«Боєць агітфронту».
Якою має бути пам’ять про загиблих від голоду, без домовин закопаних у великих ямах поблизу кожного українського села? Здавалося б, глибокою і шанобливою – хрести, меморіали, свічки і молебні. І, безперечно, ґрунтовні наукові дослідження, документальні виставки і фільми – аби минуле стало уроком і не повторилося для дітей і внуків. І ще наше суспільство потребує тиші, щоб засвоїти ці знання і замість «подвійної моралі» відчути в собі внутрішній закон, правдивий і єдиний для всіх, як зоряне небо.
«Дай им волю, они такого наворотят! Для своей выгоды и крови чужой не пожалеют», – так змальовує українських істориків журналістка Людміла Зуєва з «Літєратурной газети». Її твір «Голодомор: бред или бренд?» опублікований на першій шпальті 26 березня. Авторка хворобливо змальовує, як в Україні «разрывают могилы, чтобы отделить жертву от жертвы – это наша, а это не наша». І як «українські націоналісти намагаються довести, що відбувся усвідомлений і цілеспрямований геноцид саме українців». Можливо, й справді американський юрист Рафаель Лемкін, який увів у науковий обіг термін «геноцид» і таким чином охарактеризував винищення за національною ознакою мільйонів євреїв, був українським націоналістом. Адже він заявив і про український геноцид 1932–33 років. У 1954 році Лемкін, виступаючи перед українською громадою Нью–Йорка, закликав українців довести факт злочину проти свого народу, здійсненого тоталітарним комуністичним режимом.
Сьогодні працівники «міністерства правди» вже мовчать про «засуху і неврожай» у 1932–33, адже відкриті для доступу документи метеорологічної служби свідчать протилежне. Проте в їхньому «арсеналі» залишаються ще кілька міфів, розвіяних вченими. Наукові дослідження, на жаль, виходять в Україні малим накладом і осідають у бібліотеках та наукових інституціях. Спеціалізованих видань для журналістів, учителів та широкого загалу майже немає. Тому масам і далі втовкмачують: голодували в ті роки і в Росії, на Північному Кавказі, у Казахстані; в Україні ж був не геноцид, а вбивство за соціальною ознакою.
Усе ж таки, чи був Голодомор геноцидом? Історики твердять: українці після 1933 року перестали бути державною нацією. Ще у 1982 році 30–річний викладач Гарвардського університету Джеймс Мейс на конференції з Голокосту у Тель–Авіві заявив, що в 1932–33 роки було знищено український народ як політичний чинник. «Геноцид – це або етнічна чистка, тобто винищення населення певної національності для заселення території людьми іншої національності, або терор, – пояснює заступник директора Інституту історії України НАНУ професор Станіслав Кульчицький. – Хто виживе після терору, буде покірним. Такий терор голодом в Україні був замаскований під хлібозаготівлі і був підсилений переполовиненням компартії України, а в 1937–му – винищенням усього складу ЦК КП(б)У. У сукупності – це геноцид за національною ознакою».
Нині «розкручується» ще один міф, для «виправдання» торгсинів. Поширюється чутка, що українські селяни у 1917 році награбували у поміщицьких маєтках і церквах купу золота. Отож мережа з 263 підконтрольних ГПУ крамниць «торговлі с іностранцамі» лише поновила справедливість, вилучивши таким чином награбовані коштовності. Ніхто не заперечує, що дехто з убогих і не надто моральних селян грабували покинуті маєтки, але ці ж особи потім приєднувалися до комнезамів і обкрадали односельців. Відомо, що й червоноармійці, які у 1918 – 23 роках кілька разів пройшлися теренами України, не гребували панськими багатствами. А за кількома ленінськими декретами, «майно приватних осіб у місцевостях, звільнених від неприятеля» підлягало конфіскації радянською владою. Отож до торгсинів українські селяни йшли обміняти на буханку хліба не чиєсь, а своє власне родинне золото.
Трохи дивно, що тема Голодомору мусується переважно «по той бік барикад». Знову, як і в 1917–му, в Україні повно «агітаторів у казармах». І серед таких переважна кількість ЗМІ. Очевидно, не задурно трудяться. Тим часом значна частина істориків сприймає Голодомор як «наукову проблему», бракує ланки популяризаторів історичних досліджень. Сформовані в умовах «подвійної моралі» люди міркують так: «Були репресії, розстріли, інші злочини, але ж влада дбала про народ!». Або: «Спасибі Сталіну, що виховав мене в інтернаті!» А чому вас не виховали батьки? «Бо вмерли від голоду». «Колись ми, дисиденти, думали, що коли впаде цензура, люди почнуть говорити правду і розуміти один одного. Це було наївне уявлення, – каже Євген Сверстюк, за фахом психолог. – Спостерігаємо поверховість мислення, яке не шукає правди. Ця імітація думки є дуже серйозним спадком минулого». «Коли Президентом України став Віктор Ющенко, активізувалися наукові дослідження геноциду, – нагадує одна з провідних дослідниць Голодомору Людмила Гриневич. – Але українське суспільство переважно не змінилося. Кожен п’ятий з нас не вірить, що голод був організований навмисно».
