Російський опозиційний політик Іван Старіков — частий гість у Києві. Він співпрацює з Петром Ющенком, контактує і з Президентом Віктором Ющенком. Саме в столиці України може відбутися з’їзд нової, об’єднаної російської опозиційної партії, яка зватиметься «Солідарність». У Москві влада не дає такій політичній силі зібратися, влаштовуючи перешкоди на кшталт тих, що чинили у 2004 році «Нашій Україні». Назва для нової антикремлівської партії готова — «Солідарність». За задумом, вона має скинути Путіна й Медведєва вже в досить близькій перспективі, перейнявши кращі якості польської «Солідарності» та «Демократичної Росії» кінця 1980–х років. Пан Старіков із сибірською прямотою й безпосередністю доводить, що позиції нинішньої влади в Росії чим далі розхитуються, чому неабияк сприяє економічна криза. В інтерв’ю «УМ» Іван Валентинович розповів про те, що зараз діється в Росії, а також поділився враженнями про українську політичну ситуацію.
— Іване Валентиновичу, які у Росії зараз суспільно–політичні настрої?
— Суспільно–політична обстановка дуже похмура. Раніше були певні надії у зв’язку із заміною президента Путіна на Дмитра Медведєва — молодого ліберала, людину, яка має юридичну освіту, яка під час виборчої кампанії говорила, що «свобода — це краще, ніж несвобода»... Усі чекали якихось змін, відлиги, а замість цього отримали навіть посилення політичного режиму. Що яскраво втілилося у пропозиції Медведєва внести поправки до конституції Росії, аби без проведення референдуму продовжити президентський термін до шести років. Усе це викликає дуже сумні асоціації з поверненням у часи брежнєвського застою. А на тлі економічної кризи така ситуація породила відчуття безвиході й апатії.
— Дивно чути, що люди, які знаються на російських політичних реаліях, покладали на Медведєва якісь сподівання. Хіба не було зрозуміло від початку, що він — наступник Путіна, якого Володимир Володимирович санкціонував і «благословив» на продовження своєї справи? Принаймні нам з України ситуація бачилася саме такою.
— А в Росії було інакше. Усе–таки попереднього й нинішнього президентів розділяє суттєва різниця у віці — Медведєв майже на 13 років молодший за Путіна. Окрім того, він не служив у КДБ. І, нарешті, його декларації під час виборчої кампанії справді породжували надії, підкріплені тим, що Медведєв не вступив у «Єдину Росію» — партію влади. До речі, і на Заході молодого кандидата в президенти сприймали як перспективу ренесансу ліберальної влади в Росії.
На жаль, цього не відбулося. День у день (особливо це проявилося під час російсько–грузинського конфлікту) наш президент і поведінкою, і певною брутальністю, і навіть голосом стає дедалі більш схожим на Путіна. Якщо вже дійшло до того, щоб зачепити святая святих — конституцію, в яку навіть раніше не наважувалися втручатися... Щоправда, було ще скасування виборності губернаторів, але це було зроблено за рахунок юридичної казуїстики, а не прямим внесенням змін в основний закон, як роблять тепер. Коли владу мали б значно більше цікавити проблеми економіки... Зрештою, президент же ніби позиціонує себе як прихильник демократичних цінностей, а демократія — це народовладдя, проявом якого є вибори. Тому зменшення їх кількості — це аж ніяк не збільшення демократії.
— Як, на вашу думку, надалі розвиватимуться події по осі Путін—Медведєв? Скажімо, та ж ініціатива продовження президентського терміну є самодіяльністю Медведєва чи навпаки — орієнтована на майбутнього президента Путіна?
— Оскільки йдеться про наступний президентський строк, то, думаю, це робиться саме під Володимира Путіна. Більше того, зараз у Медведєва є можливість піти у відставку, призначивши дострокові вибори на користь Путіна. Причин для цього можна придумати багато і яких завгодно.
