Харківські покорителі вершин. (Фото учасників експедиції.)
В альпіністській історії рівнинного Харкова з’явилася ще одна перемога. Цього разу над найвищою вершиною двох американських континентів — Аконкагуа. І хоча остання не належить до числа могутніх восьмитисячників, суворість гірського аргентинського клімату і незвично складна погода додали команді з семи харків’ян і одесита Олексія Гагаріна додаткових бонусів. Але, незважаючи на це, спортсмени своє весняне сходження вважають тільки підготовчим етапом до більш серйозної експедиції. Влітку вони планують вирушите до пакистанського Каракоруму — району одразу чотирьох відомих восьмитисячників.
Рясні снігопади впереміш із дощем, шалені буревії і суцільна крига під ногами, вщент порізана тріщинами та розломами. І все це на шляху, який крок за кроком віддаляє тебе від підніжжя гори, заввишки майже 7 тисяч метрів. Один неправильний рух — і з мрією побачити небо зблизька можна розпрощатися назавжди. Саме тому альпіністи розбили свою експедицію на два етапи: спочатку тренування та акліматизація у горах Патагонії, а вже потім — аргентинський екстрим. Хоча умови підготовки назвати безпечними або помірними можна було теж із великою часткою умовності. Патагонія хоч і знаходиться на одній широті з Харковом, не має нічого спільного з його кліматом. Урагани, що досягають швидкості 100 кілометрів на годину, і семиметрові снігові намети формують тут гігантські крижані пагорби, ширина яких у середньому сягає 50 кілометрів. Ця частина континенту є фактично третім гірським регіоном планети за масою обледеніння після Антарктиди та Гренландії.
Розбити серед цієї мерзлоти наметове містечко буває вкрай складно. Ще складніше зберегти його від нищівних буревіїв. «В один із днів нашої експедиції подув настільки сильний ураган, — пригадує керівник групи Ігор Свергун, — що у двох наших наметів ледве не тріснули дуги. Я якраз хотів зігріти чаю і поставив каструлю на газову грілку. Аж раптом усе полетіло шкереберть, спальні мішки вкотре намокли. Хлопці вийшли з намета і руками його тримали, а я тим часом збирав до купи речі. Якби опори тріснули, нам довелося б під час наступного привалу будувати житло з каміння. А це — зайва витрата енергії, що вкрай небажано».
Берегти сили під час сходження альпіністів змушує природний брак кисню. Чим далі піднімаєшся вгору, тим важче дихати. На висоті 6 тисяч метрів проблемними стають найпростіші рухи. «Одягнув, скажімо, черевик, — коментує ситуацію Павло Сидоренко, — мусиш хвилин п’ять відпочивати. Інакше далі просто не підеш». Проте саме ця обставина допомогла нашій команді «взяти» Аконкагуа за рекордні п’ять днів. Як правило, ця екзотична вершина разом з періодом підготовки забирає в альпіністів до трьох тижнів.
Вибір перед сходженням виник справді непростий. «Спочатку ми планували розбити табір на висоті 5500 метрів, аби, набравшись сили, перенести його на 6100 і вже звідти після привалу йти на вершину, — каже Павло Сидоренко. — Але потім зрозуміли, що «висотна» ночівля може завдати серйозного удару по ресурсах організму. Через брак кисню ми могли більше втомитися, ніж відпочити. Однак піти на штурм без проміжної зупинки з висоти 5500 метрів, — теж складне завдання. Це все одно, що виконати подвійну роботу за один день, бо різко збільшується довжина шляху і, відповідно, навантаження на організм». Словом, хлопці, аби зекономити час і зберегти енергію, стартували на останню дистанцію без додаткового перепочинку. Саме це рішення і принесло їм перемогу. Наступного дня в районі Аконкагуа остаточно зіпсувалася погода. Російські та естонські альпіністи, які теж мали намір підкорити гігантську вершину, поїхали додому ні з чим.