Ця приказка згадується, коли мужчини, яким так личать несправжні «козацькі вуса», починають «вичисляти» ворогів нації. У їхній подачі і трагедії народу, і визвольна боротьба вкриваються липким шаром балачкового пилу. У полі зору таких доброзичливців, звісно ж, і Голодомор. Як у «ворогів», так і у «добрих» спільна мета: відвести увагу суспільства від основного винуватця геноциду. Для залучення до цієї справи емоційних ура–патріотів є зручний міф: «Голодомор організували євреї і росіяни». І нема чого «перекидати вину» на «інтернаціональну» атеїстичну кримінальну владу, яка з однаковою насолодою нищила синагоги і православні собори, розстрілювала в катівнях «інакомислячих» росіян і віруючих в прихід Месії юдеїв.
Частину такої ось відволікаючої роботи взяла на себе організація «Патріот України». 19 березня її активісти влаштували у Харкові презентацію книжки Анатолія Кіндратенка «Етнічні війни проти українців». Основним питанням заходу стало: «Яким був етнічний склад керівництва компартії та НКВД?». «Етнічна війна, що тривала століттями, тепер входить у завершальну стадію. Ми або вони!», – гаряче переконували публіку організатори – Андрій Білецький (головний провідник «Патріоту», член Української консервативної партії, заступник директора з національно–патріотичного виховання Харківського інституту МАУП) та Олег Однороженко (голова ідеологічної референтури «Патріоту», член політради ВО «Свобода»). Вони закликали гостей «спільно боротися з ворогами української нації». До речі, «Патріот України» охоче демонструє своє «соціал–націоналістичне» спрямування. Якщо його прихильникам до вподоби нацистський режим, то не огидний і його близнюк – режим комуністичний. Пригадується, 14 жовтня минулого року, в день святкування 65–ї річниці УПА. парубійки з цієї організації на Софійському майдані робили «картинку» для прокомуністичних ЗМІ: мовляв, державного визнання українських борців за свободу вимагають шанувальники нацистської символіки…
На початку березня Програма «Фулбрайт–Україна» організувала в Києво–Могилянській академії відкритий семінар «Голодомор–геноцид 1932–33: політика і пам’ять». Перед повним залом виступили поважні доповідачі: академік Іван Дзюба («Геополітичний аспект Голодомору»), професор Станіслав Кульчицький («Доказова база геноциду»), старший науковий співробітник Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України, доктор Владислав Гриневич («Геноциди у ХХ столітті: теоретико – методологічний дискурс») та старший науковий співробітник Інституту історії України НАНУ Людмила Гриневич («Голод 1932–1933 року в публічній культурі пам’яті та суспільній свідомості України»). Був забезпечений англійський переклад. Передбачалося, що після доповідей відбудеться широка громадська дискусія. Доповіді були надзвичайно цікаві. Зокрема, Іван Дзюба дав чіткий аналіз «партійної роботи» в передколгоспному українському селі. Він нагадав, що на теренах України більшовизм двічі захлинувся в поході на Європу. Утім до «всесвітньої війни» все ж готувалися, і з непокірною прикордонною Україною треба було щось робити. Для утримання влади більшовики розпалювали класову ворожнечу. Убогих комнезамівців підгодовували пайками і використовували для терору односельців.
Складається враження, що й сьогодні практика використання осіб з уже неофіційного «Комітету незаможних» залишається актуальною. Як інакше пояснити те, що громадського обговорення блискучих доповідей у Могилянці так і не відбулося. Адже мікрофон для запитань потрапляв чомусь до контингенту, відомого з провокативних вигуків на присвячених національній пам’яті заходах. Дію такого втручання можна порівняти з розривом гранати. Згадалося, як на круглому столі про Голодомор у рамках IV Всесвітнього форуму українців, у момент важливої дискусії об’явилася «біснувата» (до цього мирно сиділа в кутку) і забилася в істериці... Двоє кремезних чоловіків вивели «біснувату» з залу, але робочу атмосферу було порушено.
Незважаючи на такі хитромудрі дійства, Голодомор визнають у світі. Як відлуння, це визнання зворушує й українське суспільство, яке все більше почувається не «борцем за перемогу комунізму», а органічною частиною людства. Доктор Владислав Гриневич нагадує, що активне дослідження геноцидів, яких було вчинено багато упродовж ХХ століття, розпочалося лише в 1990–х, після масштабного насилля у Югославії. Нині в Західній Європі і Америці створюються центри дослідження геноцидів. Західні історики пропонують виділити в окрему категорію народовбивств штучний голод. У сучасній солідній енциклопедії геноцидів вміщено статтю про український Голодомор. А українська діаспора вже створює навчальні програми і посібники англійською мовою: людство потребує знань, щоб убезпечити себе від повторення жахіть.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
