Умовний конкурс на найбільш уживану абревіатуру останньої декади приніс би, напевне, лаври переможця Центральній виборчій комісії — буквосполучення ЦВК пройшлося тріумфальним маршем по сторінках друкованих та iнтернет-видань. Воно й зрозуміло, бо інформаційний привід наявний: Президент нарешті визначився з дванадцятьма кандидатурами на заміщення вакантних (після звершення каденції) посад членів Центрвиборчкому. Про «кандидатський мінімум» Президента «УМ» уже писала, мимохідь торкнувшись також деяких законодавчих положень щодо ЦВК. Проте закон як такий на наших шпальтах іще не розглядався, хоча час для цього, думається, вже настав.
Президент може все. Парламент — тільки одне
Закон про Центральну виборчу комісію доволі простий. І доволі поганий (це якщо не бавитися юридичними евфемізмами, а оперувати, так би мовити, «одноклітинними» поняттями). І завдяки саме тому, що він простий (тобто легкотравний навіть для людини без юридичної освіти), всі його недоліки плавають на поверхні. Їх, таким чином, здатні вирахувати не лише звичайні читачі, а й нардепи, яким, як-то кажуть, сам Бог (і виборець!) велів пильнувати законотворчий процес і перетворювати «погані» закони на «хороші», вилучаючи перші з обігу, як банки вилучають старі та зношені грошові купюри.
Але депутати ідею оновлення закону про ЦВК проспали, причому сплячка ця тривала шість років поспіль — поки діяв старий склад Центрвиборчкому. За цей час можна було розробити навіть не один варіант нового закону про Центральну виборчу комісію, проте цього зроблено не було, тож тепер народні обранці кусають собі лікті, обіцяють не віддавати ЦВК «без бою», але фактично вдіяти вже нічого не можуть. Президентські вибори невпинно насуваються, і нині діючий «гарант» подбав про те, аби вони проходили за його сценарієм. Тож вулиці Грушевського лишатиметься хіба що спостерігати за маніпуляціями вулиці Банкової і клясти власну неповороткість.
Утім, ближче до закону. Перший його розділ носить традиційну для таких документів назву «Загальні положення» і складається з кількох окремих статей, приміром, «Незалежність Комісії» або «Відкритість і гласність у діяльності Комісії». З цим усе зрозуміло: у де-юре демократичній країні віддається данина демократії, тому і йдеться про «об'єктивність і компетентність» Комісії, про невтручання у її справи сторонніх структур, про підпорядкування Центрвиборчкому винятково букві і духу Конституції та про решту таких же ефемерних речей. Це все, так би мовити, художня гімнастика порівняно з важкою атлетикою наступного розділу.
Бо у розділі другому «Порядок утворення, склад та організація діяльності Комісії» йдеться про значно практичніші речі. Їх (і зокрема статтю 6-ту закону) ми зацитуємо дослівно:
Верховна Рада України призначає на посаду та припиняє повноваження членів Комісії за поданням Президента України.
До складу Комісії входять 15 членів Комісії.
Кандидатури осіб на посади членів Комісії попередньо обговорюються в депутатських групах і фракціях, а їх призначення проводиться за наявності висновків відповідного комітету Верховної Ради України.
Голова Комісії, заступник Голови Комісії, секретар Комісії обираються з числа членів Комісії шляхом таємного голосування на її засіданні.
(...) Після сформування Комісії відповідно до цього Закону її персональний склад протягом року не можна змінювати більш як на одну третину.
(...) Строк повноважень членів Комісії — 6 років.
Таким чином, що ми бачимо? Президент вносить подання щодо кандидатур майбутніх цевекістів, Президент ініціює їх призначення і їх відкликання, іншими словами, Президент карає і милує, і годує Центрвиборчком з власних рук, і примушує «незалежний державний орган» озиратися на главу держави, ні на мить не втрачаючи з ним телепатичного зв'язку. Верховній же Раді на таці, де розкладено найапетитніші можливості, лишаються самі недоїдки. Такі, як право натиснути на зелену чи червону кнопку, коли Президент запропонує свої кандидатури. Оце й усе.
Ніде у чинному законі не йдеться про те, що народні депутати, приміром, мають право висловити недовіру котромусь iз цевекістів, якщо той виявиться не відповідним своїй посаді або порушить закон. Ніде не говориться і про те, що парламентарії мають право коригувати запропонований їм склад ЦВК, висуваючи свої контрпропозиції. І, нарешті, ніде в законі не закладено таку норму, згідно з якою список достойників, складений Президентом, має відображувати співвідношення політичних сил у парламенті. Хоча це — сюжет, вартий окремої розробки.