До речі, сильний снігопад і штормовий вітер розгулялися вже тоді, коли наша команда була біля самісінької маківки Аконкагуа. Отож спуск став ще більшим випробуванням, ніж підйом. Шлях до табору перекрили величезні снігові замети. Йти довелося дуже повільно, альпіністів по дорозі наздогнала ніч, і вони збилися з дороги. Жертвою лютої негоди став польський спортсмен, що відстав від своєї команди. Підібравши бідолаху, який уже було впав у відчай, хлопці рушили далі. Знайти свій табір пощастило лише о третій годині ранку наступного дня. На щастя, ніхто із спортсменів серйозно не постраждав.
Аргентинська експедиція добряче «попрацювала» над зовнішнім виглядом наших спортсменів. Кожен із них у горах помітно схуд. Це сталося не лише через надмірні фізичні та психологічні навантаження, а й жорстку кулінарну дієту. Можливо, супчик «магі» з чотирма сухариками на сніданок — не класичне голодування. Але коли врахувати, що спортсмени витрачали накопичені калорії не в капцях біля телевізора, а в умовах жорсткого екстріму, то раціон назвати розкішним і справді складно. Перетворив команду альпіністів на групу для схуднення «завгосп» Павло Сидоренко. А все через те, що хлопці їхали в експедицію в дуже маловивчений район. Їм не вдалося знайти жодних довідників, де були б описані для альпіністів бодай якісь його особливості. «Ми не знали, скільки днів доведеться витратити на подорож у Патагонії, — каже Ігор Свергун, — бо відривалися від світу в буквальному значенні цього слова. Якщо щось трапиться, а вертоліт не прилетить, ніхто не допоможе. Тому треба було мати запас продуктів на той випадок, якщо з якихось причин застрянемо на привалі». Зі своїм завданням наші спортсмени впоралися за рекордно короткий термін, тому на зворотному шляху встигли поласувати консервами.
Сходження на Аконкагуа харківські альпіністи називають серйозною підготовкою до складнішої, пакистанської, експедиції. Минулого літа наша команда вирушила туди з амбітним планом підкорити три з чотирьох могутніх восьмитисячників району Каракорум. Але сталося так, що штурм уже першої вершини змусив спортсменів визнати свою повну поразку. Непідступний Хіден–пік спочатку ніби ненав’язливо «попереджав» альпіністів про своє небажання бути підкореним, а потім влаштував їм жорстокий спротив. Війну з гірським велетом спортсмени і досі пригадують, як кіношний трилер із непередбачуваним фіналом.
Спочатку все було гаразд. Біля підніжжя північного фасаду Хіден–піку, на рівні 5100 метрів розбили свої табори одразу чотири команди — українська, чеська, нідерландська і угорська. Дух змагання додавав куражу і піднімав настрій. Згодом наші альпіністи піднялися на висоту 5900 і 6500 метрів, розбиваючи для відпочинку проміжні табори. Тоді ж стало ясно, що дістатися семикілометрової «відмітини», аби звідти розпочати штурм маківки Хіден–піку, буде вкрай складно. Тривалі і дуже рясні снігопади сповільнювали рух, змушуючи спортсменів годинами чекати кращої видимості. До того ж снігова маса постійно загрожувала сходженням лавин і ретельно маскувала гірські тріщини. В один із таких розломів провалився Ігор Свергун, серйозно пошкодивши руку. А далі й поготів почало коїтися щось неймовірне. Спочатку лікар виявив серйозну хворобу легенів у Євгена Старосельського, а потім нагадала про себе давня рана Геннадію Лебедєву. Альпіністи терміново викликали санавіацію і відправили двох хворих у супроводі медика на землю.
Зрештою на маршруті залишилося тільки троє харків’ян — легендарний Сергій Бершов, Ігор Свергун та Павло Сидоренко. Проте останній невдовзі приморозив пальці рук і змушений був зійти з дистанції. Найтитулованіші вітчизняні альпіністи, які вже багато років ходять у гори героїчним тандемом, продовжили сходження удвох. Пізніше до них приєдналися троє чехів. На штурм примхливої вершини вони пішли разом. І ось, коли до маківки Хіден–піку було вже рукою подати, сталася неймовірна трагедія. На дуже крутому, вкритому заледенілим снігом схилі зірвався у провалля один із чеських спортсменів. Аби врятувати товариша, альпіністи одразу почали спускатися вниз. Але, на жаль, їхня допомога була вже йому не потрібна. Поховавши колегу на висоті 4000 метрів, альпіністи остаточно визнали свою поразку. Вони відступили, аби повернутися знову.