Коли немає незалежних ЗМІ, то немає і зворотного зв’язку між суспільством і владою. Суспільство переймається не президентськими термінами, а тим, де взяти гроші на їжу, але в умовах односторонньої ретрансляції влада дбає лише про свої інтереси. Уявіть собі на мить, як відреагує українська преса й суспільство, якщо Віктор Ющенко оголосить про намір подовжити президентський термін на кілька років. А в Росії — тиша.
За таких умов політична конструкція російської влади дуже нестійка — я переконаний, що при всіх проблемах, які є зараз в Україні, у вашій державі вона набагато стійкіша. Тому що у вас є реальні політичні інститути, наприклад, парламент, політичні партії, які конкурують між собою, незалежні засоби масової інформації... У Росії сьогодні «немає» жодної партії, окрім «Єдиної Росії». Вона заповнила собою увесь простір, як політичний газ: губернатори, мери, три чверті (а то й більша частина) Держдуми, Ради Федерації входять до цієї партії. А глава уряду її очолює. Тому коли партія влади не виконає свої передвиборчі обіцянки — а вже зрозуміло, що вона їх не виконає, — то у влади виникнуть дуже серйозні проблеми. Бо інші сили просто «закатані під коток». То кому ж перейде влада?
— Ваші слова суперечать уявленням чималої частини українських виборців, які вважають, що Росію міцно тримає «сильна рука» влади, тому там, мовляв, «порядок». І переконані, що всі проблеми України якраз від надмірної демократичності...
— Це хибна думка. По–перше, немає в нас ніякої «сильної руки». Тобто є, але сильна вона тільки по відношенню до політичних опонентів. А не, наприклад, проти хабарників. Рівень корупції в Росії, повірте мені, незрівнянно вищий, ніж в Україні.
Коли йдеться про «сильну руку», то це означає принаймні те, що правлячий клас, якщо він дбає про національні інтереси, оберігає нажите непосильною працею не на території ворога. Наші можновладці проклинають Захід, але при цьому всі вони індивідуально дуже євроінтегровані — на Заході в них нерухомість, гроші, там навчаються їхні діти. Тому, скажімо, закриття шенгенської візи — це для них особиста трагедія. Тож ніякої сили немає — лише імітація.
Ви знаєте, що в нашу банківську систему вже закачали понад 200 мільярдів доларів (!), щоб ці гроші дійшли до реального сектору економіки? Прем’єр–міністр щодня збирає наради, грюкає кулаком по столу, вимагаючи, щоб банки роздали ці гроші підприємствам, аби хоч трохи полегшити їм існування. Але цього не відбувається. Уже навіть запровадили таких собі комісарів, які повинні сидіти в банках і наглядати за виконанням прем’єрського наказу, та й це не допомагає. Оскільки система наскрізь корумпована, ці гроші просто йдуть в офшори або переганяються в долари. Тому, незважаючи на запевнення, що курс рубля не буде коливатися, учора уряд уже офіційно став говорити про майбутню девальвацію. Тож у російської економіки дуже нерайдужні перспективи...
— А як же «золоті жили» — нафта, газ? Здавалося б, маючи такий природний «джекпот», Росія має страховку від будь–якої економічної кризи.
— Ні нафта, ні газ уже не виручають. Я вам скажу, Україні пощастило, що у вас немає ні того, ні іншого (принаймні в таких обсягах, як у Росії) — тому неефективність державного управління помітна одразу. У нас же, на жаль, нафтогазові грошенята допомагали приховувати неефективність держуправління, яка зараз стала найбільше відчутною.
Наплодили так званих державних компаній, влаштованих за принципом: прибутки приватизуємо — збитки націоналізуємо. Через це величезна кількість грошей уже була витрачена на те, щоб погасити відсотки за кредити. Сукупний борг цих компаній, зроблених «під друзів» колишнього і нинішнього президентів, сягнув майже 500 мільярдів. Ці борги взяті на Заході. Відповідно, акції держкомпаній–боржників знаходяться у заставі в західних банках. Тому виходів лише два: або державні компанії не сплачують відсотки і переходять у власність іноземних банків, або сплачують — із того самого фонду добробуту, який був обіцяний пенсіонерам, учителям, лікарям і майбутнім поколінням.
