Лех та Ярослав Валенси. З таким прізвищем простіше простувати в політику.
Ярослав Валенса — один із найприємніших польських політиків — енергійний, привітний та оптимістичний. І це попри те, що він усе життя несе «хрест синівства». «Син свого батька» щиро визнає: увійти до високої політики йому допомогли не лише власні чесноти, а й «розкрученість політичного бренду «Лех Валенса». Водночас Ярославу вдалося спростувати прислів’я про яблуко, що падає недалеко від яблуні — на відміну від батька, він переконаний ліберал, адже після «Солідарності», вже по часах президентства, Лех Валенса увійшов в історію Польщі як досить авторитарний політик, що не цурався міцного слівця. Останніми роками від «старого» Валенси чи не найбільше діставалося провідникам «Права і справедливості»; через закиди у співпраці з комуністичними спецслужбами він навіть назвав Леха Качинського негідником. Але «молодий» Валенса, будучи членом Сеймового комітету із закордонних справ, не намагається виправдати ані батька, ані нинішнього президента — їхня сварка просто шкодить міжнародному образу Польщі.
— Наскільки важко бути сином такого видатного батька — провідника польської революції і згодом президента Польщі?
— Мені 32 роки, і маю батька впродовж усіх цих років (сміється). Весь цей час він завжди був як не головою, то президентом, екс–президентом чи Нобелівським лауреатом. Якщо чесно, я навіть не знаю, як відповісти. Я просто тішуся, що мій батько — така чудова людина.
— Уточню, чи важко робити політичну кар’єру «в тіні» Леха Валенси, адже напевно спливають і старі образи з боку його соратників, та й прізвище зобов’язує?
— Кожна медаль має дві сторони. Як молодий політик, я мав легкий старт, бо не переживав, знають чи ні люди моє прізвище. Політична марка «Валенса» вже існувала. Завдяки цьому «бренду» я мав полегшений вступ до політики. Водночас люди завжди мене оцінюють крізь призму батька, крізь призму того, що він зробив і чого не зробив. Такою є ціна за полегкість мого політичного старту. Я отримав те, чого не мають молоді політики, — автоматичну впізнаваність за прізвищем. Хоча, з іншого боку, часом мені роблять якісь закиди саме через батька. Але в політиці, як у житті, доводиться приймати і добре, і погане.
— Як ви, член комітету із закордонних справ Сейму, оцінюєте перспективи українського членства в ЄС та НАТО?
— Без України не буде Європи, без України не буде Європейського Союзу. Тільки так. І на цьому крапка. Водночас зараз найбільшим ворогом України є сама Україна. Внутрішні конфлікти, нестабільна політична ситуація — все це не йде на користь. Саме це може привести до влади людей з проросійськими сентиментами, і це не в інтересах ані України, ані Європи. Польща повинна усіляко намагатись поглиблювати співпрацю з Україною. Даруйте за деякий пафос, але Україна справді чудова країна, й українці — чудовий народ. Тож для мене є очевидним — Україна повинна стати членом Європейського Союзу.
— Чи є порозуміння між вашою партією «Громадянська платформа» і партією братів Качинських «Право і справедливість» в «українському питанні»?
— У цьому питанні між нашими партіями немає жодних суперечностей і жодного голосу проти. Обидві партії, які б вони не були різні, в українському питанні говорять одне: Україна — наш друг, наш брат, і ми повинні зробити все, аби Україна могла увійти до НАТО і ЄС. Це, напевно, одна з небагатьох тем, де ми цілком згодні.
— Але як бути зі скептицизмом європейських структур щодо України?
— В євроінтеграції найбільше собі перешкоджає сама Україна. Якщо Україна не буде сприйматися в європейських структурах як вірогідний і надійний партнер, це стримуватиме й інтеграційні процеси. Справді, хотілося б побачити трохи більше стабільності на українській політичній сцені. Але слід визнати, коли Польща поставала чи навіть народжувалась як незалежна держава, ми мали подібні сварки і суперечки, і у нас регулярно були дострокові вибори. Навіть нещодавно ми їх проводили. У дострокових виборах нема нічого катастрофічного. Але скажу однозначно: всі сподіваються, що перед обличчям економічної кризи в Україні врешті дійде як не до консенсусу, то бодай до порозуміння — треба долати реальні проблеми. Не забуваймо — перед нашими країнами спільна мета — проведення Євро–2012. І ми справді повинні добре підготуватися, адже на нас уважно дивиться Європа. Наразі Польща має за плечима двадцять років демократії. Спливе чимало води, доки ми зрозуміємо, як же все має функціонувати правильно. Польща, так само як і Україна, переживає перехідний період. Коли зараз я дивлюся на українську ситуацію, то вона мені нагадує Польщу 90–х років.
— Тобто нинішня Україна — це ПНР з капіталістичним обличчям?
— Щось на кшталт того. Якщо Україна відповідатиме європейським нормативам, яким відповідала десять років тому Польща, — незабаром усе піде нормально. Водночас якщо Польща виглядатиме за десять років ліпше, ніж зараз, це означатиме, що і в нас рух іде у правильному напрямі.
— Як ви оцінюєте сварку між братами Качинськими та Лехом Валенсою?
