Придністровський патріот з українським паспортом

      Бути ні від кого не залежним — не тільки благо, а й мука. Про це ніколи не скажуть уголос, але точно думають тисячi громадян не визнаної світом і сусідами Придністровської Молдавської Республіки. У більшості громадян ПМР у «карманах широких штанин» червоні серпасто-молоткасті книжечки ще однієї фантомної країни — СРСР. У президента республіки Ігоря Смирнова є дипломатичний паспорт Російської Федерації, у лідера Спілки українців Придністров'я, депутата Верховної Ради ПМР Володимира Боднара — звісно, український...

      Пан Боднар, як і сотні тисяч його земляків із Наддністрянщини, має не тільки два громадянства, а й два патріотизми — придністровський та український. Адже до 1940 року нинішня «нічийна» територія входила до складу Української РСР і називалася Молдавською АРСР. Після приєднання у 1940 році Молдови до Радянського Союзу українців Наддністрянщини зробили молдаванами. І практично до самого розвалу СРСР вони не мали жодних можливостей для національно-культурного розвитку. Аж поки у 1990 році зорієнтований на Москву «червоний директорат» не вирішив від'єднатися від «молдавських націоналістів» і проголосив створення ПМР. Що, як не дивно, і дало імпульс для відродження тут українства.

«Свідомих українців менше, ніж українських прізвищ»

      — Зараз ми маємо школу, ліцей, гімназію, газети рідною мовою. Можна сказати — прекрасно! Бо ще у 1989 році ми не мали нічого. Але цього недостатньо, це просто сміх у ситуації, коли існує такий сильний потяг до України, до відчуття себе саме українцями. Чимало зі старших українців народилися не у Молдові, а в Україні, і вони благають — поверніть нам українське громадянство, — розповідає Володимир Боднар. —  На жаль, у Придністров'ї не створено системи вищої освіти українською мовою. А в єдиному вищому навчальному закладі — Придністровському державному університеті ім. Т. Г. Шевченка — рідною мовою є тільки вивіска кафедри української мови, де навчається всього сто осіб. Кожен рік випускають 15—18 спеціалістів із фахом «українська мова і література». За тринадцять років можна було створити в університеті Український інститут чи окремий факультет, щоб хоча б учителів для шкіл готувати. І не тільки викладачів української мови та літератури, а й хімії, фізики, історії, математики. Але проти цього категорично виступає ректор Степан Берил, вважаючи, що наша ідея руйнує систему освіти... Але ж у Придністров'ї живе близько 40 відсотків етнічних українців! На цьому грунті ми з паном ректором маємо дуже серйозні суперечки.

      — Можна припустити, що небажання українізовувати вищу школу і взагалі систему освіти легко пояснюється вічним браком коштів у бюджеті?

      — Так, але це зовсім інша проблема! Я з різних трибун постійно наголошую: «Назвіть мені молдавське село у ПМР, де немає молдавської школи». На мене дивляться, як на божевільного, бо таких випадків немає. Тоді ставлю питання інакше: «Назвіть українське село у ПМР, де є українська школа?!». Відповіді немає. Бо не існує жодного такого села. Я законослухняна людина, депутат Верховної Ради i такий самий платник податків, як і тутешні росіяни, молдавани, тож запитую: а куди йдуть наші гроші? Чому їх витрачають на всіх, тільки не на нас, українців? Гроші з бюджету мають рівномірно використовувати для всіх, хто називає себе придністровцями, проживає на цій землі і не збирається нікуди звідси тікати.

      Але чи є майбутнє у придністровської молоді? Чи може взагалі бути якесь майбутнє у невизнаної країни — державність, паспорт і громадянство якої ніким не визнані? Ми живемо, наче у резервації. У пресі пишуть про російську експансію у Придністров'я. Чому ж немає української експансії? Що і хто заважає давати людям паспорти, вкладати гроші в економіку, кого і чому боїться велика Україна? Америка захищає одного свого громадянина, де б з ним щось не сталося. А тут живуть на батьківській землі десятки тисяч людей українського походження і нікому до них у Києві немає діла.

      — Кажуть, що майже кожен третій депутат парламенту ПМР носить українське прізвище. Але чи багато з них, на ваш погляд, є лобістами українства та українських інтересів?

