Цей трагічний меморіал під сірим невпинним дощем виглядає ще більш моторошно. Босоноге дівчатко на пагорбі притискає до грудей кілька колосків. Воно стоїть на краю широкої смуги незасіяної ріллі, що спускається з пагорба, — ріллі з чорних каменів та чорних хрестів, які обрисом своїм утворюють один величезний хрест. На пагорбі навпроти — Божа Мати. І на тлі цього великого чорного хреста навіть вона, заступниця, виглядає маленькою і безпорадною. Що вже говорити про дівчинку, яку від смерті відділяють тільки оті колоски у руках.
Ця «кругла» дата, ймовірно, одна з останніх, що відзначається за живих свідків. Які змогли не померти, які мовчали довгі роки під загрозою кари, які заговорили нарешті, аби дати нам осягнути.
«Мені було тоді дванадцять років, — розповідав на районному мітингу пам’яті в Хоружівці Микола Демченко. — Вимирали сім’ї, вимирали цілі вулиці. Я пам’ятаю, як за кілька кроків від Сули лежав чоловік, сільський коваль. Може, хотів напитися наостанок, але до води дотягнутися вже не зміг... На вулиці Загребелля жила родина. Батьки померли, залишилися дві доньки. Якоїсь ночі старша, потьмарена голодом, взяла ножа і хотіла зарізати сплячу сестру. Та вирвалася, і потім у селі її так і звали — недорізана Оксана. Вона вижила і назавжди виїхала звідси... Я пам’ятаю, як померла моя мати. Нас, трьох дітей, батько покликав до хати, коли вона вже відходила. Ми плакали і кричали: «Мамо, не вмирай!» — а вона, я й зараз ніби бачу це, поглянула на нас пильно–пильно і тільки сказала: «Прощайте...». За що вони загинули? За те, що жили... Бо врожай тоді був такий, що якби хоч половину його залишили людям, про голод не йшлося б».
«...Моя мама досі пам’ятає ті роки, — пригадує голова Недригайлівської райдержадміністрації Валентин Петльований. — Вони жили на хуторі Руда близ Хоружівки. У родині було шестеро — батьки, два сини й дві доньки. Першою померла мама — моя бабуня. Батько, тобто мій дід, ходив у Ромни міняти пожитки на їжу, та якогось разу й не повернувся. Моя мама залишилася найстаршою, а було їй шість років. За кілька днів померли братики. Маму забрала тітка, сестру — сусіди. Але за два тижні сестричка померла. Мама й досі картає себе за ту смерть, наче вона могла тоді щось зробити... Це тільки те, що стосується мене, а таких сімей — безліч... На хуторі за ті два роки померли тридцять три людини. За всі роки війни з фронту не повернулися до Рудої дванадцятеро...»
У Недригайлівському районі офіційно встановлених загиблих від голоду 3847 людей. У Недригайлові — 371, у Вільшані — 714. У Хоружівці на граніті меморіалу зафіксовано 162 прізвища. Але це далеко не всі, хто тоді загинув.
«...У тридцять другому людей ще ховали, а в тридцять третьому вже не було кому і ям копати, — пригадує Марфа Литвиненко, яку Голодомор залишив сиротою у вісім років. — Померла моя мама, а в сусідів дівчинка — їх поховали разом. А чи й просто скидали людей до однієї ями і присипали землею... Ми підемо, а ви пам’ятайте, що Голодомор був дуже, дуже трудний...»
Загалом на Сумщині, навів на мітингу цифри перший заступник голови обласної адміністрації Володимир Сапсай, встановлено 48 тисяч померлих, 31 тисяча — поіменно. Наш обов’язок перед предками — встановити всі імена. І пам’ятники скорботи хай будуть у кожному селі. Щоб можна було покласти квіти тим рідним, чиїх могил уже не віднайти.
На Черкащині неподалік села Новоселиця Чигиринського району виявлено розритий скіфський курган «Устина могила». «Ми виявили це випадково, коли вибралися на тамтешню висоту, звідки як на долоні відкривається неймовірної краси місцина. >>
У найстарішому столичному кінотеатрі «Жовтень» днями презентували документально-ігровий фільм режисера Тараса Химича «Легіон. Хроніка Української галицької армії 1918-1919». Фільм створений командою львівської студії Invert pictures. >>
Вчора, 22 березня, було поховано тіло відомого українського журналіста, редактора iнтернет-видання «Українська правда» Георгія Гонгадзе. Зайве нагадувати, ким був Георгій і чим стала для України його смерть, а точніше, ті обставини, котрі супроводжували його викрадення та вбивство у 2000 році. >>
«...Ми, учасники бойових дій воїни-«афганці», підемо з Майдану, якщо побачимо, що нормально запрацює уряд, економіка держави оживе, політики почнуть виконувати свої обіцянки; побачимо, що люстрація посадовців проводиться, відбувається очищення від кримінальних елементів у владі, та й просто на вулицях», — говорив у інтерв’ю Олег Міхнюк 22 лютого 2014 року, яке згодом увійшло у книгу Валентини Розуменко «Майдан... >>
Два роки тому в Києві відбулися події, які увійшли в історію як «криваве Водохреще» або «Вогнехреще». Тоді на Народному вічі в центрі столиці зібралося кілька десятків тисяч мітингувальників, які висловили своє обурення ухваленими напередодні диктаторськими законами. >>
