Дегустуємо «Гоголь–моголь»

На фестивалі фестивалів «Гогольfest» мистецькою «солянкою» заправляє театральна гра. Не тільки на сцені, з декораціями і в гримі, — весь «Мистецький арсенал» перетворюється у справжній театр, де ніхто не бреше. Там уміють слухати з 12.00 і насолоджуватися життям до 03.00. Очікування вистав дрезденського, угорського, пітерського театрів дорівнювало очікуванню дива. І воно, без перебільшення, сталося. «Мені ніколи не вистачало тиші. Вимкніть повністю світло. Всіх попрошу помовчати 10 хвилин і послухати тишу, — каже режисер театру «Дах» Влад Троїцький на одному із своїх майстер–класів, які відбуваються щоденно о 12.00. — Ось це називається театр, де ти зустрічаєшся сам із собою і маєш час подумати про майбутнє».

Дерибас і геніальні відморозки

Театральне вістря фестивалю починалося з аналогічного мовчання. Йдеться про два пітерських театри «АХЕ» і «Дерево», які постійно гастролюють у Німеччині. Позбавлені мовлення четверо акторів санкт–петербурзького театру «АХЕ» у виставі «Мокре весілля» використовували мову тіла, стихій і механізмів. Художники Максим Ісаєв і Павло Семченко наслідують «російський інженерний театр». На сцені горить вогонь, тече вода, заливається до нутра акторів, використовуються механізми із мотузок, молотка, мітли, лопати, відра, сірників, сухого листя, землі, ацетону, вина, тіста. Розігруються ритуали хрещення і вінчання, вічна драма між чоловіком і жінкою. Їх грають Олексій Мєркушев та Ілона Маркарова . Вода і вогонь стають стихіями пристрасті.

Вистава «Вовче танго», яку «Дерево» показало у Києві, готувалася для «Мистецького арсеналу» і більше ніде не повториться. «Наша мова — це тіло. Ми іншого нічого не вміємо, тупі, як пікселі. Тіло віддає більше, ніж голова, ніж серце. Звісно, є такі точки — опорні — може п’ять–шість. Між ними — повна свобода. Тіло що хоче, те й робить. Поки сиджу — я нормальний. Коли починається музика, починаю щось робити», — каже режисер театру «Дерево» Антон Адасінський, який грав наступного дня після «АХЕ».

За словами акторів, для київської акції вони декілька днів шукали назву. Спочатку підходило «Гаряче молоко», але в день вистави ідеально підійшло «Вовче танго». Назву можна прочитати з першого танцю, коли голомозі чоловіки, скинувши до колін штани, намагаються віддати всю свою ніжність дівчатам бритоголовим або в перуках, із сокирами за спинами. А далі відбуваються вовчі ігрища. Босі актори б’ють один одного віниками з гілок каштана, залучають до містичного танцю глядачів, обмазують себе фарбами і обливають водою. На запитання автора, чому актори не шкодують свого тіла Антон Адасінський відповів, що берегти особливо нема чого. «Час біжить, цокає годинник — що ми втрачаємо? Якщо робити, то до кінця. Кохати — до кінця, жити — до кінця, танцювати — до кінця. На півкроку, півголосу робити нецікаво. Ми ж не театр, ми просто рок–н–рол».

— В акторів «Дерева» фішка — брити голову?

— Та ні, у Дрездені заведено навесні бути чистим. Повністю побритим, помитим. Уявіть мене з довгим волоссям і пірсингом. Смішно б було.

— Інші німецькі театри теж на вас схожі?

— Я не ходжу в театр, не люблю його. Інші театри до нас не дотягують. Ми обезбашені. Захотіли — підірвалися і поїхали в іншу країну. Маємо можливість працювати в Італії, Росії і Німеччині. Ми всюдисущі, без прописки. А те, що було тут, було класно. Для нас це було дуже кайфово, стільки любові. Усі ці терміни — режисер, актор — це все дерибас. Був класний день, ми були на сцені, виступали, танцювали, була музика. От і все. Ми — не театр, ми — «розгружалка».