П'ятнадцять гілок при одному корені
I справді, чому б законодавцю при формуванні ЦВК не закласти у його механізм більш паритетні засади? Наприклад, обумовити принцип «п'ятдесят на п'ятдесят», за яким половина членів ЦВК призначалася б Президентом і половина — парламентом? Або закріпити у законі квоту, згідно з якою, певна кількість осіб у ЦВК мала б представляти опозицію, а решта — парламентську більшість? Не нам, звісно, давати поради тим, хто обрав законотворчість своєю сферою діяльності, але це, власне, і не порада, а, радше, переказ тих думок чи намірів, якими ділилися і діляться з пресою політики.
Бо, скажімо, за словами Олександра Мороза, які «Дзеркало тижня» навело ще на початку жовтня минулого року, представники його фракції «зайнялися підготуванням поправки до закону про Центрвиборчком, що стосується способу його формування. Згiдно з цією поправкою, у пропозиціях Президента щодо кандидатів у члени ЦВК має бути відбита пропорція представництва політичних сил у законодавчому органі. «Ми хочемо домогтися того, щоб Президент пропонував кандидатів тих політичних партій, які сьогодні представлені в парламенті, — зауважив у інтерв'ю «ДТ» глава СПУ. — За тим, як глава держави реагуватиме на наші спроби поміняти спосіб формування ЦВК, стане зрозумілою його позиція стосовно застосування на виборах адмінресурсу». Мороз солідарний зі Стретовичем у думці про те, що, якщо закон не змінити й дозволити Банковій провести в ЦВК «своїх» людей, «вибори практично можна вважати закінченими» («Дзеркало тижня», 4—10 жовтня 2003 року).
Про бажання вскочити в останній момент у вагон потяга, що вже рушив у дорогу, Мороз говорив, як ми бачимо, ще чотири місяці тому. Проте і тоді час було вже згаяно, а тепер — і поготів. Ніякі поправки до закону про ЦВК не прийнято, і, швидше за все, прийняті вони вже й не будуть. Принаймні перед найближчими президентськими виборами. Тож маємо те, що маємо. А саме: засилля у списку, складеному Президентом, представників СДПУ(о) та інших провладних політичних сил, про що «УМ» уже писала. Прищепити ж Леоніду Даниловичу прихильність до опозиції, багнетів якої явно бракуватиме у новому ЦВК, чинний закон не в змозі — його положеннями це не передбачено.
Схоже, що мав рацію тижневик «Контракти», який також давав свій прогноз щодо недалекого майбутнього Центрвиборчкому. «Новий голова ЦВК буде, найімовірніше, так підраховувати голоси на президентських виборах 2004 року, що та ж сама опозиція згадуватиме Рябця як мало не ангела», — зазначало видання 17 листопада 2003 року. І, схоже, наврочило. Бо на тлі нинішньої (хай і не чортової, а президентської) дюжини претендентів на крісла у ЦВК за спиною Рябця й справді вимальовується щось подібне до білих крил.
«Поетом можеш ти не бути...», або Перелік вимог до цевекістів
Проте наглядати за підрахунком голосів у загальнодержавному масштабі — не лише почесно і відповідально, а й надзвичайно приємно. Про це фактично говориться у чинному законі, де роль «десерту» після перерахування усіх повноважень та зобов'язань членів Комісії виконує розділ шостий, який має назву «Фінансування Комісії, матеріальне і соціальне забезпечення її членів та працівників секретаріату Комісії». Всі витрати, пов'язані з фінансуванням діяльності Центрвиборчкому, держава бере на себе, йдеться у розділі. Крім цього:
Член Комісії, який потребує поліпшення житлових умов, не пізніш як через 6 місяців після вступу на посаду забезпечується Кабінетом Міністрів України на період виконання своїх повноважень службовим житлом.
Умови та порядок оплати праці, побутового, медичного, санаторно-курортного, транспортного та іншого обслуговування Голови Комісії, його заступника, секретаря Комісії, членів Комісії, а також працівників її секретаріату визначаються Кабінетом Міністрів України відповідно до Закону України «Про державну службу» ( 3723-12 ).
Під час службового відрядження члени Комісії та працівники її секретаріату користуються правом бронювання місць у готелях і на всіх видах транспорту, а також позачергового придбання проїзних документів.
Такими є принади життя члена Центрвиборчкому. І це при тому, що перераховані можливості — лише той мінімум, який гарантує цевекісту закон. А крім закону, у «правильного» члена ЦВК знайдеться ще чимало стимулів до роботи. Аби лише останній твердо пам'ятав, кому він зобов'язаний «бронюванням місця» під сонцем.
Зазвичай коли комусь щось дається, то при цьому чимало й вимагається навзамін. Йдеться, тобто, про баланс прав і обов'язків або ж про баланс винагород і очікуваних якостей. Отже, які вимоги висуваються законом про Центральну виборчу комісію до її потенційних членів? Одну з загальних вимог до всього складу Центрвиборчкому вже було згадано — не менше третини цевекістів повинні мати юридичну освіту. Решта ж вимог, зазначених у статті 7-й закону про ЦВК, є наступною:
Членом Комісії може бути громадянин України, який на день призначення досяг двадцяти п'яти років, має право голосу, проживає в Україні не менше п'яти останніх років та володіє державною мовою.
