Хочеш миру? Готуйся...

Після короткого затишшя 90–х років світову історію знов пришвидшують. Першими були терористи–ісламісти: десь далеко вони напали на американські хмарочоси, а потім американці десь далеко бомбили афганські та іракські міста. Ми дивилися на це на екранах телевізорів, як на «екшн» у реальному часі. Та от війна вже ближче: грузинські «катюші» громлять Південну Осетію, а росіяни, користуючись нагодою, фактично окуповують Грузію. Постріли, кров, людські страждання — усе це відбувалося на відстані кількох годин польоту літака. Уже гарячіше. Ми трохи заворушилися, провели кілька навчань, поскаржилися на малий військовий бюджет і трішечки «прищемили» Чорноморський флот.

А довкола відбуваються дивні речі. США у Чорному морі, попід нашим носом, возять грузинам «мінералку» на ракетоносних есмінцях та штабному кораблі 6–го флоту США. Росіяни обіцяють адекватну відповідь і відсилають у Карибське море свій найбільший ракетний крейсер і стратегічні бомбардувальники, призначені для ядерних ударів. Усе це має взяти участь у спільних навчаннях зі збройними силами Венесуели — країни–ізгоя, диктатор якої Уго Чавес не приховує своєї ворожості до США. Росія збирається фінансувати в Нікарагуа альтернативний до Панамського канал між Тихим океаном і Атлантикою. Ходять чутки про можливість розміщення російських військових баз у «третіх країнах» на Середземному морі й у Південній Америці.

Американці поки сміються з того і кажуть, що росіяни знайшли кілька кораблів, які у ВМС РФ лише й здатні дійти до Карибського моря, а самі тим часом гарячково вдосконалюють систему протиракетної оборони, елементи якої недавно розмістили знову ж таки в нас під носом — у Польщі та Чехії. А росіяни вустами свого президента Дмитра Медведєва заявляють: «Нас нічого не лякає. В тому числі й перспектива холодної війни». Росія ще не може «захищати свої інтереси в усьому світі», як це робив Радянський Союз. Але вона вже претендує на це і напружує м’язи, аби щось комусь продемонструвати, так як колись на початку ХІХ століття США, ще не досягнувши теперішніх кордонів, вже проголосили Доктрину Монро, визначивши Західну півкулю винятково своєю сферою впливу.

Для того, аби претендувати на світову гегемонію, Росії треба те саме: відновити контроль над своєю найближчою «сферою впливу». Грузія — перший крок до цього. Проте, як відзначив у своїй нещодавно перекладеній українською мовою книзі французький історик Ален Безансон, для того, щоб стати імперією, Росії потрібен контроль над Україною. Без України, без її інтелектуальних, матеріальних ресурсів, без усвідомлення панування над «молодшими братами» імперія не відбудеться в черговий раз. І видається, що час, який нам дали на «розхитування», поволі спливає. А ми розхитуємо знову наш благенький човник своїми внутрішньополітичними кризами і зовнішньополітичними відкатами. У бюджеті–2009 ми «великодушно» збільшили фінансування оборони з 50% до 80% від потрібного. При цьому дехто примудряється вимагати негайного переходу на професійну армію, а тим часом робить реверанси в бік Чорноморського флоту РФ, ледь не вибачаючись за рішення РНБО, яке змусило росіян принаймні звітуватися за те, кого і що вони вводять на нашу територію, а що виводять.

У «холодній війні» світові імперії не воювали між собою відкрито, бої йшли на території тих самих «третіх» країн, руками їхніх народів, ціною їхньої крові. Якщо через політторги наших «кишенькових Наполеонів» Україна не доб’ється у грудні цього року приєднання до Плану дій щодо членства в НАТО, не виключено, що нам укотре за цілу українську історію доведеться випити гірку чашу «позаблокового статусу», коли нас поставлять на кін у великій грі. Погляньмо на світ: цінності, які нам важливіші за війну — стабільна економіка, потужна наука, багата культура, — можливі лише за спиною надійного війська. Тож щоб жити в мирі, не скупімося на танки...