За кого б голосував Сосюра?

Українську літературу ніколи не можна було читати буквально, щось завжди (це ще від Котляревського, певне) було в ній закодоване, приховане у міжрядки. І замість того, щоби ту гру розгадати, ми, сьогоденні, вдаємося до непростимої цензури: читаємо і видаємо лише ті твори, які не були позначені «ідейним зрадництвом»...

Таке «читання місцями» спричинило до того, що генія своєї доби — Володимира Сосюру — ми перетворили на «такого ніжного, такого тривожного» лірика, за яким стоять лише вірші «Так ніхто не кохав...» і «Любіть Україну»... А насправді ж Володька Сосюра значно складніший: за допомогою його творів, вважають дослідники, сьогодні можна зрозуміти деякі алогічні риси нашого народу.

«Рвали душу мою два Володьки в бою...»

Дослідників творчості Во­лодимира Сосюри можна перелічити на пальцях однієї руки (йдеться про сьогоденних, бо в минулому їх вистачало і писали вони щось на кшталт — «вірш В. Сосюри завжди буде служити справі комуністичного будівництва»). У Харкові переймається життєвими і творчими шуканнями поета літературознавець Ольга Різниченко. Наша розмова почалася з випадково промовленої пані Олею фрази: «Якби Сосюра жив сьогодні, він би голосував за Януковича». Такий нестандартний погляд на поета не міг не заінтригувати.

— Щоб зрозуміти До­неч­чину з усією її специфікою і звичаями, побутовим насильством, з януковичами і ахметовими, треба читати Сосюру, принаймні його ранню поезію і обов’язково мемуарну прозу «Третя рота». Він допомагає осмислити сутність цього краю: характер, менталітет, — переконана Ольга Іванівна. — Донеччина Сосюри поділена на маленькі станції, хутори, селища — зі своїми рудниками, содовими заводами, копальнями... А також — Дінець, ставки, квіти поряд із димом, трубами, закинутими хворостянками. Край, де з дитинства діти розважаються, стрибаючи на дрезину: залишишся живим — не залишишся? Світ постійних ризиків, у якому культ сили є чимось абсолютно природним. У мемуарах Сосюри ми бачимо людину, яка весь час захищається: вона або жертва, або кривдник. Бійки між вулицями, хуторами... Звідси в Сосюри, з одного боку, інстинкт самозахисту, а з другого — регіональна солідарність, яка збереглася до сьогодні: оцей поділ на своїх і чужих.

— Окрім Сосюри, хто ще з українських поетів втілює цю донецьку ментальність?

— Значною мірою Василь Стус, хоча це зовсім інша площина розуміння Донеччини. Той же Жадан, який, я думаю, найближче стоїть до Сосюри. Тільки це дещо інтелектуалізоване й особистісно–поетичне сприйняття світу.

— Чому ви гадаєте, що творчість саме Сосюри допомагає розуміти тогочасну українську історію?

— Він відтворював психологію і переживання не так окремої особистості, як кожного пересічного селюка, до якого сьогодні могли прийти гайдамаки, завтра — махновці, післязавтра — дуло до грудей приставлять денікінці... Психологія маси, юрби відтворена Сосюрою із колосальною образною силою! Це була поезія емоцій, настроїв, вражень, пов’язаних із великими масштабними подіями. Якогось інтелекту, думки, концептуальності годі було би в його поезії шукати. Це емоційна і подієва поезія. Часто говорять, що одні поети потрапляють у свій час, а інші — в чужий для них. Павло Тичина зламався, бо не був поетом своєї доби. Він для неї був занадто тендітним і делікатним.

— Сосюра народився у свій час?

— Абсолютно! Коли Сталін відреагував на його лист, гадаю, він теж відчув оцю різницю поміж Сосюрою і Тичиною, Сосюрою і тією генерацією, яку представляли Хвильовий, Куліш, Курбас. Погоджуюсь з Олесем Бузиною, який назвав Сосюру «душевним ексгебіціоністом». Бо він весь був душевно оголений. І коли писав «Мазепу», і коли писав поему «ДПУ». Він не міг так приховувати, так підтекст вибудовувати, як більшість із його покоління. У простір, де можна думати одне, говорити друге, а поводитися ще інакше, Володимир Сосюра не вписувався, оскільки від мами успадкував оцю патологічну відвертість. Тому Сосюра був барометром того, що вирувало в масах. Його й не треба було знищувати — через нього можна було зрозуміти, які настрої панують у юрбі. У 20–х роках він пише «Махна», «Мазепу», збірку «Серце». Через оцю колосальну емоційну відвертість стає очевидно, що душа закипіла і починає бунтувати проти системи. Саме народна душа, а не того інтелектуального прошарку, який можна винищити поодинці.

