Тетяна Лазарєва: Нікому не побажала б мати тренером чоловіка

Минулих вихідних у столичному Палаці спорту відбувся традиційний Міжнародний турнір, присвячений видатним українським борцям. Господарі тріумфували в більшості вагових категорій. Торік же серед представниць прекрасної статі ці змагання виграла лише одна українка — Тетяна Лазарєва у вазі до 55 кг (на нинішньому турнірі вона не виступала через травму). У київському фіналі–2008 донеччанка здолала свою основну суперницю на внутрішній арені — львів’янку Наталію Синишин. Утім, минуло три місяці, й Лазарєва поступилася Синишин у головній сутичці року. Поразка на чемпіонаті України в Одесі коштувала Тетяні місця в олімпійській збірній. Власне, через ту невдачу 2008 рік вона сприймає неоднозначно. Програш путівки до Пекіна затьмарив і «бронзу» чемпіонату Європи в фінському Тампере, й «срібло» чемпіонату світу в Токіо.

«Якщо забагато захоплюватися конкурентками, сама не досягнеш нічого»

— Тетяно, срібна нагорода світового форуму є найвищим досягненням у вашій кар’єрі. Тепер, коли минуло досить часу, щоб проаналізувати той успіх, можете сказати, що це максимум ваших можливостей?

— Звісно, я поступалася досвідом своїй суперниці у фіналі — дворазовій олімпійській чемпіонці, шестиразовій чемпіонці світу японці Саорі Йошиді. Вона — найтитулованіша спортсменка в історії жіночої боротьби. На змаганнях такого високого рівня Саорі не програвала взагалі. Але я б не сказала, що її не можна перемогти, у Йошиди, як і в будь–кого, також є слабкі місця. Якщо правильно підготуватися, підійти до змагань у належній формі, то немає нічого неможливого.

— Відомо, що у фіналі чемпіонату світу ви боролися з травмою...

— Так, причому розрив бічних зв’язок отримала саме в ході вирішальної сутички. Мабуть, це теж одна з причин моєї поразки. До фіналу пошкоджень у мене не було, тому й суперниць за попередніми стадіями проходила впевнено.

— Головний тренер збірної Володимир Євонов казав, що Йошида діє на суперниць, наче удав на кролика...

— Не думаю. Мене Саорі так точно не загіпнотизувала. Та й магія імені на мене особливо не подіяла. У нашому виді спорту титулованих спортсменок багато. Якщо почнеш захоплюватися величчю кожної, то сама не досягнеш абсолютно нічого.

Усі ми люди, однаково збудовані, у всіх нас рівні можливості. Просто хтось готовий краще фізично, хтось переважає в техніці, хтось перемагає на морально–вольових якостях. Але все це — наживне.

—  Тим паче за стільки років суперниці могли добре вивчити Йошиду. Чи не так?

— Мабуть, ви хочете дізнатися, в чому таємниця переваги японки? Найперше — висока майстерність. Можливо, дається взнаки система японської підготовки — тренуватися вони починають із трьох (!) років. Певне, саме тому представниці цієї країни в боротьбі так ідеально координовані.

«На Олімпіаді вболівала за суперницю, яка забрала в мене квиток до Пекіна»

— Ви не потрапили на головний старт чотириріччя — Олімпійські ігри, але все ж поїхали потім на чемпіонат світу. Складно було себе налаштувати на боротьбу?

— Дійсно, не потрапивши до олімпійської збірної України, я отримала серйозну психологічну травму. Адже після народження дитини в спорт я повернулася з єдиною метою — пробитися до Пекіна й виграти там медаль.

Прикро, що ліцензію на Ігри для команди я завоювала на чемпіонаті світу 2007 року, але на національному відборі — чемпіонаті України — програла Наталії Синишин. Вийшло, що свій квиток до Китаю подарувала головній конкурентці .

— Але Синишин — майстерна й титулована борчиня. Не могли ж ви її недооцінити?

— Безумовно. Просто так вийшло... Тоді я переживала складний період — накопичилася втома, а часу на відновлення не було. Я вже повним ходом готувалася до Олімпійських ігор, тож якраз під час чемпіонату України в мене трапився, можна навіть сказати, очікуваний спад спортивних кондицій.

— Не вважаєте, що стали жертвою необ’єктивного відбору?

— Важко триматися на піку форми впродовж усього року. У 2007–му ми змагалися за путівки на Олімпіаду, через це напруження було колосальним. На жаль, часу на відпочинок зовсім не знайшлося ані тоді, ані в 2008–му. Спочатку чемпіонат Європи, потім та сама першість країни. Спад був об’єктивним. Шкода, що він настав у той момент, коли треба було проявити найкращі здібності.

— Синишин у Пекіні поступилася вже в стартовій сутичці американці Мерсі ван Дасен, яку ви легко перемогли на чемпіонаті світу роком раніше...

