Степан Гавриш: Наші діти мусять бути кращими за нас

      Читачі «УМ», певно, пам'ятають матеріал «Що ріднить Степана Гавриша з олігархами», вміщений в «Україні молодій» від 15 січня. В нарисі нашого прикарпатського власкора Івана Крайнього йшлося про негативне ставлення мешканців села Олешів, що на Івано-Франківщині, до парламентської діяльності свого земляка – координатора більшості Степана Гавриша, про олешівський слід у біографії головного президентського «більшовика» взагалі та про деякі повороти його політичної біографії зокрема. Невдовзі редакція «УМ» отримала поштою друковану на комп'ютері відповідь від пана Гавриша – у великому конверті з написом «Апарат Верховної Ради України», на аркушах із бланком Комітету ВР з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки. Поважаючи думку Степана Богдановича, все ж не друкуватимемо цього листа повністю, хоча б через надмір у затягнутому тексті велемовних пишнот, які не мають відношення до суті дискусії. Пан Гавриш, подякувавши за те, що наша газета вперше присвятила цілу шпальту опису його життєвого шляху, зазначає: «Було би некоректно з мого боку залишити без уваги вашу працю або ж давати будь-які оцінки публікації. Мушу зауважити, що вона є достатньо професійною і близькою до правди». Тому подамо витримки із реакції координатора більшості ВР на статтю про його «спорідненість з олігархами».

      «(...) Босими ногами дійшов я у політику із тихого мальовничого села Олешів, зустрічаючи на своєму шляху найчастіше протиріччя і протистояння, яке, дякувати Богові, слугує для мене лише гартованими штрихами біографії. Від своєї родини і батьківщини я успадкував неспокійну душу і незламну волю до боротьби. Я сам творю своє життя так, як вимагає від мене гідність галичанина і родинна традиція: що б там не було, боротися й перемагати. Ця генетична пам'ять, ця нездоланна варта мого роду, живе і робить свою, призначену Природою, роботу.

      У кожного свій Хрест посильний, можливо, навіть непосильний, який людина тягне, несе, не помічаючи, або поперед себе пхає на свою Голгофу. Я свій Хрест несу. І, повірте, гідний того.

      Я не можу і не маю морального права перед пам'яттю своїх предків стояти осторонь там, де бачу, що потрібна моя допомога. Що можу знайти компроміс і спрямувати рух історії у русло національного відродження та збереження української ідентичності, за що поклали своє життя мої рідні та близькі.

      (...) Мій дід побудував свою садибу, збираючи і зносячи власноруч каміння. І ця хатина стоїть до цього часу. Бо вона була виплекана стражданнями, несамовитою втомою, любов'ю і вірою в те, що в ній буде гарно і затишно.

      Я готовий по камінчику складати українську історію, тому що наш народ гідний шани всього світу. І чим більше ми тепер накидаємо камінців у серцевину української демократії, тим важче нам буде пояснити нащадкам, чому ми не змогли забезпечити їм належний рівень життя. Народ не зобов'язаний ні любити, ані ненавидіти свого президента. Президент повинен бути стрижнем нації, бути витребуваним суспільством. Обливаючи брудом сьогодення, ми в ньому ж утопим майбуття. Епоха Руїни вже була в історії українського народу. І ми не можемо входити двічі в ту ж саму воду.

      Час нестримно мчить уперед. А побудова барикад у політичному протистоянні лише заглиблює кожного з нас у свої окопи, ламаючи надбання будь-яких консолідованих зусиль. Мені дуже не хочеться, щоб мої онуки колись зле дорікнули, мовляв, не вистачило впертості, аби зробити крок назустріч цивілізованому світу.

      Щомісяця я отримую близько 500-600 листів, звернень, пропозицій, прохань. Майже по 20 щодня. Звичайно, не всі вони є абсолютно доброзичливими та схвальними. Є і критика, зауваження, дорікання. Але зрозуміти кожного і допомогти йому я намагаюсь завжди. Відчути біль і негаразди. Допомогти власною участю.

      Я виріс не сиротою, але майже в умовах сироти, батько був змушений заробляти гроші. І тому особливо гостро відчуваю і розумію тих, хто позбавлений цього найбільшого земного щастя. Благодійний дитячий фонд «Берег надії», що створений мною на Слобожанщині, працює для тих, кого доля з самого початку прирекла до самотності. Ми допомагаємо їм відчути тепло і любов, що йдуть від рідної оселі.

      Узагалі, рівень розвитку будь-якого суспільства перевіряється становищем найнезахищеніших: дітей та людей похилого віку. Наші діти мусять бути кращими за нас,

      Вони повинні вміти відстоювати свої права і свободи. Бути вільними по духу і патріотами в серці. Саме потреба у такому поколінні справжніх громадян трансформувалась у мою дитячу книгу «Маленькі історії про великі істини. Права та свободи дитини», з приводу якої я отримав від дітей та вчителів більше тисячі листів-подяк з проханням надіслати книгу. Сподіваюсь, що у цьому році я зможу виконати обіцянку і надіслати це видання до кожної школи.

      І комп'ютер, ксерокс та мікроавтобус в Олешеві з'явилися не за європейськими стандартами життя, а тому що свого часу мої однокласники ходили із сусідніх сіл за п'ять кілометрів до школи по кучугурах снігу, які заввишки більші за семирічну дитину.

       (...) У політичній боротьбі я не став вразливим. А лише кожним кроком утверджую засвоєне з дитинства правило: коли берешся за справу — маєш відповідати сповна».

      Перед тим, як закінчити свого листа «з повагою і вдячністю», Степан Гавриш — голова депутатської групи «Демократичні ініціативи», координатор постійно діючої парламентської більшості у Верховній Раді України — зазначив, що, на превеликий жаль, не отримував листа від земляка Мирослава Гавриша, в якому містилося найбільше критики на його адресу і про який писала «УМ». Натомість народний депутат запропонував до уваги редакції ксерокопію іншого листа — жительки с. Олешів Ганни Іванівни Пазюк — та запропонував робити висновки.

      Листа ми прочитали. Пані Ганна скаржиться землякові на бездіяльність сільського голови, якого обрано вже втретє, пише про те, що «розвиток села в упадку», наводить конкретні приклади і просить Степана Гавриша як високопосадову й шановну особу допомогти. «Я колись iз Вами на цвинтарі вела розмову. Ви сказали, що помогли тільки на 1%, і будете ще помагати. Ну що ж, добавте до 1 хоч 49, щоб було 50%. А майбутнє покоління буде Вам вдячне», — пише Ганна Іванівна з Олешева. Сподіваємося, Степан Богданович допоможе землякам конкретною справою і виправдає їхні дійсні сподівання не лише координуванням більшовицького корпусу у ВР. А наразі при своїх висновках ми залишаємося.