Театр перетворює натовп на народ. У правдивості цього твердження Томаса Манна режисер Михайло Рєзнікович переконується вже близько півстоліття. На власному досвіді, на досвіді своїх колег, акторів і глядачів. Пізнаючи все нові й нові складові своєї професії, постійно примножує свій і без того досить поважний арсенал визначень для слова «театр». Храм Мельпомени, за Рєзніковичем, може бути живим і неживим, інтелігентним і навпаки, «театром для людей» (є такий термін у Стрелера), гордим чи нещасним... Особливим пунктом у цьому переліку стоїть, звісно ж, Театр імені Лесі Українки. Три роки тому Російська драма продемонструвала унікальну здатність об’єднуватися навколо проблеми і давати відсіч високопоставленим опонентам — історії про «симпатії» до цього театру тодішнього керівництва Мінкультури, численні перевірки КРУ та Генпрокуратури обійшли всі вітчизняні й навіть деякі закордонні таблоїди. І хто знає, де і на якій посаді сьогодні Михайло Рєзнікович відзначав би свій ювілей, якби не та принциповість і єдність акторів, які не лише стали горою за свого режисера, а й спростували усталену думку про те, що в театрі — кожен за себе.
Михайло Рєзнікович ніколи не порівнював себе з таким собі айсбергом посеред розбурханого театрального моря. Він і актори Російської драми мають особливий зв’язок, який навряд чи вписується у формулу «начальник–підлеглий». Третю книгу із циклу «Театр часів» Рєзнікович присвятив своїм учителям, учням, колегам, акторам Театру російської драми: Тетяні Назаровій, Борису Вознюку, Валерії Заклунній, Ларисі Кадочниковій, Давиду Бабаєву...
«Хотілося б, щоб театр давав більше духовного еліксиру, щоб катарсис був чистішим», — бажає Рєзнікович собі, своїм акторам, глядачам.
Михайло Рєзнікович
Художній керівник Національного театру ім. Лесі Українки.
Народився у Харкові 26 квітня 1938 року. Закінчив Ленінградський інститут театру, музики і кіно (курс Георгія Товстоногова). Працював у Московському театрі імені Станіславського, Новосибірському драматичному театрі «Червоний факел»...
Режисер–постановник вистав «Насмішкувате моє щастя» (за Л. Малюгіним), «Безприданниця» (за О. Островським), «Як важливо бути серйозним» (за О. Уайльдом) та багатьох інших. Автор книг «Довга дорога до вистави», «Від репетиції до репетиції», циклу «Театр часів»...
Народний артист України. Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка. Академік Академії мистецтв України.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