Безумовно, був обраний другий варіант. Минулого кварталу на погашення відсотків пішло 50 мільярдів доларів. А треба ж іще тримати курс рубля, бо як же при такій «сильній» владі, та щоб національна валюта знецінювалася? Це ж який удар по іміджу! А у нас, між іншим, у великих містах — наприклад, Москві — частка імпортного продовольства становить 80 відсотків! Відповідно, постачальники нараховують його вартість у доларовому еквіваленті — а отже, ціни на продукти харчування почнуть зростати.
Уже оголошено, що із золотовалютних резервів близько 100 мільярдів доларів витрачено на утримання курсу національної валюти. І все одно тільки за місяць рубль уже «схуд» на 14 відсотків, а найближчим часом, згідно з офіційними даними, сягне курсу 35 рублів за долар (станом на вчора курс Центробанку РФ становив 27,5 руб. за долар. — Ред.). При цьому жодна з природних монополій, які теж є державними компаніями, не відмовилася від підвищення тарифів. Наступного року тарифи на газ, електроенергію тощо будуть підвищені як мінімум на чверть.
Тобто ми опиняємося в ситуації, коли, з одного боку, скорочується виробництво, і підприємства переходять на триденний робочий тиждень, як, скажімо, знаменитий Волзький автозавод, а з іншого — за рахунок девальвації рубля зростають ціни на продукти харчування і підвищуються тарифи на послуги житлово–комунального господарства. Тепер ви розумієте, чому я кажу про похмурі прогнози щодо суспільно–політичної ситуації в Росії?
— Розумію, хоча в Україні навіть від експертів доводилося чути думку, що Росія значно легше вийде з фінансової кризи.
— Ну й у нас так досі багато хто вважає. З цього приводу є влучний анекдот на тему фільму «Матриця»: «Пора повернути тебе в реальний світ», — сказав Морфеус Нео і заборонив йому дивитися російське телебачення. На жаль, у нас немає незалежних федеральних телеканалів. Окрім кількох газет і радіо «Ехо Москви», все інформаційне поле перебуває під повним контролем держави. Тому про нашу владу можна тільки як про покійника — або добре, або ніяк. Але коли людям не буде на що купити їжу — тоді, думаю, вже ніяка пропаганда не допоможе владі уникнути серйозних проблем. Головна з яких увіпреться в нестачу серйозної опозиції, яка перебрала б у цих умовах владу на себе.
— Але ж опозиція все–таки є, більше того, вона навіть об’єднується. От, скажімо, нещодавно ваші центральні телеканали сповістили про те, що на основі «Союзу правих сил», Демпартії Росії і «Громадянської сили» утворилася велика потужна сила — «Правоє дєло». Щоправда, така увага центральних ЗМІ до цього об’єднання і подача новини в нейтральних тонах одразу ж викликали підозри в тому, що «Дєло» це не так «правоє», як прокремлівське...
— Абсолютно правильні підозри. Будьте певні: якщо федеральні телеканали показують якусь політичну силу — це безперечний доказ того, що ця сила — не опозиція. Справжню опозицію в Росії не показують. На всіх телеканалах є так звані «стоп–листи», куди не пускають таких політиків, як, наприклад, Іван Старіков, Борис Нємцов, Гаррі Каспаров — список можна продовжувати. «Темники», які були у вас до Помаранчевої революції, у нас панують і досі.
