Дмитро Ященко на розкопках. (Фото Наталії ЄВТУШЕНКО.)
Викопавши яму, тіло жінки поклали в неї обережно, як належить, склавши її руки на грудях. Ті, хто ховав, не знав, що по–диявольськи безладно скидатимуть зверху інші тіла; не відав, скільки таких самих ям ще викопають, що, зрештою, в них упокояться й вони самі...
Це — не страшне кіно і не хвороблива фантазія. Це — побачене на розкопках майже в центрі Сум.
Утім це могло бути й сном. Жахливим сном людей, які багато років прожили фактично поруч із цією могилою чи й, власне, на ній. «На деяких кістках є залишки бетону, смоли. Тобто на цьому місці вели будівництво, — розповідає голова громадської організації — пошукового загону «Гвардієць» Дмитро Ященко. — Тепер відомо, що як мінімум дві ями з похованнями людей знайшли ще в п’ятдесяті–шістдесяті роки минулого століття. Чому тоді не звернули на це увагу?..» Тоді усвідомлено вирішили «просто будувати».
Минуло півстоліття. Одного дня жінка вийшла з будинку забрати сина, який грався на вулиці. Поруч вели будівництво — почали копати котлован під новий будинок на місці, де колись стояв старий. Раптом у землі, яку вантажили для вивезення, жінка побачила кістки. Багато кісток... Будівництво припинили — і наполягли на цьому мешканці. І зовсім небагато часу знадобилося, щоб з’ясувати: ця новобудова мала постати на місці колишнього концтабору.
«...Найважче було, коли з обвалів випав дитячий череп, — каже один із ветеранів–пошуковців «Гвардійця» Сергій Задесенець. — Я багато бачив, але тут відійшов, сказав, щоб копали самі. У мене ж свої діти...»
Членів загону долучили до непростої справи після того, як розпорядженням міського голови було створено робочу групу для перепоховання знайдених останків. І вони почали розкопки. Дві ями, три, дев’ять... У кожній — залишки сорока–п’ятдесяти людей.
«Ми знайшли три ями, розміщені строго по діагоналі, — розповідає Дмитро Ященко. — Думали, траншея чи яр. Потім зрозуміли, що ями окремі, може, воронки від снарядів, але, швидше, полонені рили їх самі, можливо, їх змусили зробити це заздалегідь...»
Вони жили в тому таборі й дивилися на вириті могили. Як вважають пошуковці, тут були переважно молоді чоловіки віком до двадцяти п’яти. Відсотків тридцять із них, судячи з останків, були поранені. Разом із військовополоненими були цивільні, але порівняно небагато.
Вважають, що на цьому місці розташовувався пересильний табір, а смертність зазвичай була високою. Людей, ясна річ, не лікували і практично не годували. Як передають старожили спогади тих, хто жив у воєнні роки, крізь колючий дріт табірники постійно висували руки і прохали харчів. Місцеві підгодовували полонених, але цього було замало. Коли похолодало, живі стягували одяг з мертвих: у ямах із похованими дуже мало залишків теплих речей.
Начальник управління інформаційно–аналітичної роботи виконавчого апарату Сумської міської ради Наталія Євтушенко показує знайдені свідчення колишнього полоненого табору Сабирзяна Сультєєва: «...Був направлений до табору військовополонених, який розміщувався у приміщенні п’ятої школи. Через деякий час разом з іншими полоненими переведений до табору на територію рафінадного заводу, в приміщення гуртожитку, де проживав до 1 січня 1942 року. Умови проживання, як у будівлі школи, так і на території заводу, були жахливими. Годували дуже погано, води взагалі не давали, і для того, аби попити, доводилося злизувати краплі зі скла вікон. У гуртожитку одна з батарей була пошкоджена, з неї капала вода. Ми збирали цю воду у склянку і потім ділили її між собою по одному–два ковтки. Німецька охорона по–різному знущалася над нами і за найменшу провину била. Чимало радянських людей були розстріляні на очах військовополонених...»
Чотири солдатські медальйони, які вдалося знайти під час розкопок на території будівельного майданчика біля восьмої школи, не зберегли даних про своїх господарів. Один розсипався у руках, вміст ще двох розмок і перетворився на кашу, ще один, сухий і неушкоджений, не містив жодної вкладки. Практично неможливо через стільки років встановити особи тих, чиї кістки знайшли на місці концтабору. А таке поховання у Сумах не одне.
