Дембель для мачо

День захисника Вітчизни у Радянського Союзу позичив ще Кучма. Відтак і досі незрозуміло, захисників якої саме Вітчизни треба вітати — тієї, що була і загула, чи тієї, що є нині. Жіноцтво розгубилося. А щоб ніякий Микола «не обідився», вітає всі підряд «штани». Питання «в якому полку служили?» чомусь не стоїть.

А справді, хто є захисником Вітчизни, крім тих стрижених пацанів, які зараз сидять у казармах і чекають на святкову перловку з банановою юшкою? Кому кричати: «Слава!» і цілувати еполети? Хтозна. От, скажімо, цікаво, чи вітатиме Людмила Янукович свого чоловіка з 23 лютого, підозрюючи, що радше не він захищав ту, колишню, Вітчизну, а вона, радянська Вітчизна, захищала суспільство від нього? А чи мусить вітати свого чоловіка Катерина Ющенко, розуміючи, яку ж страшну «тюрму народів» він захищав, коли був салагою? Ну добре, ще простіше питання: чи буде обласканий до свята сантехнік дядя Сірьожа, який три роки молодості відтарабанив на морфлоті, але сьогодні із засобів захисту Вітчизни має лише вантуз?

Отже, критерії рецепієнтів свята розмиті. А день залишається один для всіх — для колишніх і нинішніх, для служивих і дезертирів, для патріотів і космополітів, — таке собі Восьме березня навиворіт, тільки без мімози, а з пляшкою «Холодного яру», з якої наливають усім бажаючим після пред’явлення статевих ознак. Буцімто свято маскулізму.

А з маскулізмом кепські справи. Все гірше і гірше. Тобто все менше і менше. Це відтоді, як забили останнього мамонта і повернулися з останніх бойових стрільбищ. Маскулізм страшенно захирів; браві, красиві мужчини з телевізора починають недужати дивними хворобами й хизуватися ними, як Чапаєв — шрамами від білогвардійських куль. До прикладу: Микола Рудьковський. Таким був жагучим мачо до слідства! (Це не моє визначення, на пошті чула, як одна листоноша аж повітря сьо­рбала у захваті: «Дєвчонкі, вот ето мачо! Да ви поглядітє, какіє у нєво брові! А туфлі какіє лакірованниє!»). Сьогодні ж, прикутий до інвалідного візка (дай, Боже, йому здоров’я у всіх частинах тіла!), він навіть пишається своєю жалюгідністю. Або інший приклад — Нестор Шуфрич, енергійний чолов’яга, не виключено — теж мачо. Його нога в гіпсі: при спробі «відбити» в есбеушників знерухомленого Рудьковського йому на ногу впустили не якесь там відро з цементом, а цілий автомобіль. В автомобілі сидів, обтяжуючи ситуацію у всіх сенсах слова, Владислав Лук’янов (швидше, не мачо) і своєю вагою доклався до каліцтва колеги. Тепер Шуфрич плекає свою загіпсовану ногу так артистично, що й покійний Нікулін заздрощами б зайшовся, і підставляє її під вічко телекамери, наче болісний трофей, дивом вивезений з капітулюючого Берліна.

Дійшло до того, що начистити пику одне одному як слід не вміють. Стусонув Луценко Черновецького «ударом, схожим на ляпас», тож Леоніду Михайловичу треба було не телефонувати Савіку Шустеру просто в прямий ефір, а запросити Юрія Віталійовича до вбиральні і там, серед білокахляної тиші, розібратися по–чоловічому. Але біда в тім, що у туалетних кімнатах секретаріату Президента не встановлено телекамери, тож просто так, за честь, місити одне одного нецікаво і навіть нераціонально.

Хвороби і каліцтва стали звичним знаряддям політичної боротьби. Їм ніхто не вірить, але публічно зізнатися в цьому соромно, бо ж не по–християнськи — а раптом, справді у мужика п’ятка болить? Коли на Заході з ганебних ситуацій високі чиновники виходять через відставку — наші виходять на лікарняний. То Піскун, жахаючись відставки, не міг з півроку вийти з палати, то Цушко піарив своє отруєння якимось дихлофосом, то Різак, закарпатський «прометей», приковував себе наручниками до лікарняного ліжка… Мужики, ну коли ви такі хирляві, то чом кидаєтеся на розбудову Вітчизни?! Їдьте на дачу полуницю вирощувати, огірочки хрумкати, поправляти здоров’я!

Чи вам слабо?..