А «Правоє дєло» — це справді кремлівський проект, створений з метою «перехопити» реальну подію. Бо на опозиційному фланзі зараз дійсно відбувається об’єднання демократичних сил. Проходять регіональні конференції з обрання делегатів на об’єднавчий з’їзд, який відбудеться 13 грудня. От тільки де він відбудеться — це питання. Можливо, навіть у Києві. Тому що вже зараз, коли ми орендуємо в містах Росії зали для проведення конференцій, у них дивним чином зникає опалення, відмикається освітлення, ще якісь «стихійні» лиха трапляються... Московську конференцію провести так і не вдалося — в останній момент нам повернули гроші за вже оплачені зали, навівши такі причини. Тож якщо з’їзд буде поставлений у безвихідне становище, то ми звернемося до наших братів–слов’ян — українців з проханням провести його в столиці України.
— Які саме сили об’єднуються?
— Це зареєстровані сили — партія «Яблоко», та частина СПС, яка не пішла у прокремлівський проект, «Об’єднаний громадянський фронт», кілька правозахисних та інші громадські організації. Народно–демократичний союз поки що не ухвалив такого рішення, тому наразі я входжу до координаційної групи з’їзду як фізична особа.
— Чи має така партія перспективу, якщо, за вашими словами, в інформаційному просторі Росії опозиції «не існує»? І судячи з того, що досі «Яблоко», СПС та інші демократичні сили набирали на виборах від сили 1–2 відсотки голосів, це таки діє.
— Повторюю: раніше головна сила влади була в «шальних» нафтогазових грошах. Здається, Конфуцій сказав: «Наповни шлунки підданих — зробиш серця їхні порожніми». Цим російська влада й займалася — завдяки системі споживчих кредитів, підвищенню зарплат тощо наповнювала шлунки. Але захмарні ціни на енергоресурси — це для держави зло. Коли я був заступником міністра економіки, то найвища ціна за барель нафти становила 22 долари. А для нинішньої влади навіть 50 доларів за барель — це вже катастрофа, бо видатки бюджету в середньому зростали на 27 відсотків.
В економіці є такий ефект Баласси–Самуельсона, за вивчення якого два американські економісти свого часу отримали Нобелівську премію. Полягає він у тому, що в сировинних країнах бувають моменти, коли зростання видатків населення удвічі перевищує зростання ВВП. Простіше кажучи, зарплата удвічі перевищує зростання продуктивності праці. У Росії цей ефект «крутився» буквально до серпня цього року. А потім почалося зниження цін на нафту.
Росія, безперечно, багата сировиною країна. Але сировинні ресурси працюють на благо громадян тільки у двох випадках. Коли йдеться про фамільну династію, як, скажімо, в Об’єднаних Арабських Еміратах, і щоб було багато нафти і мало народу. Тоді красти у самих себе якось недоречно. Або якщо в країні розвинена демократія — як, наприклад, у Норвегії. У третьому випадку виходить країна латиноамериканського зразка, коли на сировинних прибутках наживається правляча верхівка, а решта народу живе в бідноті. Проте Росія — не Венесуела і не Болівія, у нас інший менталітет, рівень освіти, ми, зрештою, країна Пушкіна і Достоєвського. І саме цей загальний рівень не дозволить довго існувати державному устрою, влаштованому за латиноамериканським зразком.
Утримати владу в умовах збідніння народу можна тоді, якщо ти правиш як Сталін. Однак при цьому не живеш, як Абрамович, бо поєднувати перше з другим довго не вийде. Саме тому піти на масові репресії російська влада не може, бо це означає крах її звичок і способу життя. Адже наші можновладці не їздять засмагати на пляжах до Муаммара Каддафі — вони надають перевагу відпочинку в Куршавелі й риболовлі в Марбельї. Тож при всій позірній стрункості владної вертикалі внутрішні проблеми є настільки серйозними, що височіти цьому колосу на глиняних ногах залишилося недовго. Тому я й кажу, що в російської опозиції, як не дивно, є реальні шанси прийти до влади не через десятиріччя, а вже в недалекому майбутньому.
