Битва за майбутнє

Той, хто нам хоче допомогти, може нам і заважати. 1 квітня президент США Джордж Буш прилітає до Києва — продемонструвати підтримку Україні у прагненні її влади впритул наблизитися до НАТО. 2 квітня в Бухаресті починається саміт країн–членів НАТО, на якому вирішуватиметься євроатлантична доля України та Грузії і куди з доброго дива чомусь запрошено без п’яти хвилин не–президента Росії Володимира Путіна. Противниками приєднання України до ПДЧ є насамперед Німеччина та низка доволі впливових у союзі держав. Головний мотив їхнього «ні» — небажання псувати стосунки з Москвою. Вочевидь, як «ляже карта» (зокрема, й геополітична карта Європи), вирішуватиметься буквально 2 квітня.

Напередодні Джордж Буш в інтерв’ю журналу «Главред» заявив: НАТО в Бухаресті має вказати чіткий шлях уперед для просування України та Грузії до вступу в НАТО. Президент Сполучених Штатів пояснив, що членство в НАТО «пішло б на користь цим країнам». Він наголосив, що відстоюючи цю точку зору, Вашингтон «робить усе можливе», конкретніше — продовжує консультації з союзниками по Альянсу. Цікава фраза Буша — «Ці консультації тривають у тиші».

Утім з тиші дипломатичних боїв час–по–час прориваються вигуки, за якими, на жаль, можна скласти вельми суперечливий прогноз щодо реальності приєднання на бухарестському саміті України та Грузії до Плану дій про членство в НАТО.

Очолює «список незгодних» Німеччина. Саме Берлін є активним противником приєднання України та Грузії до ПДЧ, що, власне, означає швидке — упродовж кількох років — входження в Альянс. Вочевидь, і канцлер Ангела Меркель, і німецька дипломатична верхівка добре чують і чудово розуміють аргументи України: вступ в НАТО є кроком до модернізації України, до демократичних і економічних реформ, то невже ж ви проти таких благих цілей? Проте Німеччина не бажає псувати стосунки з Росією, і не вельми приховує це. Крім неї, песимістичний погляд на натовську перспективу нашої держави має також Франція — країна, яка століттями зберігає дивну пасіонарність до Росії. Навіть цих двох було би достатньо для того, щоб вважати Альянс поділеним. Втім на сьогодні певною мірою «антиукраїнцями» в даному питанні є також Італія, Іспанія, Нідерланди, Бельгія, Португалія, Люксембург.

«Песимісти» озброєні, окрім згаданого «російського» фактора, і деякими іншими міркуваннями, з–поміж них і таке: українське суспільство не має єдності щодо бажання вступити в НАТО. І це правда, яку не затулиш плаксивим «от ми хочемо в цивілізований світ, але там нас не люблять». Ще вагоміші аргументи — суперечності європейського крила НАТО зі США, зокрема, в питаннях збільшення присутності військ НАТО в Афганістані, у фінансуванні Альянсу тощо. Пресинг США, і в «українському питанні» також, лише зайве дратує європейських грандів. Вони жадають продемонструвати, що не один лише Білий дім диригує Альянсом.

Водночас і на щастя, існує низка країн, які підтримують ідею приєднання України та Грузії до ПДЧ. Це десятка нових членів Альянсу, тобто переважно вся посткомуністична Східна Європа, яка добре на власному досвіді розуміється на тому, що таке «руки Москви», а також Канада.

Який табір переможе, чи вдасться отримати позитивний результат отих «консультацій у тиші» — не відають сьогодні й високопосадовці НАТО. Так Генсек Яап де Хооп Схеффер в інтерв’ю «Файненшнл Таймс» заявив, що члени НАТО досі не вирішили, як відповісти на прохання Грузії та України про приєднання до ПДЧ. Він теж не приховує важливість російського голосу під час дискусій на саміті в Бухаресті. Зокрема, пан Схеффер закликав через газету пана Путіна «уникати неконструктивної риторики на зразок «ми націлимо свої ракети на країну А, В, С», та водночас визнав: «Тон музики наступного тижня величезною мірою залежить від тону президента Путіна».

Можливо, аби грати самим, Альянсу треба було б не запрошувати президента Путіна до Бухареста, адже його поява там і справді невмотивована, або ж прийняти Росію до НАТО попри її волю — щоб простіше пояснювати собі, навіщо треба слухати «музику Путіна»?