Востаннє чинний Константинопольський патріарх побував в Україні за місяць після Переяславської ради, та й то проїздом з Москви. Отже, вселенські патріархи не жалували нашу землю вже 354 роки. Нинішній Патріарх Константинопольський і Нового Риму Варфоломій І перерве цю сумну традицію, вочевидь, народжену не духовними різнобаченнями, а суто політикою. І якби не урочиста дата — 1020–річчя хрещення Русі, невідомо, як довго зустріч Вселенського патріарха з Україною ще залишалася б на межі неможливості.
Запрошення Варфоломієві І надіслала світська влада — Президент України Віктор Ющенко. Поділена церковна влада країни зробити цього не могла, бо ж очільник УПЦ Московського патріархату підпорядковується Алексію ІІ і не має відповідного статусу, а Київська церква самим Вселенським патріархатом вважається «неканонічною». Вшановувати візитом Київ чи ні — вирішував Синод у Стамбулі. Цьому передувала, вочевидь, значна внутрішня боротьба. Адже хоч як би Варфоломій І не говорив про сестринство православних церков, «старшосестринство» Російської вельми відчутне, й РПЦ дозволяла собі закинути Константинопольській «матері–церкві», що приїзд до Києва Вселенського патріарха неможливий без спеціального запрошення Алексія ІІ, духовно і юридично прописаного в Москві. За таких умов візит Варфоломія І до української столиці і «матері городів руських» радше можна розглядати як візит ввічливості, а не візит визнання.
У середу Варфоломій І прийняв у своїй резиденції, що в європейській частині Стамбула, групу журналістів з України. Розмову з нами чи, хай пробачить мені Його всесвятість, монолог Вселенський патріарх побудував так, щоб не зачепити краєм слова жодної актуальної гострої теми. І патріархові це вдалося — він зовсім відмовився відповідати на запитання. Отож бачення вселенським престолом міжукраїнського міжконфесійного діалогу залишилося нез’ясованим, як і питання визнання УПЦ Київського патріархату. Натомість Його всесвятість Варфоломій І розповів ось про що:

Резиденція Вселенського патріарха не помітна з вулиці — будівлі щільно туляться одна до одної і так повзуть на пагорб, тож якби не «КПП» із правоохоронцем у формі, важко було б зрозуміти, що ми під’їхали не просто до офісу чи житлового будинку, схованого за високим муром. Охорона потрібна. З кінця 80–х, відколи тут, у районі Фанар (так і перекладається з турецької — «фанарі», ліхтарі тобто), влаштовано резиденцію православної церкви, трапилося чотири теракти чи спроби терористичних атак. Зокрема, у грудні 1997 року постраждав сусідній житловий будинок і були людські жертви.

«Це справді був «чорний вівторок», так його охрестив український народ. Ніхто не сподівався такої жорстокості від працівників міліції, котрі ногами і кийками били людей похилого віку. Людей топтали, як худобу», — згадує учасник тих подій, член УНП Василь Червоній. Чому поховання предстоятеля Української православної церкви Київського патріархату Володимира Романюка вилилося в сутички небаченої жорстокості? Хто винен у цьому? Відповіді досі не знайдено, та й мало залишилося тих, хто шукає.