— Які з наступних виборів ви маєте на увазі — найближчі, регіональні, парламентські чи президентські? До речі, кого опозиція висуватиме в президенти — знову Михайла Касьянова?
— Робити зараз якісь прогнози — це ворожити на кавовій гущі. Думаю, найближчим часом можуть з’явитися нові персони, на яких немає тягаря поразок минулих років. На хвилі кризи, яка розхитає позірну політичну стабільність, прийдуть нові креативні політики, із чиїми іменами будуть пов’язані надії на зміни. Так само, як порівняно недавно у США з’явився Барак Обама. І вони будуть затребувані народом. Бо, повірте, хоч на телеекранах це й виглядає інакше, насправді Росія завжди чекає змін.
Щодо регіональних виборів, то ми їх поки не розглядаємо — насамперед нас цікавлять федеральні. Ми свідомі того, що нову об’єднану опозиційну силу не зареєструють як політичну партію. Але до виборів у Держдуму, які відбудуться 2011 року, об’єднана опозиція стане такою потужною силою, якою наприкінці 1980–х — початку 1990–х була «Демократична Росія».
До речі, об’єднана партія вже має назву — «Солідарність».
— Алюзія на Польщу?
— Ну як вам сказати... Оскільки ми солідарні, домовилися, що публічно не критикуємо одне одного, то така назва «знайшлася» сама собою. Але проти паралелей із польською «Солідарністю» 1980–х ми нічого не маємо.
— У вас уже є свій Лех Валенса, тобто єдиний лідер?
— Ні, ми вирішили, що оберемо політраду, а голову обирати не будемо. До наступного з’їзду, з розвитком ситуації, очевидно, з’являться явні лідери партії і громадської думки, тоді й визначимося з цим питанням. Можливо, вже навесні наступного року оберемо кількох лідерів, можливо, одного. Але це неважливо — головне, що створюється організація, яка не намагається підлаштуватися під абсурдні обмеження, нав’язані владою (реєстрацію, наприклад), а формує політичний простір під себе.
— Якщо реальну опозицію російські ЗМІ замовчують, то проти України ведуть відкриту інформаційну війну. З якою метою?
— Основна мета очевидна — показуючи російським громадянам винятково негатив щодо України, відлякати їх від самої думки про те, щоб змінити владу. Переконати, що ні до чого доброго це не приведе — мовляв, бачите, якою бридотою була Помаранчева революція, як недобре робити такі речі. Це яскраво свідчить про те, що російська влада дуже серйозно налякана. Молодіжні проекти на кшталт «Наших», створені Кремлем, формувалися насамперед для того, щоб упередити спроби провести таку ж революцію в Росії. Але наша влада не думає про те, що українські громадяни також дивляться російські телеканали. І ця інформаційна війна аж ніяк не сприяє зміцненню дружби між нашими братніми державами, а тріщини, які вона створила, потім доведеться довго лікувати. А коли потім виявиться, що при всіх своїх проблемах Україна значно швидше рухається вперед, — тоді тотальна брехня обернеться проти російської влади.
А Помаранчева революція — це надзвичайна сторінка у вашій історії. Я про це написав і у своїй книжці — «Буквар мого життя».
— Російські ЗМІ дуже яскраво описують деякі епізоди цього твору (секс з учителькою у шкільній бібліотеці і т.д.)...
— ...Оскільки жанр художнього роману передбачає художній вимисел, то всі історії про жінок у моїй книжці — вигадані. Винятково з метою розважити читача, бо інакше книжка була б прісною. Але решта — щира правда, в тому числі й про Помаранчеву революцію.
— І як охоче російські книгарні беруть ваш «Буквар» на розповсюдження?