      — На превеликий жаль, свідомих українців менше, ніж українських прізвищ. Але цьому є пояснення. Верховна Рада складається передусім не з молодих людей, і ними рухає інерція. Інерція думок, дій, поведінки. Та й радянські роки не минулися безслідно — ми давно мали стати єдиним «совєтскім» народом і всі національні відмінності мали б бути ліквідовані. Те, що ми живемо у невизнаній країні, накладає певний відбиток на людей. Люди думають приблизно так: спочатку економіка, а все інше можна відкласти на потім. Це, на мій погляд, найсерйозніша помилка! Немає в держави майбутнього, якщо вона не дбає про тих людей, які є її громадянами. І не тільки у галузі освіти, а й науки, культури, охорони здоров'я.

      — А можливо, суть проблеми в тому, що проект «Придністров'я», створений як опозиція курсу Молдови на незалежність, «завис»? Не можна ж жити вічно у стані «межичасся». Немає визнання. ПМР виключена з усіх геополітичних процесів, які є на пострадянському просторі — і в курсі на ЄС, і не у курсі на створення ЄЕП... Якою є точка зору придністровської еліти, про що говорять люди?

      — ПМР нині перебуває на такому етапі розвитку, коли ця невизначеність починає нам дуже заважати. Наголошу — і невизнаність, і невизначеність. Наша Конституція — це Конституція незалежної держави. І більшість людей так само вважають, що ПМР і далі має зберігати і утверджувати незалежність. Лише 5—10 відсотків придністровців хочуть, щоб ніякого незалежного Придністров'я не було, а була лише Молдова. Ми шукаємо своє місце і на карті, і у світовому економічному просторі. Сьогодні туди вже виходять наші товари — це продукція металургії, легкої промисловості, електроніка. Споживачі за наші товари платять долари, євро, рублі та гривні. Та не було жодного року, щоб Молдова проти нас не застосувала якихось санкцій. Ми вистояли митну війну, телефонну, банківську. Пальців не вистачить, щоб перерахувати, скільки блокад ми пережили!

Є «проект Козака».

Де проект Медведчука?

      — Чи розглядає придністровське керівництво існуючі проекти федералізації Молдови?

      — Питання розглядають. Останнім був так званий «проект Козака», заступника глави адміністрації президента Путіна. На мій погляд, цей меморандум повертав нас на початок 90-х років, коли ми перебували у стані війни з Молдовою. Якби ми погодилися з тим документом, то на нашу територію повернулась би румунська мова як державна. Тобто розвиток нашої держави і української громади знову було б відкинуто на десятки років назад, — оцінює Боднар. — Тиск з боку Москви і Європи був шаленим. І під цим тиском президент республіки Ігор Смирнов погодився підписати меморандум. З іншого боку, всі чудово розуміли, що це лише «угода про наміри» (згодом президент Молдови Володимир Воронін відкликав свій підпис. — Авт.). Якщо це буде федеративна держава, то договір має укладатися рівноправними складовими майбутньої федерації. Інакше може статися таке, що Молдова піде до Румунії, а ми куди? Отже, ми маємо записати у текст гарантії права виходу з Молдови.

      — Це ваша особиста точка зору чи позиція придністровської влади?

      — Точка зору президента залежить від тиску, який на нього чинять. На превеликий жаль, це правда. Може, мої слова і не сподобаються керівництву моєї держави, але факт залишається фактом. Усі обговорюють «проект Козака», а де проект Києва?! Навіть якщо його не існує, його потрібно було б мати, а не підтримувати план Кремля. Україна, як завжди, «у кущах». Ситуація могла б змінитися, якби Україна і Росія як країни-гаранти придністровського врегулювання мали рівні умови — тобто мали рівну військову і дипломатичну присутність на території ПМР, рівні економічні умови. А поки що тільки назви є: «країни-гаранти».

      — У Тирасполі є консульство Росії, яке штампує російські паспорти для придністровців. А консульських установ України немає...

      — ...Немає. Цю тему ми багато років порушуємо на різних рівнях — і від імені влади, і від Спілки українців Придністров'я — і перед Міністерством закордонних справ, і перед посольством України у Молдові, і перед Верховною Радою, і перед Кабінетом Міністрів. Але справа ніяк не просувається. Нам відповідають, що Молдова не дає згоди на відкриття консульської установи. Але скажіть мені, чи є у світі таке, щоб на невеличкій території жило 40—45 тисяч громадян (!) певної країни і для задоволення їхніх потреб не було б консульської установи?! Наскільки мені відомо, на території Чернівецької області є консульство Румунії, хоча кількість румунів у тих краях не можна й порівнювати з кількістю українців у Придністров'ї. Тож чому саме наші люди — загалом їх триста тисяч у Придністров'ї і ще триста тисяч у Молдові — кинуті напризволяще?.. Знову можна сказати про відсутність політичної волі в українських політиків, чиновників і дипломатів.