«У вересні сорок третього сто п’ятдесят хворих та поранених військовополонених вивезли на територію військового училища і заживо спалили, — розповідає голова ради Сумської міської організації ветеранів Олександр Васильківський. — Більшість тих, хто перебував у таборах у школі та в приміщеннях заводу, перед приходом наших військ евакуювали до Дарниці. Дорогою півтори тисячі їх розстріляли й поскидали в придорожні канави...»
Улітку 1942–го з тюрми забрали 102 жителів Сум та області, серед яких близько двадцяти циган із маленькими дітьми. Їх вивезли на територію заводу імені Фрунзе і розстріляли... Взимку сорок другого 105 жителів села Олексіївка кинули до тюрми і через кілька днів розстріляли... На тюрму було перетворено клуб рафінадного заводу. Поруч виявлено п’ятнадцять ям, де закопані розстріляні... В одній ямі на території тюрми, що була на місці колишнього овочесховища, було знайдено рештки 650 людей, серед яких — жінки і діти. Їх спалили заживо... Загалом у час окупації було знищено понад п’ять тисяч лише мирних жителів.
Усе місто під час окупації ніби перетворилося на в’язницю. І число знищених тут у ті роки перевищує число мешканців Сум, які не повернулися з фронтів Другої світової.
«Коли ми побачимо, що витягнуто останню кістку, йтиметься про поховання», — каже заступник міського голови, голова робочої групи з перепоховання Степан Пак.
Викопані рештки збирають у спеціальному приміщенні Новобаранівського кладовища. Сумчани заступили на вахту пам’яті. Для кожного ця вахта різна. По–своєму її відстояли ті, хто побудував на цьому місці будинок у середині минулого століття. По–своєму — робітники, які намагалися тихо вивезти кістки подалі. Як стверджує замовник будівництва, він про знахідку не знав. А коли дізнався, роботи було припинено. Сьогодні забудовник допомагає владі. «З технікою проблем немає, — каже голова робочої групи...» Яка мета цієї вахти пам’яті? Як було сказано: «Він зацікавлений, аби роботи були проведені швидше». Тобто йдеться про продовження будівництва — там, на місці концтабору.
Загалом це місце викликає суперечки. Деякі сумчани вважають, що на ньому слід було б зробити майданчик для школи. Дехто боїться, що їх обдурять: казали, невеликий будинок будуватимуть, то й дали згоду на будівництво. А тепер кажуть — зводитимуть п’ятиповерховий. Хтось вважає, що міська рада взагалі повинна переглянути питання з виділенням цієї ділянки і поставити на тому місці бодай пам’ятний знак. У будь–якому разі важко уявити, аби хтось загорівся бажанням придбати квартиру в майбутній новобудові: раптом справді жахи снитимуться? Хоча, власне, якщо зібрати всі дані, то виявиться, що багато хто з нас живе, можна вважати, на таких меморіальних місцях...
І слова Степана Пака про останню кістку треба сприймати швидше як образні.
«Ми підозрюємо, що могили, подібні знайденим, є у навколишньому приватному секторі та будь–де поруч, — каже Сергій Задесенець. — Знайти всіх — це створити катастрофу, бо для цього потрібно зносити півміста».
Вахта пошуковиків найважча, попри досвід подібної роботи. «На якомусь етапі починає діяти «ефект поплавка», — розповідає Сергій. — Як рибалка, коли очі закриває, поплавок бачить, так у нас перед очима — кістки, кістки, кістки. Легше стало, коли запросили батюшку і він відслужив молебень. І віруючі, і невіруючі це відчули. ...Відкопати всіх неможливо, а ось відслужити велику панахиду за ще не знайденими і не похованими було б правильно». Бо ж казали мудрі: хто не догляне могили предків своїх, не може сподіватися, що з повагою поставляться до його праху.
... Ще на початку цієї історії міліція дізналася, що в місті розрито поховання, коли затримали школяра, який прийшов до дитячого парку із черепом. Діти забавлялися ним, навіть не замислюючись, що то міг бути череп прадідуся когось із них...
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