— Та ви що! Навіть надрукувати його було величезною проблемою — наші друкарні перебувають під такою шаленою самоцензурою... Добре, що допомогли друзі з Новосибірська. Між іншим, до книжки додається диск, на якому вся вона записана у форматі радіоспектаклю. Коли я слухаю главу «Четвертий фактор», де йдеться про Помаранчеву революцію, щоразу перехоплює подих. Особливо в тому місці, коли на Співочому полі (де Ющенко оголосив, що йде в президенти. — Ред.) після виступу залунало «Ще не вмерла Україна»...
Але про розповсюдження не може бути й мови — так, роздаю по друзях. От в Україну привіз, Віктору Андрійовичу подарував.
— А чому «Четвертий фактор»?
— У мене була розмова з Анатолієм Чубайсом у серпні 2004 року. Повернувшись після чергової поїздки в Україну, я сказав, що треба допомогти Ющенкові. А Чубайс мені відповідає: «Іване, Вітя — класний хлопець, правильний, наш мужик. Але в нього немає ні–я–ких шансів. Запам’ятай, Ваню: на пострадянському просторі результат виборів визначають тільки три фактори — велике бабло, великий телевізор і можливість «правильно» порахувати голоси виборців. І всі ці три фактори — в руках Януковича.
А я вже на той час бачив сто тисяч людей, які вийшли підтримати Ющенка на Співочому полі. Тому відповів Чубайсу, що є ще й четвертий фактор — люди. Вони вийдуть на вулиці і обнулять три попередні. Що, власне, і відбулося.
— Хоч як це прикро, але тепер в Україні Помаранчеву революцію навіть багато її учасників згадують не найкращими словами...
— Не може бути й тіні сумніву в тому, що Помаранчева революція була не марною. Будьте певні, ця надзвичайно велична подія ще буде гідно оцінена й істориками, і народом.
А щодо розчарування, то, на мою винятково суб’єктивну думку, воно значною мірою було спричинене однією помилкою, яку, при всій повазі, зробив Віктор Ющенко. Не можна було призначати Юлію Тимошенко Прем’єр–міністром (я маю на увазі перший раз, у 2005 році).
— А є думка, що навпаки — помилкою було її звільнення...
— Ні, я маю інакшу точку зору. Іноді природа дарує світу таких, як вона — сліпуче красива жінка–демон, позбавлена будь–яких принципів, яка живе заради влади і тільки заради неї.
А розчарування мине. Бо, попри всі політико–ментальні і ціннісні розколи, в Україні є те, що об’єднує і захід, і схід, і північ, і південь — бажання стати європейською державою. Європейський вектор розвитку підтримує абсолютна більшість населення, а отже, пройшовши через усі терни, Україна стане європейською державою, і значно швидше, ніж цей шлях пройде Росія.
— Ви справді вважаєте, що в Європу прагне така переважна більшість українців?
— Ну я ж бачу, що робиться зараз у Росії на ринку праці. Тут уже фактично немає «вестарбайтерів» з України, як раніше — вони перемістилися працювати в країни Заходу. А це означає, що значна частина українських громадян, працюючи в європейських країнах, приносить звідти європейську культуру. І хай не одразу, але за чотири–п’ять років в Україні відбудеться остаточна європеїзація, і ваша країна повністю очиститься від тієї азіатщини, яка ще присутня в політиці.
Зрештою, одним із найбільших здобутків Помаранчевої революції є формування в Україні цілком нової для пострадянського простору політичної культури, пов’язаної насамперед із реальною політичною конкуренцією і свободою слова. Коли я, перебуваючи в гостях у Ющенка, бачу, як на українських центральних телеканалах нещадно критикують Президента, то переконуюся: у цієї країни є велика перспектива на майбутнє. На відміну від тієї, де про главу держави бояться навіть заїкнутися критичним словом.
— Повертаючись до Юлії Тимошенко, яка, як подейкують в Україні, «продалася Кремлю». Вам там ізсередини, можливо, видніше — це справді так?