Повернення заплановано на літо цього року. Зараз харків’яни шукають спонсорів і посилено тренуються. Альпінізм надзвичайно дорогий вид спорту, тому про повний склад команди говорити ще рано. Простіше кажучи, хто зуміє знайти необхідні кошти, той і піде підкорювати суворий Хіден–пік. Або одну із його трьох не менш грізних сусідок.
Для харківського альпклубу, який вважають одним із найперспективніших в Україні, пакистанська поразка була болючою, бо спортсмени своє сходження на вершини Каракоруму хотіли присвятити ювілейній даті в історії вітчизняного альпінізму. Як відомо, 1 вересня 1931 року троє наших земляків Михайло Погребецький, Франц Зауберер та Борис Тюрін уперше в історії СРСР і, відповідно, України підкорили тян–шанський Хан–Тенгрі, що перекладається як «Володар неба». Його намагалися взяти штурмом фактично всі найвідоміші альпіністи світу того часу, але марно. Тому рішення представників країни, де цей вид спорту лише починав ставати на ноги, викликав у світовій пресі відверте глузування. Перемога героїчної трійці заслуговує поваги і тому, що після їхнього сходження альпінізм став у СРСР масовим видом спорту, виховавши не одне покоління сильних духом молодих людей.
У дипломі про вищу освіту 40-річного Валерія Бондаренка написано: лікар ветеринарної медицини. Та з ветеринарією в нього якось не склалося. Аби заробити на життя, почав, як і багато хто, займатися торгівлею. Жив у Харкові, а 14 років тому перебрався до Полтави. Разом із дружиною Владою почав багато мандрувати світом. >>
Бій оголошено. Воїни у важких обладунках роблять перші кроки назустріч і здаються неповороткими. Та раптом усе прискорюється — і загін із протилежного боку ристалища за кілька секунд опиняється поруч. З жорстким бряцанням мечі опускаються на щити. Вже падають на землю бійці, зовсім не жартома повалені супротивниками. >>
Щоб помилуватися краєвидами Львова згори, достатньо піднятися на Високий замок чи міську Ратушу. Проте лише цими загальновідомими оглядовими майданчиками місто Лева аж ніяк не обмежується. Старовинне місто з костелами та церквами має свої таємниці усюди, зокрема й на дахах. >>
Саме зі столиці Галичини вісім років тому почалася мода на карети і «європейські» упряжі (екіпажі, запряжені двома або чотирма кіньми). Коні львівського каретного двору і в кіно знімаються, і туристів катають, і навіть беруть участь у рицарських боях. >>
Від серйозного коломийця Миколи Савчука до смішного — один крок. Нежурливої слави він зажив собі «золотими» коломийками, перелицьованими на новий діалектний лад, тонким гумором і влучною сатирою. Хоча чоловік він, як не крути, здебільшого солідний (приміром, очолює видавничо–редакційний комітет «Енциклопедії Коломийщини» — багатотомного академічного видання). Та його нестримний потяг до сміху час від часу дає про себе знати. Часто — оригінальними проектами, які стають гордістю коломийців та принадою для туристів. Один з останніх — приватна «Весела оселя», яка прихистила постійно діючий музей сміху, відеотеку з кінокомедіями, бібліотеку книжок, альбомів карикатур та українських гумористично–сатиричних часописів від середини ХІХ століття і дотепер. >>
Старі машини харківського клубу «Самохід» «знімалися» у серіалі «Ліквідація» та ще в сімох картинах. Вони незмінно беруть участь у парадах 9 Травня і з’являються скрізь, де є потреба продемонструвати техніку минулого століття. У кожного з цих раритетів — своя історія, нерідко пов’язана зі знаковими подіями або іменами відомих людей. На цих автівках, мотоциклах, броньовиках ніби закарбувалася мить, яка більше ніколи не повториться, але має у часі свого живого свідка. Їх у світі лишилися одиниці, тому всі поспішають побачити те, чого завтра може й не бути. >>
