Владислав Третяк: Найбільші мої трофеї — це перемоги над Лукашенком і Тарантіно

Ще з дитинства Владислава Третяка запитували, чи він, бува, не родич уславленого хокейного воротаря. Когось іншого могла би знітити можливість залишатися в тіні всесвітньо відомого тезки. Та тільки не Влада. Він навіть не побоявся обрати ареною для втілення своїх мрій спорт. Щоправда, місце в рамці хокейних воріт (Третяк–киянин) без докорів совісті проміняв на шаблю й фехтувальну доріжку. А свої головні амбіції пов’язав із Олімпійськими іграми. І першого ж дня змагань у Афінах–2004 переможний клич Владислава сповістив про те, що першу медаль Олімпіади, бронзову, українській збірній приніс фехтувальник. Будемо сподіватися, Влад зійде на п’єдестал пошани і в олімпійському Пекіні цього року.

«Якщо прокинуся зранку з гарним настроєм, то все вдаватиметься»

— Не секрет, що твоєму батькові подобався хокеїст Владислав Третяк, на честь якого він тебе й назвав. А ти хотів бути схожим на легендарного воротаря?

— Мій батько любить не лише хокей, він узагалі цікавиться різними видами спорту. Тому й вирішив дати мені «спортивне» ім’я. І я, зрозуміло, пишався своїм однофамільцем — ще з дитинства думав про те, щоб не зганьбити свого прізвища.

Батько завжди підтримував моє захоплення спортом — боксом і футболом. Якийсь час я навіть ходив до футбольної секції, але коли подорослішав, зрозумів, що це не мій вид спорту. Боксом я не займався, а лише дивився поєдинки по телевізору — у мене ніколи не виникало бажання битися. На фехтування потрапив традиційно: до школи прийшов тренер — робити набір, і я вирішив записатися до фехтувальної секції. Йдучи туди, вже мав уявлення, що це за вид спорту такий, бо мій брат тоді займався фехтуванням, однак приводити мене на свої тренування не поспішав.

—  Тепер ти знаменитий шабліст. На якісь прикмети чи відчуття перед змаганнями звертаєш увагу?

— Прикмет у мене немає, хоча доволі часто спортсмени користуються своєрідними «прогнозами». Просто знаю: якщо прокинуся зранку з гарним настроєм, то все вдасться, фехтування складеться. Талісманам також не надаю значення. Але завжди ношу хрестик, а в сумці лежить іконка святого Миколая, який оберігає в дорозі.

А на доріжці розраховую на власні сили. Вірю: якщо людина чогось дуже хоче, то обов’язково досягне свого. Так зі мною сталося на Олімпіаді в Афінах. Перед змаганнями я навіть уявити не міг, що здобуду медаль, але дуже хотілося...

«Та я ще ого–го який спортсмен»

— Після того успіху ставлення до суперників не змінив?

— Коли виходиш на доріжку, потрібно забути про всі титули, як свої, так і того, хто стоїть навпроти. Сьогодні у світі багато фехтувальників, приблизно рівних за класом, тому перемогти може кожен. Я б, напевне, понад усе хотів би виграти у славнозвісного росіянина Станіслава Позднякова, особливо на якихось відповідальних змаганнях, щоб ця перемога відклалась у моїй пам’яті у вигляді такого собі трофейчика.

— І скільки подібних «трофейчиків» уже зберігається в твоїй пам’яті?

— Перемога в Афінах над іменитим італійцем Луїджі Тарантіно й співвітчизником Володимиром Лукашенком — доволі серйозні трофеї. На жаль, я не зможу зустрітися на доріжці з видатним українським шаблістом минулого Вадимом Гутцайтом, хоча дуже хотілося б, бо його стиль фехтування мені страшенно імпонує. У кожного з цих спортсменів я хотів би перейняти якісь риси: у Гутцайта — гострий розум, у Позднякова — впевненість у перемогах та авторитет, у Тарантіно — безмірне бажання перемагати.

— А що дозволяє досягати успіху тобі?

— Якщо сказати по–філософськи, то мені допомагає бажання жити. Фехтування — це те, чим я живу. Коли програю, якась клітинка в мені відмирає, а коли перемагаю — живу далі.

— Перемогти завжди важко, але, кажуть, ще важче відстояти досягнуте. Коли довго не приходять перемоги, чи не опускаються руки й чи не з’являється бажання займатися чимось іншим?

— Бажання змінити вид діяльності — не з’являється, але руки, буває, опускаються. Після двох–трьох невдач поспіль починаєш замислюватися над тренерською роботою. Але потім перемагаєш і дивуєшся, як подібні думки могли прийти в голову: та я ще ого–го який спортсмен, у мене попереду ще багато років. І фехтуєш далі. Не люблю я когось підводити... Бо вдома чекають із нагородами. Тож сподіваюся ще потрапити в олімпійський Пекін і успішно виступити на Іграх–2008.

«Після куштування моїх тортів усі облизують пальці»

— Після Олімпійських ігор у Греції деякі журналісти стали називати тебе секс–символом українського спорту. Через три роки після тріумфу дівчата ще пам’ятають про тебе?

— Сам себе я не назвав би секс–символом: я такий самий, як і інші. І не претендую на місце Бреда Пітта у дівочих серцях. Свою популярність після минулої Олімпіади я не назвав би шаленою, але, дійсно, дівчата увагою не обділяли.