— Ну ми ж бачимо, як активно російські ЗМІ критикують Президента України і як старанно обходять Прем’єра. Оскільки ЗМІ контрольовані Кремлем, то це чіткий сигнал. Але, знаючи Юлію Володимирівну як сильного політика, я б не радив Кремлю сподіватися на те, що в разі її перемоги на президентських виборах російська влада отримає якісь преференції. Цього не буде. Вона, безумовно, проукраїнський політик.
— Ви це кажете, передбачаючи, що вона таки переможе?
— Ні, я переконаний, що за всіх негараздів наступним Президентом України знову стане Віктор Ющенко. І політичні, й бізнесові еліти остерігаються Тимошенко значно більше, ніж Ющенка. Тому, думаю, перед виборами відбудеться їх консолідація перед президентськими виборами, й саме навколо Віктора Андрійовича.
Старіков Іван Валентинович
Російський політичний і громадський діяч, підприємець
Колишній секретар політради «Союзу правих сил» з електоральної та інформаційної політики, колишній представник Костромської обладміністрації в Раді Федерації, заступник міністра економіки РФ у 1995—2005 р., депутат Держдуми І скликання (1993—1995 р., входив до складу фракції «Вибір Росії»). У 2005 р. перейшов із СПС до Демократичної партії Росії, зараз — член президії «Російського народно–демократичного союзу».
Народився 16 серпня 1960 р. у селі Пайвіно Новосибірської області в родині агрономів. Освіта — вища, вчений–агроном, кандидат наук. У 1985—1993 р. працював агрономом та директором сільгосппідприємства в рідній області.
Одружений, має дочку і сина.
Заробляє не політикою — як фахівець у галузі земельного права має консалтингову фірму. Ще є невелика частка в компанії, що виробляє побутові електроприлади.
— Я капітан збірної ветеранів російського хокею, двічі на тиждень граю з нашими хокейними легендами — Якушевим, Лутченком, Крутовим, Макаровим... Окрім того, дуже захоплююся гірськими лижами. Надзвичайно люблю рибалити, особливо якщо клює. А от полювання не люблю — жодної тварини у своєму житті не вбив.
Пишу другу книжку — цього разу винятково житейські історії й оповідання, не автобіографічні.
Результати дослідження сприйняття корупції в Україні серед членів Американської торговельної палати показують, що бізнес, на жаль, наразі не спостерігає суттєвого прогресу у боротьбі з корупцією, однак сподівається на покращення ситуації у 2016 році. >>
Для проведення свого чергового саміту лідери країн «Великої сімки» (а точніше, господиня заходу, Німеччина) обрали справжній райський куточок. Мальовничий замок Ельмау, неймовірної краси краєвиди Баварських Альп, чисте гірське повітря з гіркуватим присмаком цілющих трав, мелодійне калатання дзвіночків на шиях флегматичних альпійських корів... Ну як працювати в такій розслаблювальній атмосфері? >>
Лідери «Великої сімки» не лише говорили про Україну на саміті в Баварських Альпах — дехто з них туди й поїхав «транзитом» через Київ. Окремо варто наголосити на візиті прем’єр-міністра Японії Сіндзо Абе — першого в історії двосторонніх відносин між нашими країнами. >>
Сьогодні в Ризі стартує саміт програми Європейського Союзу «Східне партнерство». Уже відомо, що про скасування візового режиму з ЄС для України на цьому саміті не повідомлять — наша держава не встигла виконати й половини пунктів Плану дій з візової лібералізації (ПДВЛ), необхідних для надання безвізового режиму. >>
Держдума Росії ухвалила законопроект про «небажані» в Росії іноземні та міжнародні неурядові організації. Згідно з документом, ідеться про неурядові організації, які «створюють загрозу основам конституційного ладу РФ, обороноздатності країни та безпеці держави». >>
Немає сумнівів, що Євросоюз є корисним для його членів міждержавним утворенням. Але навіть у дружній родині конфліктів не уникнути. Європейська Комісія розпочала процедуру проти Німеччини за порушення союзного закону про мінімальну оплату праці. >>