— Кажуть, ви ведете чернецький спосіб життя...

— Маємо таку думку, що зараз у світі не все гаразд. Ми вирішили щось не робити, чогось уникати: газет не читаємо, радіо не слухаємо, телик не дивимося. Не вбираємо інформацію, тому що це дерибас — вас вантажать, чим попало. Потім їжа, дієта, заняття, робота. А щодо монастиря. У нас є наша квартира, заняття, тренінги — це не стіни з молитвою. Це щоденна праця з тілом, з руками–ногами–суглобами. Школи всіх видів — від танго до модерн–денса.

— А яка дієта?

— Не їсти солі, хліба, олії, не пити пива. Зранку вода з медом, після 11.00 — легкий сніданок, біля 16.00 — ланч, трохи білого вина і сиру.

— У що ви вірите?

— Бог чи Карма, або взагалі набір слів Крішна, Ішна — не важливо. Я єврей, але поганий. Суботи не наслідую, мови не знаю. Дурне слово «я придумав». Ти танцюєш і виступаєш, але це не тобою придумано. Тобі просто дана можливість розслабитися, потрапити під вищі сили і станцювати виставу.

«Спровокуйте себе, щоб не бути духовними тарганами»

У залі «Андеґраунд» «Мистецького арсеналу» є картина, де написано: «Талант в Україні нікому не потрібний». Влад Троїцький каже, що потрібний, якщо люди приходять на фестиваль і намагаються чогось навчитися.

— Я бачу людей, які займаються дегустацією. Вони освічені, підготовлені до сприйняття, а фестиваль — те середовище, де з них має народитися божественна квітка життя. Поки що плодів дуже мало, молодь стала прагматичною, романтизму вистачає на півроку, а далі краватки і крісло чиновника. Думають, що можна почати завтра. Та за цією відстрочкою, як пише Клім, велике ніщо. Справа — це не тільки заробляння грошей. Потім повернешся і бачиш, що життя минуло, нічого не зроблено і стає соромно.

— Життя має бути театром, людина — дією, а прожитий день — актом?

— Не треба боятися себе спровокувати. Заходиш у метро, де напівтемрява, як у склепі. Ідеш через перехід і відчуваєш силу, вдома вмикаєш телевізор, а звідти пре ще більша сила. Ти не є собою, стаєш масою. А спробуй створити навколо себе свято, зіграти акт. Головне — не боятися спровокувати себе на божевільні вчинки. Можна як московський художник Олег Кулик бігати голим по Красній площі, займатися онанізмом на пам’ятник Пушкіну, нагадити в Третьяковській галереї. А можна просто класно одягнутися. Можна не копіювати Рембрандта, а малювати як Рембрандт. І це буде бомба. Створити свій світ на кухні мало. Деколи думають: купив артхаузне кіно, замкнувся в хаті — і ти духовна особистість. Та фігня це все. Ти — не особистість, а духовний тарган.

— Ви — режисер вистави «Гамлет» у Берегівському угорському театрі, яку на днях ми мали нагоду бачити вперше. Як почалася ваша співпраця?

— Геніальний режисер Аттіл Віднянський заснував у Берегові театр ім. Дюли Ійєша. Потім узяв п’ять кращих акторів і переїхав в Угорщину, а мені запропонував з тими, що залишилися, поставити якусь виставу. Я їхав із думкою про Гоголя, а вийшов Гамлет. Три дні збирали матеріал. Потім з акторами сіли у театрі і в темряві годину мовчали. Після цього почалася гра. Вони все самі придумали. За сім днів «Гамлет» був готовий. На сцені мене цікавить людина. Я хочу за роллю бачити духовність актора, його глибину. В театрі «АХЕ» актори вільні і сильні, свідомо готові до вчинку. Акторів харківського театру Шевченка у виставі Андрія Жолдака «Один день Івана Денисовича» (за однойменною повістю Олександра Солженіцина) навпаки — примушують зробити цей вчинок. В Україні мало акторів, у яких відчувається глибина. Вони нещасні. Жаліються, що грошей не мають. Або мучаться манією величі на комплексі неповноцінності. Мовляв, от в Росії «о» і в Європі «о», а в нас дупа. Я не люблю нещасливих людей. Я б не хотів бути ні в авторизованій Росії, ні в комерційному Парижі. Художникам там ще гірше. Росія — бензобак, Європа — двигун, а ми — мастило.