— Як бути з постійними ваганнями поета: національне і комуністичне?

— Вся творчість Сосюри доводить, що в поетовому сприйнятті світ — це матриця, де є лише чорне і біле, кати і жертви: ті, хто володіє, і ті, хто від них залежні. У 20–ті роки Сосюра зробив вибір: воювати не за вільну Україну, а за «голоту всього світу». Компоненти матриці змінилися: з одного боку були спасителі — партія і Сталін, із другого — кати: партійні дрібні функціонери, члени Спілки, які цькували його як свою жертву. Так виникла подвійність, коли Сосюра намагається стати на бік жертви — народу, який морять голодом, і в той же час він певний, що це робить не партія і Сталін, а дрібні антихристи. Відсутність інтелектуального і культурного виховання вилилася в те, що в його голові була абсолютна мішанина, характерна для кожної пересічної людини того часу. Людини, яка не аналізувала, що відбувалося, а свято вірила в тих, за ким іде.

Поезія Сосюри народжувалася із двох емоційних струменів: коли мені боляче і коли я закоханий. Жорстокість і любов — знову повертаємося у світ, в якому він народився. Звідси зрозумілість його віршів. Григорій Костюк ствер­джує, що Сосюрі не було рівних за популярністю у 20–ті роки. У будь–якій аудиторії — сільській, студентській, цеховій — його не відпускали. Той же Костюк згадує, що, коли він зекам читав вірші, ті просили його щось почитати з української лірики. «О, панно Інно, панно Інно!..» Тичини зеків не зачіпало. Коли ж читав Сосюру, вони проникалися.

— На мій погляд, про ті ж таки 20–ті Сосюра пише не дуже відверто. А там же арешти, самогубства, репресії, голод... Подеколи він начебто не дозволяє собі зрозуміти повністю...

— Існувало два Володьки. Один репрезентував національне, а другий — вірою і правдою служив партії. У визвольний період йому було все зрозуміло: він міг воювати за вільну Україну в лавах із петлюрівцями, за особисту свободу — з Махном, за всіх пригноблених — із червоними... А тут, коли перемогла голота, національне і партійне зіткнулося в конфлікті. Це призводило до нелогічних вчинків. Так само, як він міг до нестями закохатися в якусь жінку, а потім із не меншою пристрастю зрадити їй з іншою... Так само було і в стосунках із соціумом. І в ці 20—30–ті він бунтував, бачачи, що його народ помирає з голоду, тут же його цькували як «зоологічного націоналіста», тут же він каявся і писав поему «ДПУ», де прославляв чекістів, або ж «Розгром» — про своїх же друзів, яких називає «контреволюціонерами», бо вони посягнули на таку святиню, як партія. Це все результат «каші» у голові, відсутності виховання, поверхових, уривчастих знань. Крім того, його відвертість завжди балансувала або на межі з юродивістю, або на межі з божевіллям.

— Доводилося натрапляти на такий факт: відомий вірш «Комсомолець», де жовто–сині розстрілюють червоноармійця, мав протилежний сюжет, із часом змінений Сосюрою...

— Він постійно міняв так сюжети і робив це наївно, без особливих докорів сумління. У «Розстріляному безсмерті» (це 60–ті роки) Куліш, Хвильовий — і жертви, і ті, хто завинив перед режимом. Так оцінює час людина, яка сприймає світ почуттями, а не розумом, людина без принципів і власного світогляду, але з багатющим життєвим досвідом. Як бачите, психологія мас, яка і сьогодні не змінилася, геніально відтворена Сосюрою.

— А якби поет і справді жив сьогодні?..

