Кому уряд винен — він прощає?

Соціальний захист наших співвітчизників досі залишається лише однією з–привабливих тем для передвиборчої риторики політиків. З вулиці Грушевського з обох боків — і Кабміну, і Верховної Ради — лунають запевнення про бажання побудувати правову державу, а натомість відбувається тотальна політизація цього процесу, що виправдовує тільки неприхований популізм.

Передвиборча агітація всіх партій закликала незаможних співвітчизників домагатися своїх соціальних прав і виплат по них у судах. Так, протягом 2005—2007 років, дослухавшись порад політиків, українці кинулися до судів із позовами, і останні винесли понад 33 тисячі позитивних рішень на вже згадану суму.

Саме через таку затримку з виплатами Президент Віктор Ющенко був змушений видати Указ «Про додаткові заходи щодо підвищення ефективності виконання рішень судів».

Водночас напередодні оприлюднення цього указу відбулась знакова подія у Кабінеті Міністрів — за власним бажанням із посади заступника міністра фінансів із правових питань пішла Людмила Ходос, заслужений юрист України, людина з досвідом, кількома вищими освітами, котра, зокрема, опікувалася і цими питаннями. Чому вона прийняла таке рішення на початку весни, пропрацювавши в нинішньому уряді трохи більше трьох місяців?

— Пані Людмило, так чому ж ви прийняли рішення покинути уряд?

— Бачите, у нас нерідко можна почути від урядовців, депутатів, коли хочеш зробити корисне для держави, для народу — йди працювати у владні структури, ставай політиком. Та в нашій реальності це не зовсім так. На жаль, у нас влада і політика — це насамперед успішний бізнес. Отож люди, які мають власну справу, йдуть у владу й політику здебільшого з єдиною метою — опікуватися власними інтересами, стати недосяжними для силових структур (які теж, на жаль, у переважній більшості працюють на владу) й усіма можливими методами примножувати свої статки, а проблеми людей це так — ширма.

Я до уряду потрапила не за партійною квотою, а з власною розробленою програмою — координація діяльності органів державного фінансового контролю щодо судового захисту інтересів держави у сфері фінансових правовідносин. Однак, коли ми почали вигравати суди, з’ясувалося, що прозорий механізм цих справ не на часі, бо бракує коштів, які треба платити людям.

Ми провели реорганізацію правового підрозділу Мінфіну, сподівалися на те, що робимо корисну справу. Назву лише кілька конкретних цифр, щоб все стало зрозумілим. За два місяці роботи в правовій сфері Мінфін і його юристи програли позовів на суму трохи більше ніж 600 тисяч, а виграно — на суму 24 мільйони гривень, які надійшли до зведеного бюджету.

Наведу один приклад — трагедія у Дніпропетровську з будинком, який вилетів у повітря через недбалість газовиків. Тоді держава надала постраждалим 99 млн. гривень і було відкрито кримінальну справу проти посадових осіб газової компанії з відшкодування цих збитків уже державі. Коли б кошти повернулися до бюджету (повірте, що ці структури мають такі гроші) разом із виграними нами попередніми судами загальної суми вистачило б для покриття заборгованих людям 100 млн. гривень, навіть ще б залишилося.

— А як же інфляція і «зайві» кошти на фінансовому ринку?

— Повернення соціальних виплат на цю суму зовсім не становлять загрози для розкрутки інфляції, однак підтвердили б реальність намірів народних обранців дотримуватися букви закону. Проте в нинішньому бюджеті поки не передбачено коштів для виплати програних судів за соціальними позовами.

Тут уряду треба сказати відверто: у нас поки немає коштів на ці справи, затягніть пояси, але дайте людям надію, що рано чи пізно вони отримають ці гроші, це право передбачене законами України.

Але ж все–таки гроші у бюджет надходять, якщо вірити звітам Кабміну, лише митниця за останній час перевиконала всі планові показники. Куди вони ідуть?

— Скажіть, будь ласка, пані Людмило, а з цієї суми — 100 млн. гривень — найбільше скільки зможуть отримати позивачі і який їхній склад. Там часом немає наших «злиденних олігархів»?

— Це дійсно люди, які мають право на соціальний захист і відповідне фінансування. Їхні позивні суми незначні —від однієї до трьох тисяч гривень. Це, як правило, ветерани війни, інваліди, одинокі матері... Але в цьому списку є окремий контингент — наші судді. Тут позивні суми на порядок вищі, й вони на своє клопотання також мають законне право. Держава їм не доплачує за форму, в якій вони ходять, проїзд та будь що. Тобто за забезпечення профдіяльності.

— Так на що тоді сподіватися пересічним громадянам? Їм повернуть їхню тисячу — другу гривень?

— Якщо влада дійсно перейметься цією проблемою, то вони її отримають. Вона це може зробити, було б бажання.