— Вона шкодить Польщі й погана у самій своїй суті. Не казатиму, що провина лише Качинських, мій батько також міг бути трохи стриманішим у висловлюваннях. Але хто я такий, щоби в якийсь спосіб засуджувати чи оцінювати досвідчених політиків! Мій батько є тим, ким він є, власне тому, що він є таким, а не інакшим. Він вибуховий і енергійний. Але попри це все, я щиро сподіваюся, що вони зроблять спроби діяти разом. Наші політики повинні врешті навчитися функціонувати, як демократи в демократії.
— Чому ви зупинили свій вибір на «Громадянській платформі»?
— Я маю ліберальні переконання і вірю у свободу вибору, а правильному вибору завше допоможе совість. Вихована людина повинна мати можливість вільного розвитку у суспільстві і державі, котру не слід намагатися обмежувати.
— Як плануєте розвивати свою політичну кар’єру? Підете в уряд?
— Я планую кандидувати до Європейського парламенту.
Лише солідарність людей дозволила нашій родині вижити у 80–ті роки
— Що ви пам’ятаєте з часів «Солідарності»?
— У 1981 році мені було чотири роки, а коли батькові присудили Нобелівську премію, — сім. Зрозуміло, я не пам’ятаю усього, бо був просто замалий, але пам’ятаю шок, коли батька арештували, пам’ятаю страшну ніч і ранок, коли зрозумів, що його вже немає. Тоді мама лишилась сама з шістьма дітьми, а наймолодша моя сестра народилася перед самим запровадженням військового стану. Батька вже на волі не було. Саме тоді я відчув, що таке справжня солідарність, міжлюдська. Лише вона і дозволила нам вижити. Це люди, котрі приходили і допомагали, віддавали свій час нашій родині. Саме це мені, малому хлопчакові, дозволило побачити і зрозуміти, що люди можуть бути сильнішими за систему. Цим для мене і лишиться «Солідарність» назавжди.
— Які перспективи поширення цих принципів у міжнародній політиці, адже про подібну солідарність в Європі торочать багато, але коли доходить до реальної допомоги, справа буксує?
— Міжнародна солідарність не є жодним формалізованим союзом. Така солідарність є продовженням певної думки, яка свого часу з’явилася і набрала обертів у Польщі, згодом охопивши цілий регіон. Найважливіше — задуматись, як можна використати ті ідеали у глобальному світі. Така солідарність долає національні суперечності, і вже нікого не обходить: українець ти чи поляк, якщо ти європеєць. Людям варто навчитися мислити саме у тих категоріях.
— А як оцінюють ідеї подібної солідарності у «старій» Європі, зокрема у Франції чи Німеччині?
— На жаль, справді часто все закінчується гучними фразами і гаслами. Не забуваймо, всі люди трохи егоїстичні — кожен спочатку прагне забезпечити добрий побут собі і родині, а вже потім роздивлятиметься навколо. Тут постає суто філософське питання: скільки ж людині треба нагребти багатства, щоби врешті почати ділитися з ближніми? Як виявляється, треба не так і багато, а решта — просто надлишок.
Ярослав Валенса, депутат Сейму двох останніх каденцій, член Комітету у справах Євросоюзу та із закордонних справ. Син легендарного провідника «Солідарності» і Президента Польщі Леха Валенси. Народився у 1976 році.
У 1996 році виїхав до США на навчання. Закінчив відділення політології Масачусетського університету Святого Хреста, згодом працював в Інституті Хадсона в штаті Індіана. У грудні 2006 повернувся до Польщі. Керував бюро Леха Валенси у Гданську. У 2004 році безуспішно спробував себе на виборах до Європарламенту. У 2005–му від «Громадянської платформи» виграв вибори до Сейму в Гданському окрузі. Вдруге обраний депутатом на позачергових виборах–2007.
Віце–голова парламентської групи на підтримку Тибету.
Російські активісти активно вивчають «матбазу» масових протистоянь із правоохоронцями: щити, балаклави, коктейлі Молотова... За прикладами, благо, далеко ходити не треба: поряд, якихось шість сотень кілометрів, — Україна, де досвідчені товариші покажуть, навчать, передадуть досвід. >>
Лідер партії «Зміна» (Zmiana) Матеуш Піскорський не знав, що його партію фінансували російські спецслужби — така лінія захисту польського політика, заарештованого у Польщі за шпигунство та поширення антиукраїнських настроїв. Прокуратура і Агенція внутрішньої безпеки стверджують, що все було саме навпаки. >>
На тлі низького безробіття та великої кількості вакансій чеський уряд започаткував нову державну програму запрошення іноземних фахівців, повідомляє «Радіо «Свобода». Ідеться передусім про кваліфіковану робочу силу, яка зможе закрити прогалини на чеському ринку праці, а головним джерелом таких фахівців чехи бачать Україну. >>
Міністри фінансів країн єврозони та представники Міжнародного валютного фонду після 11-годинних переговорів у Брюсселі домовилися вчора про новий транш допомоги для Греції в 11,5 млрд. доларів (10,3 млрд. євро) та реструктуризацію боргу, повідомляє Бі-Бі-Сі. >>