Клім: «Театр — це суміш науки і релігії»

У нас мало драматургів, які одним жестом можуть вибити з колії весь зал, щоб кожен повірив, щоб готовий був віддати життя за актрису на сцені. Кліму (Володимиру Клименку) це вдається. Багато його думок віддзеркалюються у грі «Ахе», «Дерева» і Берегівського театру. Він готовий побити більшість українських акторів за брехню на сцені, дати в морду фольклористу, бо пам’ятає ті часи, коли в Україні співали і знає нюанси як стати першим актором, бо другий — це вже не актор.

Володимир Клименко колись хотів влади. Каже, що він — дитина свого часу, тобто комуніст. Йому снилися зоряні війни, служба на космічному кораблі. Тоді подумав, що який з нього президент з іменем Володимир Олексійович Клименко. «Гівно це, а не ім’я. От Володимиру Володимировичу Путіну на імені написано стати президентом, — розмірковує Клім, — а мені один чоловік свого часу сказав займатися режисурою. Людина має робити не те, що хоче, а те, для чого її Бог послав, що їй вдається найкраще. Художник має мати прізвище, яке у всіх на вустах». Так і став Володимир Олексійович Клімом, серед друзів Клімушкою.

— За 14 км від села, де я провів дитинство, народився Микола Гоголь. Я пам’ятаю ті часи, коли приходив чоловік купувати колесо, а його відправляли від хати до хати, і так до вечора. Люди все кидали і розігрували покупця. Я чув, як жінки зранку перешіптувалися, що бабі за 80, а вона колесом перед парубками ходить і на мітлі літає. Це був театр, люди, дії. На сцені я так і не побачив жодної української актриси, яка б зіграла любов.

— Брешуть?

— Займають не своє місце. Їх треба залізним кийком звідти гнати. Я завжди знаю, чия дружина чи чоловік сидить у залі. Інколи дивлюся, як актор готується до інтимної сцени. Кажу: «Хоч презервативи на ліжко поклади». А він мнеться. Тоді киває, що на виставу прийде дружина. А на сцені брехати не можна. Бог любить безстрашшя.

— Маєте поради, як виховати в собі актора?

— Треба стояти на правій нозі. Бог сипле зерна з лівого боку. Якщо спиратиметеся на ліву ногу, будете збирати полову, а не садитимете зерно, щоб проростало. Не носіть одягу, який придумали голубі. Вони хочуть вас знищити, щоб не народжувалися діти. Подивіться в дзеркало, на кого ви схожі і навчіться грати як ваш попередник. Я коли щось створю, цілими ночами не сплю, думаю, звідки вкрав. Талант треба взяти з рук в руки. Або вкрасти, але так, щоб отримати благословення. Відьми теж передають свою силу з рук в руки. Навчіться йти так, щоб всі оглядалися, навчіться правильно дивитися, рухатися, стояти. Тоді перед вами відкриється ідеальний світ. Міняйте періодично шкіру, вмирайте і народжуйтеся. Постійно закохуйтеся, щоб кожна клітина була просякнута музикою, книжкою, жінкою, в яку ви зараз закохані. Не бійтеся загубити в ній себе. Мене повністю змінила книга «Феномен людини» Пьєра Тейяра де Шардера. Він перший поєднав науку і релігію. Ця суміш розуму і міфів для мене і є театром. Це закон виживання. У 364 році у Римі була велика чума, і щоб врятуватися, люди почали грати в театрі. І чума відступила.