Член Комісії не може бути народним депутатом України або мати інший представницький мандат; бути кандидатом у президенти України; кандидатом у народні депутати України; їх довіреною особою; представником або уповноваженою особою політичної партії, виборчого блоку партій, що беруть участь у виборах; подружжям та іншим близьким родичем кандидата; а також перебувати в їх підпорядкуванні; членом іншої виборчої комісії; членом ініціативної групи всеукраїнського референдуму (...).
Член Комісії не може входити до складу органів виконавчої влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, займатися підприємницькою або іншою діяльністю, крім викладацької, наукової та творчої у вільний від роботи час, входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку.
(...) Член Комісії, який до свого призначення на посаду був членом будь-якої політичної партії, на час здійснення своїх повноважень зупиняє членство у цій партії. Він не може брати участь у її діяльності чи виконувати доручення органу партії (...).
Як бачимо, проти багатьох видів діяльності для претендента у члени ЦВК стоїть умовний червоний квадратик, як проти назви фільму, перегляд якого дозволений лише дорослим. Чи зреагують на це червоне світло ті особи з запропонованого Кучмою списку, які у разі затвердження їх Верховною Радою до складу ЦВК опиняться перед вибором: або колишня діяльність, або нова робота? Нагадаймо, що серед кучмівських висуванців є двоє народних депутатів (Заплатинський та Ківалов), один суддя (Качур), а також особи, пов'язані з «органами виконавчої влади» або ж «іншими державними органами». На окрему згадку заслуговує така одіозна постать, як Сергій Ківалов, котрий, за твердженням поінформованих джерел, є реальним претендентом на посаду голови ЦВК. Ківалов, про якого неодноразово писала «УМ», не лише парламентарій, він також незаконно суміщує своє депутатство з головуванням у Вищій Раді юстиції, очолюючи, на додачу до всього, ще й Морську партію України. Три заборонених плоди в одному — депутат, керівник державного органу та голова політичної партії. Чи поступиться якимись зі своїх регалій пан Ківалов, чи нанизуватиме й далі свої посади, як намистини на нитку? В принципі, жадібність чи, навпаки, здатність чимось жертвувати з боку Ківалова не має жодного вирішального значення для діяльності Центрвиборчкому. Значення має лише, по-перше, закон про ЦВК, по-друге, те, як ним скористається Президент, і, по-третє, «кнопкова» реакція Верховної Ради, коли дійде до голосування по кандидатурах Кучми.
«Ми, опозиція, вплинути не можемо...»
Останній акт дійства під назвою «Затвердження нового складу ЦВК» буде розіграно у Верховній Раді. В очікуванні цього депутати від опозиції вже готують гнівні стріли у бік Банкової, а також пояснення з приводу неможливості протиставити Президенту іншу зброю, крім словесної. «Кандидатури затверджуватимуться простою більшістю голосів. Думаю, що вони будуть затверджені, бо говорити про совість нашої більшості просто смішно: якби хоча б залишки цієї совісті спрацювали, тоді, звісно, у Ківалова не було б жодних шансів на обрання. Ми, опозиція, вплинути на це рішення не можемо. Думаю, недарма у список претендентів до ЦВК включили комуністів — щоб забезпечити підтримку Компартії», — зазначив, коментуючи ситуацію для «УМ», БЮТівець Степан Хмара.
Драматизм полягає у тому, що опозиція — не сліпа, не дурна, не байдужа до своєї країни — чудово усвідомлювала й усвідомлює, у який глухий кут можуть завести занадто широкі повноваження Президента щодо формування ЦВК. Однак про недоліки відповідного закону вона почала говорити запізно — тоді, коли небезпека його застосування вже стукає у двері. «Президент навмисно зволікав, аби зменшити час для обговорення у Верховній Раді його кандидатів. Щоб швидко пропустити їх через Верховну Раду, щоб менше про них можна було розвідати... Хоча достатньо й того, що серед кандидатів у члени ЦВК є пан-товариш Ківалов, і це дуже показово — адже Президентові чудово відомо, що Ківалов незаконно займає дві посади: голови Вищої Ради юстиції і народного депутата. Ця тема відома. І ось такого злісного порушника Президент рекомендує у Центрвиборчком, і навіть з чуток відомо, що йому там готують посаду голови. Це підтверджує мої побоювання щодо того, що нинішня криміналізована влада не збирається проводити чесні вибори. Бо які чесні вибори можуть організовувати злiсні законопорушники, про які прозорі й демократичні вибори може йти мова? Отже, вони готують різні варіанти того, як не допустити зміну влади. З одного боку — це авантюра з так званою політичною реформою, а з другого — це підготовка заздалегідь до виборів не лише Президента, а й наступного складу парламенту...» — говорить Хмара.
