив», що призвели до нібито несподіваного для Росії результату. Відносну тривалість підготовки фінального документа підтверджують й інші джерела. Тому сцена з грюканням дверима та гучними заявами російського міністра Сергія Шматка видається майже переконливою... але не спонтанною.

У Брюсселі розповідають, що організатори заходу до останньої хвилини не знали, чи приїдуть росіяни — міністр енергетики Сергій Шматко та заступник голови правління «Газпрому» Валерій Голубєв. У Москві визначалися зі стратегією, бо на сто відсотків знали, що на першому етапі модернізації українських газотранспортних систем їхню участь не передбачено.

Виробництво газу має значно повільніші цикли та терміни, ніж, скажімо, видобуток нафти або вугілля. Довгострокові домовленості тут мають вирішальне значення. Коли не йдеться про скраплений газ, який можна транспортувати танкерами, змінити схему споживання в принципі не можливо. Росія ж постачає природний газ на Захід саме по трубах, найпоширенішим способом. Збудувати нові газогони — довго й дорого, а в умовах кризи — дуже дорого. Тому в Європейському Союзі не надто захвилювалися через погрози Володимира Путіна «пошукати нові ринки збуту» для російського газу. Аби поставити до дії нову інфраструктуру під нові проекти, Росії знадобилися б роки. А гроші від продажу блакитного палива Москві потрібні зараз — вони формують третину дер­жавного бюджету РФ.

«Путін бряцає зброєю на публіку, коли погрожує передивитися умови постачання газу на Захід, — вважає французький соціолог Ніколя Баре. — У Росії немає технічної можливості різко переорієнтуватися на нові ринки. Заяви про те, що можливі нові збої з постачанням, тільки грають на імідж Москви як ненадійного, примхливого партнера. Росія дещо перестаралася із залякуванням західного споживача».

Прагматичні європейці розрахували, що на короткий та навіть середній термін усі учасники процесу — Росія, Україна, держави Європейського Союзу — приречені на співпрацю. Це дозволило комісару з енергетичних питань ЄС Андрісу Пієбалгсу поблажливо зазначити щодо заяв Шматка: «То минеться». Переконливими видаються також цифри. Якщо на модернізацію українських ГТС треба до трьох мільярдів доларів, то лише на побудову Південного потоку, який обминав би Україну, — 25 мільярдів.

У Брюсселі не люблять силового тиску, до якого в січні вдалася Москва, аби, використовуючи непорозуміння з Україною, просунути фінансування своїх нових газопроводів Північний та Південний потік. Отже, обіцянка співпраці в модернізації української ГТС має для Європи потрійний сенс. Не дозволити так легко брати в силові лещата власний ринок — то перше. Уникнути фінансового й політичного колапсу на власному кордоні, в Україні, насамперед, щоб захистити власний політичний та енергетичний комфорт, — то друге. І третє — спробувати «на смак та дотик» реальну співпрацю з Україною, відтестувати здатність цієї країни інтегруватися до Європейського енергетичного співтовариства. Бо час українських політиків, яким у голові самі президентські вибори, колись мине. А закуплене за європейські кредити європейське устаткування стоятиме десятиріччями й потребуватиме обслуговування й запасних частин.

Алла Лазарєва,
журналіст