«Моя наймолодша сестра вже не говорить українською. Треба з цим щось робити»
— Гуто, розкажи про свою родину в Бразилії і в Україні.
— Я народився неподалік від міста Прудентополіс у штаті Парана. Належу до п’ятої генерації українців, які живуть у Бразилії. Мої прапрадіди з Тернопільщини емігрували з України понад сто років тому, прадіди приїхали сюди маленькими дітьми. На жаль, деякі документи моєї родини були втрачені, а дідусь Йосип, який нещодавно помер, уже не пам’ятав, як називалося батьківське село. Коли я знімав свій фільм (Made in Ucrania) в Україні у 2005 році, то знайшов у Тернополі дев’ять родин із прізвищем Пашко. Маю намір обов’язково повернутися в Україну і віднайти село моїх прапрадідів.
Я — старша дитина у родині з 11 дітьми. До восьми років говорив лише українською мовою, португальську почав учити, коли пішов у початкову школу.
Коли мені було 11 років, я пішов із батьківської хати, жив у рідної тітки. Мій тато хотів, аби я почав навчатися в українській католицькій духовній семінарії святого Йосипа в Прудентополісі, став священиком. Тоді це мене розлютило і віддалило від української громади на багато років. Лише пізніше, коли я почав розуміти моральні, етичні та релігійні засади українців, я відчув, наскільки українське виховання було важливе для мого становлення як людини. Тоді я повернувся в українську громаду, зняв про неї фільм.
— У Бразилії зовсім не слабшає українське коріння?
— Мене дуже непокоїть і навіть лякає, що моя наймолодша сестра (їй зараз дев’ять, маємо різницю у 22 роки) вже зовсім не говорить українською! І це сталося у хаті моїх батьків, де дуже шанують традиції! То можна лише уявити, що відбувається у громаді загалом.
Я вважаю, що плекати українські традиції ми повинні хоча б у пам’ять про ті випробування, через які пройшов наш народ.
— Твоя українська мова — досить своєрідна…
— Так, трохи архаїчна. Це та українська, яку мої предки привезли у Бразилію понад сто років тому і передавали вдома з покоління у покоління через пісні, казки, розмови. Вона зовсім не зрусифікована. І, до речі, в Україні мене добре розуміють.
Тут, у Бразилії, збереглося ще багато давніх українських традицій. Але наші співвітчизники дедалі більше асимілюються в бразильському португаломовному суспільстві. За останні двадцять років втрачено чимало, я це бачу й відчуваю, і глобалізація лише прискорює цей процес. Я відстоюю позицію, що якщо ми нічого не робитимемо для збереження нашої культурної спадщини, то ще через двадцять років ми втратимо майже все, що зараз маємо.
«Хочу зняти художній фільм про історію української еміграції в Бразилії»
— Твоє кіно — саме про це?
— Так, мотивом для роботи над фільмом було якраз занепокоєння майбутнім української громади Бразилії. Сподіваюся, мій фільм допоможе українській молоді берегти наші надбання. Я закликаю не стидатися свого українського коріння.
Я сам був збайдужів, і сьогодні мені соромно за це. Тому для мене було дуже важливо зняти документальний фільм про наших і наші проблеми. Це було наче підбиття певних підсумків. Фільм зробив добре моїй душі, моїй совісті. Наша культура — це наш ген. Я маю серце бразильця, але моя кров — українська!
— Гуто, ти вивчав традиції українського кіно? Знаєш роботи якогось українського режисера? Хтось із них сприяв становленню твого режисерського світогляду?
— На жаль, ні, й мені соромно за це. У Бразилії ми практично не маємо можливості бачити українське кіно. Але я вже розпочав деякі контакти з українським посольством та консульством, аби організувати показ українського кіно у Бразилії. Зараз я є президентом Асоціації відео та кінематографії штату Парана, а також національним директором бразильської Асоціації документального кіно. За допомогою цих двох організацій намагаюся сприяти тому, аби українські фільми прийшли до Бразилії, де мешкає дуже багато українців.
Більшість моїх кінематографічних рефлексій базуються на наробках бразильських, європейських та американських режисерів. Я думаю про можливість тимчасово переїхати жити в Україну, аби вивчати кіномистецтво. Але це наразі лише ідея. Я ще маю багато чого організувати в Бразилії.
Єдиний український режисер, якого я знаю (лише через його фільми), — це Гектор Бабенко (народився в Аргентині в українській родині, з 1979 року живе у Бразилії, де отримав громадянство. — Авт.). Мій улюблений фільм Бабенка — це «Піщоте: Закон найслабшого» («Pixote — a lei do mais fraco»). Ця стрічка розповідає про життя безпритульних дітей на вулицях Сан–Паулу серед злочинів, наркотиків, проституції. Нещодавно Бабенко також зняв «Карандіру» («Carandiru») — фільм, який розповідає про щоденне життя найбільшої тюрми у Латинській Америці.
— Яким є твій режисерський доробок?
— Це сім художніх та документальних фільмів, у тому числі «Made in Ucrаnia».
— Чи плануєш повертатися до української тематики у своїх кінороботах?
— Мені би хотілося зняти повноцінний художній фільм про історію української еміграції в Бразилії. Там би було все — тяжка дорога, злидні у незнайомій країні, здобутки, кохання, страждання. Але для цього мені треба щонайменше вісім мільйонів реалів (п’ять мільйонів доларів). Поки що про такі гроші можу лише мріяти, щось на кшталт: ось виграю у лотерею, то зніму фільм (сміється).
Чому українське місто Прудентополіс не має українського мера?
— Гуто, чи не парадоксальна така ситуація: у місті Курітіба живе сто тисяч українців, у цілому в штаті близько 350 тисяч, у місті Прудентополіс 78 відсотків мешканців — це українці. Але українці не мають жодного українського мера, губернатора чи навіть депутата. Чому так?
— Більшість українців у Парані — це селяни, люди, які живуть землею та від землі. Не всі з них розуміють важливість та вартість свого голосу, тому дуже часто голоси українців купують за безцінь. Люди не усвідомлюють, що виборчий голос — це зброя, яка може допомогти людям (і не лише українцям) досягти кращого життя для себе та для своїх дітей.
Я хочу змінити цю ситуацію, насамперед у царині культури. Досі культуру штату представляли далекі від культури люди. Як митець, режисер, актор, я вірю в те, що зможу змінити культурне й соціальне життя мого міста. А наше місто — це лише початок чогось більшого, цілої нової культурної політики для Бразилії.
Для цього я балотувався в депутати. Мене та іншого українського кандидата Маркуса Ногаса підтримує Українська церква, українські громадські організації, фольклорні групи... Маркусу та мені треба було набрати щонайменше п’ять тисяч голосів, аби стати депутатами. Цього разу бар’єр подолати не вдалося. Але, вірю, наш час настане.