Казати чи ні?

Через недбалість медперсоналу під час пологів моя тітка втратила немовля. Наступні спроби завагітніти завершилися операціями, після яких прозвучав жорстокий вердикт лікарів: матір’ю вам більше не стати. Тітонька ж понад усе мріяла про дітей. Тоді, у 80–х, можливості репродуктивної медицини були доволі скромними. Залишався один шлях — усиновлення.

Пам’ятаю, як він з’явився в їхній родині — зворушливий 12–річний хлопчик із веснянками і відкритим поглядом сірих очей. Не прихилитись до нього душею було просто неможливо. Нові батьки хотіли, аби Дмитрик вважав їх рідними. «Ми тебе народили, потім загубили трирічного на вокзалі і ось, нарешті, знайшли...». У кожної сім’ї, напевне, на такі випадки створюють власні легенди. Як і більшість із них, ця протривала недовго. За законами жанру, сусіди не забарилися розставити всі крапки над «і». Пам’ятаю, як застала свого братика на підлозі поруч із паперами, що їх тітка так старанно ховала в найглибші шухляди. «Вони мене всиновили», — проказав тихо, розглядаючи документи. Я не знала, як реагувати на цей раптовий відчай — ми ж бо майже ровесники. Та за якусь хвилю мій брат промовив із недитячою розсудливістю: «Ну й нехай... Що з того? Я однак їх люблю!»

Щиро кажучи, не в кожній «справжній» родині я бачу такі теплі й зворушливі стосунки, як у цій сім’ї. Тому що, справді, думка «не та мати, що народила...» хоч і позначена банальністю, не має інших трактувань.

Але для усиновлювачів часто стає дилемою: казати чи ні? Збираючи матеріал для статті, я спілкувалася з батьками, які виховують нерідну дитину. Всі вони відмовилися зберігати цю таємницю — можливо, тому без проблем ішли на контакт із журналістом. Хтось, за порадою психологів, готував дитину до важливої розмови казками про песиків і котиків, інший спокійно пояснив усе, як є. Одна ж мама не встигла і була заскочена зненацька. «Настя каже, що я не була у тебе в животику...», — випалила донька, ледве переводячи подих. «Так, — не розгубилася жінка. — Це правда. Але ти була в моєму серці...».

Особисто я схиляюся до думки, що таємниця усиновлення — це потреба батьків. Тому що дитині важливо знати своє минуле. Якщо навіть воно не таке вже й барвисте. Приховування факту всиновлення — переривання чиєїсь історії. Не можна, як у комп’ютері, натиснути на delete і витерти зайві файли. Страх, що ця дитина не вважатиме вас «справжніми батьками», — хибний стереотип, який треба долати. Фахівці вважають: якщо дитина змалечку в доступній для неї формі дізнається своє минуле, багато психологічних проблем можна попередити. Погодьтесь: любов не буває «всиновленою». Про неї не говорять, «про неї» — люблять.

Зрештою, таємниця усиновлення — це неправда, кажуть психологи. Будувати на ній нові стосунки неможливо.