«Де коні? — запускай! Де вогонь? — підпалюй!»
Наприкінці минулого тижня вся недисциплінована частина чоловіцтва — дисциплінована зробила це трохи раніше — традиційно штурмувала торгівельні палатки й квіткові ятки. Ці щорічні закупки флори, парфумів та сувенірної продукції давно вже стали чи не єдиною нагодою для чоловіка визнати, що ось ця хатня робітниця, яка цілодобово готує–пере–прибирає, насправді — його дружина, про яку він, ступаючи на весільний рушник, обіцяв піклуватися все своє життя. Восьме березня давно перетворилося на день заспокоєння власної чоловічої совісті, на прогнозований вибух подарунків та компліментів, який трапляється якраз один раз на рік... Насправді ж чоловікам було б значно корисніше піти цього дня до Театру Франка і подивитися виставу Олександра Білозуба «...Я згадую...Амаркорд». У Білозуба там також звучать компліменти жіноцтву. Тільки не солоденько–приторні, не одномоментні й формальні. Режисер дякує українським жінкам за те, що на своїх тендітних плечах вони тримають величезну Землю, не даючи їй злетіти з орбіти. І докоряє чоловікам, які не лише допустили таку ситуацію, а й не приховують того, що вона їх цілком влаштовує. І визнає, що покращення такого стану речей найближчим часом навряд чи можливе...