— Ідеального фехтувальника ти описав. А як виглядає твій ідеал дівчини?

— Я хочу, щоб вона була комунікабельною, щоб упевнено почувалася в компанії й не ніяковіла, могла без проблем познайомитися з іншими. Звичайно, щоб була зовнішньо привабливою. Мені не подобаються дівчата, які сидять удома — вчаться чи стоять на кухні — й нікуди не виходять. Хоча дружина повинна бути гарною господинею.

Я сам усе вмію робити по господарству — готувати їсти, прибирати. Адже чотири роки жив сам, тож довелося навчитися. А якщо дівчина не вміє цього робити, то для неї це великий мінус.

— А який у тебе критерій зовнішньої привабливості? Білявка, 90х60х90?

— Ні, я не надаю перевагу якомусь певному кольору волосся. Мені подобаються спортивні дівчата, але не важкоатлетки (посміхається). Якщо дівчина маленького зросту, мені подобається, коли фігура у неї мускуляста, як у гімнастки–«спортивниці». Якщо ж висока — то як у «художниці». Так, виходить, я сильно перебірливий у цьому. Але сподіваюсь, дасть Бог, знайду собі пару...

А ще обов’язково жінка повинна бути здоровою. Якщо створювати сім’ю, я б не хотів, щоб діти мали якісь вроджені вади.

З погляду людських якостей, дівчина повинна бути порядною, щирою і, мабуть, найголовніше — кохати мене.

— Чималі в тебе запити!..

— Авжеж, я таки вередливий (сміється). Але якщо Купідончик зробить свій контрольний постріл у самісіньке серце, то куди я, простий смертний, подінусь? Шукатиму компроміс...

— Ти кажеш, що полюбляєш готувати. А яка страва вдається найкраще?

— Я вмію готувати практично все. Полюбляю смажити чебуреки, але, мабуть, найкраще мені вдаються торти. Я дуже люблю солодке, тому часто печу кондитерські вироби — без рецептів, на око прикину, скільки чого — й виходить смачно. Принаймні ще ніхто не скаржився. Часто буває, що хтось із друзів зателефонує: «Як ітимеш на вечірку, приготуй тортик». Без проблем! Потім усі пальці облизують.

— І в тебе після двох тренувань на день ще знаходиться час на кулінарію?

— Це для мене один із найулюбленіших видів відпочинку. У цьому немає ніякого фізичного навантаження: стоїш на кухні, ліпиш чебурек, слухаєш музику...

«Навіть у безвихідній ситуації є вихід»

—  Ти виглядаєш комунікабельною людиною. А бувають моменти, коли страждаєш від самотності?

— Інколи таке трапляється. Сидиш удома сам, хочеться когось побачити, але хтось на змагання поїхав, хто — зайнятий чимось, і стає якось не по собі. Але сумувати довго я не звик — беру з полиці цікаву книжку чи вмикаю телевізор. Бо плакати обличчям у подушку — це несерйозно. Навіть у безвиході можна знайти вихід. Поговорити про все на світі я можу лише зі шпажистом Віталієм Ошаровим — він мені як брат.

Часто до мене приходять інші зі своїми проблемами. Я думаю, це тому, що я вмію слухати — не відвертаюсь, не відводжу очей. Навіть коли поспішаю, під час розмови з людиною жодного разу не подивлюся на годинник.

— Підійти до дівчини на вулиці й познайомитись — для тебе не проблема?

— Я можу дівчині зробити комплімент, сказати щось приємне. І дивлюся, як вона на це реагує. Якщо захоче йти на контакт, продовжую розмову. А є дівчата, в яких хочеться запитати: «Ви сир любите?» Вона, наприклад, каже «ні». Тоді я: «Як же, така щуриця й і не любить сиру?» Звісно, я намагаюсь уникати такого — часом просто думаю про себе. Але люди бувають різні. Сам же я ніколи не нав’язую себе й не наполягаю на знайомстві, коли людина цього не хоче.

— На дискотеки ходиш?

— Не люблю — там галасливо дуже. Але раз на місяць із «лікувальною» метою, щоб викинути надлишок енергії, таки заглядаю туди.

— Що ти сам найбільше цінуєш у собі?

— Напевне, почуття гумору.

— Тоді пригадай щось кумедне.

— Для прикладу, з серії дитячих жартів (вони, до речі, найкумедніші). «Природу любиш?» — «Так». — «І це після того, що вона з тобою зробила?»

У нас, у фехтувальників, заведено жартувати один із одним і над усіма відразу. Над усіма пожартували — й усі задоволені.

— Чим зі свого життєвого досвіду ти міг би поділитися з іншими?

— Побажати якомога рідше зустрічатися з тими, хто обманює. Це неприємно, навіть якщо брехня дріб’язкова.

Олена ЗАЙДОВА

ДОСЬЄ «УМ»

Владислав Третяк

Заслужений майстер спорту з фехтування (вид зброї — шабля).

Народився 21 лютого 1980 р. у Києві.

Зріст — 172 см, вага — 70 кг.

Бронзовий призер Олімпійських ігор 2004 р. в особистих змаганнях, бронзовий призер чемпіонату світу 2003 р. у команді.

Виступає за Збройні сили (Київ)

Закінчив Національний університет фізичного виховання і спорту.

Перший тренер — Микола Горюнов. Тренери — Гарнік Давидян, Вадим Гутцайт.

Неодружений.