Референдум а ля Квебек

      — Своїм 13-річним існуванням ПМР доводить, що є цілком дієздатним державним утворенням — без західних кредитів, субвенцій центру, допомоги міжнародних організацій. У пресі писали, що, маючи п'яту частину населення Республіки Молдова, ПМР має вищий ВВП. Тож треба щось робити — або домовлятися з Кишиневом, або провести ще один референдум про незалежність під контролем ОБСЄ. Не можна ж жити десятиліттями, як кажуть в Одесі, — «...и между там».

      — Мушу сказати, тут ваші погляди загалом збігаються з моїми. Я теж так кажу: щоб визначити подальшу долю Придністров'я, треба запитати у людей. Так, я за референдум. Але про що має бути цей референдум? Чи люди хочуть бути з Україною? Чи люди хочуть бути з Росією? Чи ця маленька територія має й надалі бути незалежною державою? Чи, зрештою, знову стати частиною федеративної Молдови? Давайте запитаємо людей! Нехай референдум проводиться під егідою ООН чи європейських структур.  Але я завжди питаю закордонних посланців і журналістів, якби Квебек кілька років тому проголосував за незалежність від Канади, то ви б визнали це волевиявлення? Всі кажуть, що визнали б. Чому ж тоді діють подвійні стандарти, чим Придністров'я гірше? Прихильники незалежності Квебека не набрали потрібної кількості голосів — і на цьому все закінчилося...

      — Поки що...

      — Так, поки що. Але якби голосів вистачило, то міжнародна спільнота вимушена була б визнати цю незалежність. Відтак були б встановлені дипломатичні і правові стосунки з цією молодою державою. Чехи і словаки розійшлися по-доброму, як нормальні чоловік із жінкою розлучаються — без скандалу, їх що, не визнали? Югославію силою розвалили (не казатиму хто!) на кілька держав, то що, Сербія, Хорватія, Словенія та інші держави не визнані світом?

      — Існує точка зору, що не можна визнавати підсумки придністровського референдуму ще й тому, що вони проходили під тиском російської зброї.

      — Ми готові погодитись, що така точка зору є слушною. Так давайте повторимо! Російська 14-та армія — то вже історія. Це міф, навіть не уламки... На 700-тисячне Придністров'я є близько двох тисяч солдатiв, які охороняють склади з боєприпасами і залишками того, що колись називалося 14-ю армією. До речі, всі вони є громадянами Росії, тож не мають придністровського громадянства і не матимуть права голосу.

      — Чи ви пробували виходити на рівень Ради Європи, ОБСЄ?

      — Вони нас і слухати не хочуть! Тобто, звичайно, відбуваються якісь зустрічі — і з президентом ПМР, і з депутатами, і зі мною як співголовою Об'єднаної контрольної комісії від ПМР, але все це на неофіційному рівні, на рівні розмов «за життя». Це не перетворюється в якісь юридичні документи, результати переговорів не враховуються.

      — Кілька місяців тому в Києві відбулася презентація товариства «Клуб друзів Придністров'я». Його фундаторами стали представники дуже багатьох політичних сил — від СДПУ(о) до «Нашої України» і БЮТi. Щось у цьому напрямі вже робиться?

      — Пригадую, що депутат Олександр Турчинов навіть пообіцяв, що підготує законопроект про визнання Придністровської республіки. Це не ми просили, це була його власна ініціатива. Може, він і призабув, але ми все ще чекаємо на той законопроект. Чи Турчинов злякався власної сміливості, чи то був жарт? Ми не втручаємося у ваші парламентські дебати і війни, які точаться в українській політиці, але ми хочемо вижити і зберегтися. І дуже хочемо, щоб нам у цьому допомогла саме Україна. Ми працюємо з політиками, які представляють увесь партійний та ідеологічний спектр — від лівих і до правих. Головне, щоб вони думали про українців ПМР і щось робили для них. До речі, Державна Дума Російської Федерації кілька разів голосувала за проекти постанов про визнання ПМР. Це була політична гра, і ми це прекрасно розуміємо. Бо тут є суттєва різниця у підходах: Росія і Придністров'я — це одне, а Україна і Придністров'я як територія, де українці жили вічно, — зовсім інше.