Карась, Одарка й нащадок Роксолани
«Звідкіля це ти узявся? Де ти досі пропадав?..». На тлі перманентного пошуку національної ідеї та інших «китів» у розвитку суспільства ця фраза з відомого діалогу Одарки й Карася ось уже близько півтора століття залишається переконливим символом української родини. У ній «зашифровані» палке кохання і вміння прощати, готовність підтримати й при потребі «відсипати» своїй половині добру порцію стусанів — для її ж блага... І хоча Театральна компанія «Бенюк і Хостікоєв», анонсуючи цю виставу за Гулаком–Артемовським, заявила, що свідомо нашпигувала її новими персонажами та героїкою, найяскравішими в опері залишилися герої Богдана Бенюка (Карась) та Наталі Сумської (Одарка).
Поезія моно...
На тлі «розмаїття» конвеєрних розважальних продуктів (ніде правди діти, наших, українських) гастрольна моновистава російського прем’єра Олега Меншикова «1900» — раритет і водночас клейнод. Цією двогодинною роботою актор (він же — режисер) не так розповідає про незвичайного піаніста, як запрошує до роздумів. Делікатно, цнотливо й неодмінно адресно спонукає кожного замислитися, де ж воно — оте, створене лише для нього (байдуже — знаного політика, спроможного дозволити собі недешевий квиток, чи скромного мистецтвознавця, якого до театру веде професійний обов’язок), місце під сонцем? Виявляється, його (місце) не завжди треба шукати — достатньо прийняти подароване Небом. Власне, оте єдине місце, де ти з Божої волі народився, прийняти й почати йому служити!
Зустрічайте Далі на українській землі
Одеська література
Відомий одеський письменник Георгій Голубенко у вступному слові до нової книжки «Рыжий город» (Одесса: Полиграф, 2007) дякує Ісааку Бабелю, «придумавшему когда–то для своей замечательной книги название «Одесские рассказы», что за истекшие годы стало, по моему глубокому убеждению, уже даже и не названием, а целым жанром литературы, в котором все мы, пишущие об Одессе, в меру своих скромных сил и пытаемся работать». Таки так: жанр «одеська література» пора узаконити в літературній теорії.
НЬЮЗ–РУМ
Чаклунка з Ріо
Вона написала твори, після яких, за висловом письменниці і літературознавця Консуели Кампос, нині «бразильська література ділиться на те, що було до Кларисе (як до Різдва Христового), і те, що є після неї». Її письмо порівнювали з Джойсовим і стилем Вірджинії Вулф, а сама вона сказала в одному інтерв’ю: «Ви п’єте воду, щоб не померти. Так і я: пишу, щоб жити».