— Повторюся, це боротьба — тут багато чого залежить від готовності спортсмена в конкретний проміжок часу. У Пекіні зірки стали так, що Наталка програла. Складно сказати, як на її місці виглядала б я. Та і з жеребом Синишин не пощастило, адже ван Дасен — сильна борчиня. Утім тоді я всім серцем уболівала за співвітчизницю. Так, ми суперниці, але лише коли сходимося в сутичці. За межами килима — у нас гарні людські стосунки.

— Досада через те, що не потрапили на Олімпіаду–2008 не вбила бажання й далі займатися боротьбою?

— Ні, я хочу працювати ще як мінімум чотири роки й виступати на Іграх–2012 у Лондоні. Звичайно, немає гарантії, що в мене все вийде, адже чотири роки — тривалий шлях. Та мета в мене залишається тією ж самою, що й була досі, — виграти олімпійську медаль.

«Спорт у житті сина має бути обов’язково»

— Мабуть, не зламатися у важкі хвилини вам допомагає чоловік Григорій Шепелєв, який є одночасно й вашим особистим тренером?

— Звичайно! Хто, як не чоловік, може знайти слова, які підтримають і втішать? Разом ми вже десять років. Познайомилися, звісно, в тренувальному залі. Тоді Григорій ще сам виступав, але вже починав тренерську діяльність. Тоді ж він і почав працювати зі мною.

— Ви одразу сподобалися один одному чи «спалах» відбувся згодом?

— Зараз і не пригадаю всі подробиці. Адже в шлюбі ми вже вісім років (сміється). У нас якось відразу склалися дружні стосунки, ми добре порозумілися й симпатизували один одному. І любов не забарилася...

— Напевно, ви були не єдиною у групі майбутнього чоловіка. Як відреагували на ваші стосунки дівчата, які тренувалися поруч?

— Заздрощів з їхнього боку не відчувала. Та я й сама нікому не бажаю мати чоловіка й тренера в одній особі.

— Ваші слова нагадали сумну історію спільної роботи легкоатлетів Людмили і Сергія Блонських. Допінговий скандал роз’єднав чоловіка–тренера й дружину–спортсменку. Хоча, наприклад, ті ж представники «королеви спорту» Жанна й Марк Блоки разом досягли високих вершин...

— Справді, під час роботи складних моментів вистачає. Але ми з Григорієм, як бачите, справляємося, терпимо емоції одне одного (усміхається). Коли постійно поруч — і в залі, і вдома, деколи непросто перелаштуватися. У родинному колі практично неможливо забути про боротьбу, а на килимі можуть згадатися домашні клопоти. Інколи буває, що я щось не так роблю на тренуванні, чоловік нервує, а потім усе це переноситься на домашнє спілкування.

— Ви з Григорієм нерідко їздите на збори й змагання. Хто ж займається дитиною?

— Про сина переважно піклується моя мама. Хоча часто ми беремо Сашу з собою на збори — зрозуміло, коли є така можливість. Головний тренер збірної нам не забороняє цього. Утім ми бачимо його все одно рідко. Сумує Саша, сумуємо й ми. Але що вдієш, доводиться терпіти, якщо вже обрали собі таку стезю.

— На тренування, мабуть, також берете сина з собою?

— Так, дуже часто. Він хоч і не розуміє, що мама бореться, але з цікавістю спостерігає за тим, що відбувається навколо. І навіть намагається щось повторювати. Звісно, це не гарантія, що Саша стане борцем — принаймні ми його не збираємося примушувати боротися. Хай сам обирає. Але, вважаю, якийсь спорт у його житті для загального розвитку обов’язково має бути.

— Чи вдалося вам відпочити під час зимової перерви між змаганнями?

— Як сказати... Новий рік зустрічали вдома в сімейному колі. Ми й так часто мандруємо, тож хотілося відпочити серед близьких людей. До того ж, крім занять боротьбою, я ще працюю... в Макіївській п’ятій лікарні інтерн–терапевтом.

— Та невже?

— Так. Хоч би як дивно це здавалося. Раніше, коли ще і вчилася, часу шалено бракувало, адже доводилося і до лікарні постійно ходити, й тренуватися, і про підготовку до іспитів не забувати. Але витримала той важкий період, тож тепер усе виглядає трохи простіше.

— А ваша робота не заважає заняттям спортом?

— Виникала така думка. Але я свідомо обирала такий шлях, тож скаржитися нема на що. Я розуміла, що буде важко, але не уявляла, що настільки.

— Медик — більш звична професія для жінки, ніж боротьба...

— Я народилася в місті Дзержинську, де великого вибору спортивних секцій немає. Мені ж хотілося займатися чимось для власного розвитку. Прийшла в боротьбу пізно — в 15 років, але цей вид спорту мене поступово захопив.

Спочатку я не знала, що боротьба — це обов’язково поламані вуха. Можливо, тоді злякалася б. Коли побачила вуха старших дівчат, дійсно стало якось моторошно. Але потім поламала свої вуха й заспокоїлася (сміється).