— Він би постійно міняв тональність творчості в залежності від того, хто його взяв під крило, пригорнув до себе і з ким він посварився, хто до нього виявив непоштивість. Словом, чинив би по–дитячому, спираючись на власні інстинкти й бажання. Він узагалі, здається, був дуже інфантильним чоловіком і в молодому, і в зрілому віці. Сам себе називав «сивим хлопчиком».

Узагалі 20–ті роки — це те, чим Україна продовжує бути і сьогодні. З того болота, де перемішано прекрасне і брудне, як у голові Сосюри, не можемо вибратися.

— Лишається загадкою, які стосунки мав Сосюра зі своєю другою дружиною Марією, його «синьооким щастям і горем». Вона вклала в той легендарний лист Сталіну довідку про хворобу чоловіка. Але й сама на шість років потрапила під арешт...

— Потреба вижити будь–яким способом позначилася і на стосунках поета з жінками. Це одночасно були і конкуренція, і боротьба, і пристрасне кохання, і взаємне знищення. Марія була чимось схожою на його маму, з якою теж у Сосюри були непрості стосунки. Взагалі Сосюра як Дон Жуан української літератури — окрема тема. Його жінки обожнювали. Щодо Марії, її ув’язнення — це помста оточення Сосюри, яке не змогло його самого посадити...

Спочатку Марія була звичайною співмешканкою, яка не усвідомлювала, хто поряд із нею. Але її можна зрозуміти: одружилися наприкінці 20–х років, коли Сосюру було доведено до неврівноваженого стану. Безкінечні сварки, бійки... Марія виходила за знаменитого поета, забезпечену людину, а потрапила в жахливі злидні, до митця, який жив у своєму світі, який закохувався постійно...

— А чи можна його творчість з літературознавчої позиції вписати в якісь рамки?

— Його хотіли в них включити. Хвильовий хотів захопити Сосюру верлібром, Семенко закликав бунтувати проти класиків...

— Римувати «корова» і «театр»...

— У 20–ті роки він був і в «Гарті», і в «Плузі», і у «ВАПЛІТЕ». Як у визвольні часи був у Петлюри, у Махна і з червоними. І зі всіма був не за переконаннями, а через обставини. І зі всіма його щось єднало.

Те cаме і в техніці вірша: він ішов за почутою в собі мелодією. Ніколи не переписував тексти: творча лабораторія була в ньому самому. Якщо читати навіть найкривавіші сцени з його поезії — це виглядає надзвичайно красиво, сонячно. Притягальність його слова в природності, а не в духовних, етичних чи моральних імперативах. Він весь час балансував поміж формальністю і штампом, ось чому його вірші можуть подобатися і професору, і двірнику.

— Якщо сьогодні видавати тексти Володимира Сосюри, чи слід їх піддавати цензурі?

— Я вважаю, що Сосюру слід сприймати через його феномен, ту поетичну силу, яка відбила психологію юрби ХХ століття, — мішану, непослідовну, з безмежністю і розхристаністю почуттів... Сосюра відтворив зріз свого часу в усіх парадоксальних, несумісних вчинках та емоціях. І в цьому його значення. Бо насправді зрозуміти ту епоху ми можемо не тільки через позиції істориків, які відповідають певному світогляду. Але також через позиції тих людей, яких зверхники просто використали. І таку позицію, характерну для мас, Володимир Сосюра в українській літературі відтворив чи не найкраще.

P. S. Заступник директора Інституту літератури Сергій Гальченко, який уже 35 років досліджує творчість Сосюри, розповів «Україні молодій», що жодних нових книжок поета чи хоча би літературознавчих студій до ювілею не з’явилося. Ті «ельбруси напрацювань», які має Гальченко, чекають свого часу, доки Мінкульт продовжує видавати подарункових Гоголя–Шевченка–Франка, тоді як останнє видання Сосюри було здійснено п’ять років тому (серія «Бібліотека Шевченківських лауреатів»). Поки що сосюрознавець разом із сином поета Володимиром, який мешкає неподалік від Канева, працює над книжкою спогадів про поета і мріє влаштувати «турне» містами Сосюри: Одеса, Донецьк, Дніпропетровськ, Харків, Луганськ...

Поїздка до Лисичанська викликала у Сергія Галь­ченка думки, подібні до висновків Ольги Різниченко: у Донбасі більше люблять і розуміють Сосюру, ніж у центрі. І коли слово Сосюри відродити на сході, зникнуть балачки про російське обличчя цього краю, переконаний дослідник.

