У неділю в Луганську відбулася подія, якої чекали років двадцять. В одному з центральних скверів міста, який сьогодні так і називається — Сквер Пам’яті, нарешті відкрили й освятили пам’ятник жертвам Голодомору 1932—1933 років». Місце для обласного центру знакове — колись тут був розташований старовинний, так званий Гусинівський цвинтар (де, за переказами, серед інших ховали й замордованих у найближчій катівні НКВС). Згодом на місці цвинтаря комуністична влада влаштувала сквер, давши йому назву «Дружби народів», а коли почалася перебудова і в луганчан стала прокидатися національна свідомість, сквер став місцем демократичних, переважно рухівських, маніфестацій. Десь у 1990–му тут звели й перший дерев’яний хрест у пам’ять жертв Голодомору, однак комуноїди потурбувалися, аби ландшафт залишився незмінним...
Новий монумент теж несе в собі мотив хреста, але навряд чи продовжувачі справи «батька народів» вдадуться до звичного вандалізму: цього разу в його освяченні взяв участь сам голова обласної держадміністрації Олександр Антипов з усім почтом заступників, а також чи не вся Луганська й Алчевська єпархія московської церкви на чолі з митрополитом Іоаннікієм.
Найбільше вразила промова директора Державного архіву Луганської області Миколи Старовойтова. Замість виголошувати гасла він зачитав недавно віднайдений у архіві документ: перелік дітей, що загинули від голоду в Старобільському дитбудинку за два місяці весни 1933–го: «...Козаренко Олександр — 6 років; Васюнік Марія — 7 років; Миколаївська Марія — 7 років; Чорнуха Марія — 6 років; Безфамільна Докія — 6 років...» У списку багато ще безфамільних і невідомих; частіше це — немовлята, наймолодшому два місяці. А всього один за одним від голоду на той світ пішло 38 дітей. І хтось же фіксував ці смерті з бухгалтерською акуратністю...
Чи не в кожній промові містилося заклинання: «Аби такого більше не повторилося!». От тільки навряд чи серед луганського «бомонду» всі з цим згодні. Як і рік тому, церемонію відверто проігнорувало керівництво облради. Те саме, що регулярно виступає із засудженням «злочинів» ОУН–УПА.
Та біс із ними, тими «комсомольцями». У подібному офіціозі найважливіше (і найприємніше) те, що відбувається біля пам’ятників після того, як свій службовий обов’язок виконає начальство. Коли слідом за ним переміщуються й телекамери, до хреста підходять прості люди. Ті, кого ніхто сюди не гнав і чию відсутність ніхто не розцінить як виклик комусь. Минулої неділі таких було достатньо: люди підходили, вклонялися, хтось хрестився, хтось просто мовчки стояв. Оце найголовніше.