Спогад

Анатолій Дімаров, письменник:

«У поемі «Розстріляне безсмертя» Сосюра усіх згадав! Ось іде Малишко назустріч, а Володимир йому: «Андрію, а я ще про тебе у цю поему не написав!». А писав він відверто... Це ж треба, щоб людина, лиш би її не посадили, спеціально втікала у божевільню (у Сосюри там були знайомі лікарі). Отака страшна доля! Богом даний лірик. За один вірш «Любіть Україну» йому слід скрізь ставити золоті пам’ятники! А в той час же треба було або мовчати, або розраховувати, що читач прийме справжнє, а полову відкине.

У поводженні Сосюра був дуже контактним, дуже своїм. Поговориш із ним — і наче зустрівся з великою дитиною, дуже безборонною. Здавалося, що себе захистити він не міг».

ДОСЬЄ «УМ»

«Я з донецьких садів, я з донецьких ланів...»

Життєвий шлях поета Володимира Сосюри детально відтворено в його мемуарному романі «Третя Рота».

Поет народився на станції Де­бальцеве Луганської області 6 січня 1989 року. У його матері Антоніни Локотош була сербська, угорська, єврейська і українська кров. Далекий її родич був полковником сербської армії, який за російсько–турецької війни перейшов на бік росіян. У тій війні він загинув, а разом із ним — документи про дворянство. Дід поета по батькові підписувався «Соссюр». Це дало підставу онуку стверджувати, що його предок приїхав з Франції і, потрапивши до Запорозької Січі, був записаний Сосюрою. Сосюра завжди підкреслював своє шляхетне походження.

...У сім’ї говорили російською, тому й перший вірш 14–річного Володимира починався словами «Господь, услышь мои моленья...» («Молитва за родину»). Коли його побожна бабуся Віра Іванівна побачила, що онук пише, наказала: «Покинь писати вірші, а то збожеволієш»... Згодом 1917 року в бахмутській газеті — перша публікація Сосюри: видавці не розібрали поетового прізвища і підписали просто — «Громадянин». Остаточно поет визначиться із вибором мови у Харкові, коли йому закидатимуть, що «проміняв королівську флейту на сопілку»...

...У 1921 році Володимир Сосюра опиняється у Харкові, де знайомиться з Елланом–Блакитним, Хвильовим, Поліщуком, Семенком, Наталею Забілою, Йогансеном... Вступає на робітфак Харківського інституту народної освіти, який невдовзі і залишає. Згодом він скаже, що його диплом — це три томи вибраних поезій. У Харкові одружився із Вірою Берзіною, якій присвятив вірша «Так ніхто не кохав» і яка згодом покинула його, забравши двох синів...

...У 1934 році Сосюра потрапляє до харківської психіатричної лікарні (так звана Сабурова дача) — не без «допомоги» колег. «...Голод на Україні й цькування, очолені Микитенком, довели мене до психічної хворості», — згадував поет. У Харкові він написав поеми «Червона зима», «1917» і «1918», «ДПУ», «Махно» (текст не зберігся) і «Мазепа» (варто друкувати у кожному підручнику нашої історії!). Тут створює поему «Розгром» (текст теж не зберігся), «скеровану проти націоналістів», за яку Сосюру як «зоологічного націоналіста» виключили із партії. Переїхавши до Києва із другою дружиною Марією Даниловою, Володимир Сосюра пише лист товаришу Сталіну із проханням поновити його в партії: «Ты мое единственное спасение и прибежище. Отец! Спаси меня!!!». І відповідь–блискавка «отця»: «Восстановить в партии. Лечить»...

...У 60–ті роки Сосюра пише поему «Розстріляне безсмертя» (1960) — своєрідну сповідь перед тими, чия «кров наповнила безодні» страшного ХХ століття: Яловий, Микитенко, Косинка, Йогансен, Підмогильний, Плужник, Мисик, Вишня, Драй–Хмара, Филипович... Тут і всі ті, хто лишився: Стельмах, Бажан, Тичина, Антоненко–Давидович...

Останні роки життя Сосюри — це державні премії і кілька поетичних збірок на рік...